У серпні 2014 року Державне агентство України з питань кіно очолив Пилип Іллєнко. Як не парадоксально, але першим керівником цієї структури був батько Пилипа — відомий український кінорежисер Юрій Іллєнко. Тоді велетневі української культури вдалося утримуватися на посаді лише упродовж двох років. Уже 1993-го указом прем'єра Леоніда Кучми Іллєнка звільнили, Держкіно ліквідували, а кінематографічна галузь України занепала аж на півтора десятиліття. 

Тепер же українське кіно почало відроджуватись шаленими темпами. 23 фільми 2014-го, 11 — 2015-го, 35 — 2016-го і 27 цього року. Більше того, один із фільмів зробив, здавалося б, неможливе — повністю окупив себе тільки в українському прокаті.

То у чому ж секрет? Куди прямує і що пропонує український кінематограф? Про це «Вголос» і запитав у Пилипа Іллєнка.

 

«Росія усвідомлювала силу кінематографу як зброї. 
І цією зброєю вбивала не тіла, а душі»

 

Як змінилися позиції українського кінематографу із вашим приходом до Держкіно?

Коли я прийшов працювати до агентства, українське кіно майже не мало фінансування, а все виробництво фільмів було зупиненим. Надії на те, що під час війни країна візьметься за відновлення культурних процесів, було дуже мало. 

Разом з тим, війна проти України тривала на усіх фронтах — у тому числі на культурному. Інформаційний простір був повністю окупованим пропагандистським контентом держави-агресора. На наших екранах продовжували прославляти російських правоохоронців і спецназ. 

Треба віддати належне: Росія десятиліттями вибудовувала систему державної підтримки кіноіндустрії і усвідомлювала силу кінематографу як зброї — інтелектуальної, інформаційної, духовної. Цією зброєю РФ вбивала не тіла, а душі. І цією ж зброєю вона ефективно скористалася у війні проти нас. Ця технологія зомбування інтегрувалася навіть у невинні комедії чи детективи, які, на перший погляд, не можуть викликати занепокоєння. Ми ж почали активно протистояти цьому контенту, що зумовило зміну стосунків у телевізійній галузі України і в галузі кінопрокату.

Яким чином ви протистояли цій інформаційній агресії?

Відразу після мого призначення ми запровадили систему моніторингу і почали активно забороняти російські фільми. Тоді ми зрозуміли, що однієї заборони — недостатньо. Тому побічним ефектом витіснення пропаганди стала підвищена увага до створення власного контенту, який міг би формувати український культурний контекст. Тоді, 2015-го, нам вдалося відновити фільми, розвиток яких заморозили напередодні, і навіть отримати додаткове фінансування. Ми подали у виробництво аж 48 нових стрічок! Сьогодні маємо 50 повнометражних худодніх фільмів, також багато документальних, фільмів-дебютів, короткометражної анімації. Це надзвичайні показники, яких не було за всі роки незалежності. 

Найприємніше, що цього року ми вперше маємо повноцінний осінній прем'єрний сезон українських фільмів. Почали  його із «Червоного» на День Незалежності і зараз закриваємо «Кіборгами». 

 

«Мало хто знає, що процес кінозйомки був винайдений саме в Україні...»

 

Знаємо, що упродовж багатьох років українського кіно практично не існувало. То нині вам доводиться вибудовувати індустрію з нуля?

Не зовсім так. Сьогодні говоримо про відродження, бо наша кіноспадщина — надзвичайно потужна. Узагалі, мало хто знає, що процес кінозйомки був винайдений саме в Україні і перший кінопоказ був в Україні — за кілька років до того, як це у Парижі на бульварі Капуцинів зробили брати Люм'єр. У нас це зробив одеський інженер Йосип Тимченко у кінці XIX століття. Досі зберігся його кіноапарат, але він, на жаль, є у Москві. 

Як відомо, один з Люм'єрів був бізнесменом, інший — інженером. Тож таке поєднання дозволило їхньому винаходу мати широкий комерційний успіх. Тимченко не був настільки підприємливим, але саме він став першопрохідцем. 

Згодом саме в Одесі була створена перша кіностудія на теренах колишньої Російської імперії. І першою тодішньою зіркою кінематографу була українка (!) Віра Холодна. 

Треба зазначити, що відтоді наша кінематографія постійно існувала не завдяки, а всупереч державній владі. Немає, напевно, у нас жодного режисера, який не пройшов би крізь заборони, усунення від кіно, іноді навіть позбавлення волі. Саме оце протистояння і привело до форми, в якій почало розвиватися українське кіно, зокрема й політичне кіно. 

Отому нинішнє українське кіно раптово опинилося в іншій системі координат. Воно почало говорити про важливі етапи української історії і сьогодення, не вдаючись до умовностей і прихованих змістів. 

 

«Українське національне кіно – україномовне. Бо саме мова є основним маркером національної приналежності»

 

Останнім часом в Україні все частіше дискутують на тему «національного кіно». Що воно таке? І який зміст вкладаєте у це поняття Ви?

Почнімо із того, що треба відрізняти українське національне кіно від продукту, виробленого в Україні. Ні для кого не секрет, що уже багато років українська кіногалузь розвивалася лише як сервісна галузь для російського серіального виробництва: тут дешевше, тут були якісні професійні кадри. Натомість весь ідеологічний, художній, творчий контроль здійснювали з-поза меж України. Звідти нам імпортували зірок, які тут знімалися, режисерів, які це робили, ідеї, які тут пропагували.

Однак на противагу цьому існує національне кіно. По-перше, воно україномовне. Бо саме мова є основним маркером національної приналежності.

По-друге, воно перебуває в українському культурному контексті: апелює до архетипів, використовує культурні символи, формує українську міфологію. 

Ви зазначили, що Україна довгий час була лише «сервісною галуззю» для російського кінематографу. А як сьогодні?

Оце й основне, що відбувається зараз: переорієнтація ринків — подалі від РФ.
Ми намагаємося усіляко залучати європейських фахівців, є перспектива співпраці із канадійцями, китайцями, південними корейцями, навіть індуси тут почали знімати свої фільми. До слова, в Україні уже відзняли кілька відомих світових блокбастерів: один з фільмів франшизи «Перевізник», а ще популярний китайський фільм «Дім літаючих кинджалів».

Є активна співпраця з європейськими кінематографістами — копродукційні фільми. Це дуже корисна практика, інтеграція в світовий кінопроцес, імпорт в Україну нових сучасних практик кіновиробництва. Починаючи таку співпрацю, ми ставимо вимогу: кожен фільм повинен залишатися в межах українського культурного контексту. Як приклад — литовсько-українсько-польсько-французький фільм «Іній» – про литовських волонтерів, які потрапили на війну до України. Ця стрічка була у Каннах і мала дуже важливе політичне значення, адже тоді українська позиція щодо російської агресії була заявлена на найпопулярнішому світовому кінофестивалі. Ще один приклад — українсько-словацький фільм «Межа». Обидва оці фільми були висунуті на Оскар у номінації за кращий фільм іноземною мовою. Також Україну на цій кінопремії представляє фільм «Рівень чорного». 

Говорять також про «патріотичне кіно». Який зміст вкладаєте у це поняття і чим воно відмінне від «національного»?

Батько завжди казав, що кіно може формувати національну самоідентифікацію,  може формувати міфи, необхідні для існування нації, а також культурні символи, нові архетипи, інші речі, які можуть об'єднувати людей. Хіба ж не ловите себе на думці, що досі жартуєте цитатами із радянських фільмів? Країни уже давно нема, але культурний контекст СРСР залишився. І ми у ньому живемо. Тому просто мусимо якомога швидше народжувати свої фільми, жартувати уже своїми цитатами і формувати нарешті свій культурний контекст.

Як на мене, патріотичність фільму не залежить від жанру, теми чи формату. Він мусить досягати поставленої мети — запускати в обіг речі, які сприятимуть появі нових національних маркерів. 

Наскільки важливою для кіновиробництва є державна підтримка?

Державне фінансування — це єдина гарантія розвитку українського кіно. Маємо добрий свіжий приклад — фільм «Кіборги». У нього бюджет сягнув 48 млн грн. Виробництво було надзвичайно складним і затратним. Там пракично у реальному масштабі треба було побудувати Донецький аеропорт,
використовувати важку зброю, військову техніку. То все мало їздити-стріляти-палати-вибухати, плюс техніка, графіка, постановочні сцени. То все не могло коштувати дешево. А окупити його в Україні —  просто неможливо. Тому й потрібні державні гроші, аби такий фільм узагалі з'явився.

В яких вимірах сьогодні існує Держкіно і чи займається воно цензурою?

От нас часто називають цензурним органом через заборону російських фільмів. А насправді ж — ми не заборонили жодного твору мистецтва, хіба відверту пропаганду. По-друге, треба розуміти, що таке цензура в принципі. Це  втручання у процес творчості: вплив, заборона робити щось, чи вказівка, що саме треба показувати. У нас такого жодного разу не було, ми таким чином ні на кого не впливали, тому це узагалі за юридичним визначенням не можна назвати цензурою.

А у фільмах, яким допомагає Держкіно?

Цензура в Україні заборонена, а ми виконуємо чинне законодавство. Але якщо казати щиро, ми не робимо цього з кількох причин. По-перше: я не вірю, що кіно, зроблене нещиро і за вказівкою, може зацікавити глядача. В історії українсько-радянського кіно маємо сотні фільмів, які зараз нікому не цікаві — бо робилися за вказівкою партійних функціонерів. Нині багатьом людям соромно за ці фільми.

Я добре пам'ятаю, як від тиску страждав мій батько, тому тепер принципово захищатиму кінематографістів від втручання держави у їхню творчість. Врешті, треба уважно вибирати, що фінансуєш, а коли уже вибрав — довіряти тим людям.

А як ви обираєте фільми?

На конкурсних засадах у два етапи. Проекти оцінює незалежна комісія авторитетних кінематографістів. Туди входить 16 людей, зокрема Мирослав Слабошпицький, автор фільму «Плем'я», Володимир Тихий, один із лідерів проекту «Вавилон'13», Андрій Халпахчі, незмінний керівник кінофестивалю «Молодість», Валентин Васянович, оператор і продюсер фільму «Плем'я», Олександр Богуцький, керівник телеканалу ICTV, Володимир Войтенко, український телекритик, редактор, мабуть, єдиного в Україні видання з критики – «Кіноколо», Андрій Дяченко, директор найбільшої компанії кінопрокату в Україні. Це люди з різним професійним досвідом: і автори, і продсери, і медійники, і представники кінотеатрів, і представники фестивалів. Вони оцінюють претендентів у два етапи. Спочатку детально знайомляться із проектами протягом двох тижнів, тоді відбирають достойніших до другого туру і вже на публічних презентаціях в одному з київських кінотеатрів обирають найкращих. 

Потім журі формує рейтингову оцінку. Ми рахуємо, скільки маємо грошей і скільки можемо профінансувати. Після того експерти визначають бал, який необхідний для проходження до програми виробництва фільмів. Останню розробляє Мінкульт. Тому я, як голова Держкіно, ніяких фільмів в принципі не обираю. 

Чи була пропозиція екранізувати роман Василя Шкляра «Чорний ворон»? 

Проект «Чорний ворон» переміг на одному із конкурсних відборів Держкіно. Студія-виробник належить до медіахолдингу «1+1». Режисером цього фільму є Олег Туранський, сценарій писав Андрій Кокотюха.  Рік тому ми підписали з ними контракт. Наскільки мені відомо, зараз цей фільм перебуває на етапі підготовки до зйомок.

У яких взаєминах перебуває державне і приватне кіно?

Сьогодні розвиток національного українського кіно без державної підтримки — хіба виняток. Позитивним прикладом для нас був артхаусний фільм «Рівень чорного» Валентина Васяновича, номінований на Оскар, до речі. А у жанрі мейнстріму вкрай успішним був «DZIDZIO Контрабас» – перший фільм, який повністю окупився в українському прокаті. Як я розумію, тепер його автори готують продовження. 

 

«Знімаєте у фільмах українофобів – будьте готові до ризиків»

 

Днями в Україні стався гучний скандал через заборону українського серіалу «Свати». Яка ваша позиція у цьому питанні?

Володимир Зеленський у притаманній йому манері гостро коментував цю заборону і, як виглядає, таким чином спробував вплинути на рішення органів влади. Як на мене, то була його помилка, при чому зроблена у хамській манері. По-друге, є закон України, що формує список осіб, яким заборонене перебування на території нашої держави. Там же написано, що коли у фільмі, створеному після 1991-го, бере участь особа із цього списку — значить, фільм не можна показувати ні на ТБ, ні в кінотеатрах. Окрім того, встановлено, що Держкіно не може давати таким фільмам прокатне посвідчення, або повинне скасувати його за потреби. 

От у «Сватах» знімався Федір Добронравов — відвертий українофоб, який публічно заявляв про підтримку політики Путіна щодо України, який відвідував  окупований Крим. Його цитати і заяви можна легко знайти в інтернеті. Це усе було відомо продюсерам фільму «Свати» із 2014-го. Отож тепер Мінкульт отримав подання від СБУ на внесення Добронравова до того переліку. Як наслідок, Держкіно скасувало усі прокатні посвідчення на цей серіал та інші фільми, у яких брав участь Добронравов. Чомусь продюсери «Сватів» подумали, що закони неписані для відомих медійних персонажів. Це далеко не так. Робите в Україні продукт для РФ, знімаєте у ньому відвертих українофобів — то будьте готові до ризиків.

Які позиції українського кінематографу на міжнародній арені?

Дуже і дуже перспективні. Яскравий приклад цьому — участь і навіть перемоги у міжнародних кінофестивалях. У Роттердамському фестивалі брав участь фільм Юрія Речинського «Січень-березень», у Берліні нагороду отримав документальний фільм Єлизавети Сміт «Школа №3», у Каннах — фільм Сергія Лозниці «Лагідна» і фільм Шарунаса Бартаса «Іній». У Карлових Варах «Стрімголов» Марини Степанської та українсько-словацька стрічка «Межа» (нагорода за кращу режисуру). У Локарно — українсько-італійська комедія «Ізі» Андреа Маньяні. У Варшаві — «Будинок «Слово» Тараса Томенка. У Талліні — «Брама» Володимира Тихого і короткометражка Філіпа Сотниченка «Технічна перерва». Серед названих мною фільмів тільки «Лагідна» і «Школа №3» були створені без участі Держкіно.

Чи можливо зробити так, щоб на українських телеканалах транслювали якісні українські фільми? І чому цього немає досі?

В Україні забагато телеканалів. Ніде в світі стільки нема. При чому усі наші канали, в тому числі і суперпопулярні «загальноукраїнські», — абсолютно збиткові. Можливо, трохи заробляють якісь нішеві музичні чи винятково розважальні канали. Разом з тим, є «велика шістка» найвпливовіших каналів, які належать до чотирьох медіагруп: «Україна», «Студія 1+1», «StarLightMedia» та «Інтер». Вони ділять між собою понад 80% теледивлення. 

Отож оці лідери ринку рідко показують фільми, бо мають потребу у демонструванні щонайменше 2 год серіального контенту у прайм-тайм. За рік для кожного із них набігає до півтисячі годин того серіального контенту. Каналів 6, отже загалом 3000 серіальних годин. Це астрономічна сума. Разом з тим, телерекламний ринок сягає 250-300 млн доларів на рік. Якщо вони ділять ці гроші між собою, то виходить, що можуть плати по 10 тисяч доларів за годину серіалу. За таку суму серіалу не знімеш. Тому вони намагаються створити тут, продати в Росію, відбити гроші, а потім дешево показати українцям. Другий варіант — просто купити в Росії за копійки і тут показати. 
 
Кажете, канали не приносять доходу, то у чому тоді полягає потреба пускати серіали у прайм-тайм?

Чи не всі українські телеканали виживають винятково завдяки фінансуванню власників-олігархів і працюють на єдину мету — рейтинг. Їхнє основне завдання затягнути якомога більше глядачів під свої політичні новини і свої політичні шоу. Саме задля цього серіали, за якими стежать мільйони людей, пускають у прайм-тайм якраз перед новинами і перед важливими шоу. Ви стабільно стежите за своїм серіалом, а по його завершенню здебільшого не перемикаєте канал, а дивитесь їхні новини чи політичну програму. 

Усі мільйони доларів скеровуються на ті збиткові канали тільки для того, щоб через новини вплинути на ваше волевиявлення під час виборів. Якби ми орієнтувалися на бізнес і Європу — мали б кілька загальнонаціональних каналів, які ділили б між собою рекламний ринок і могли таким чином окупити свій власний продукт. 

 

«В українських фільмах треба демонструвати нового українського героя — який не плаче і не стогне, а убиває ворога»

 

Упродовж тривалого часу Україні малювали роль «меншого брата», який вічно ображений і неспроможний себе захистити. То коли ж ми отримаємо фільми, де не ворог убиває нас, а ми його?

Справді, в українських фільмах треба демонструвати нового українського героя — який не плаче, не стогне, не пливе по течії, а який іде проти неї, перемагає і в кінці вбиває свого ворога. Поступово такий герой у нас з'являється. Уперше, мабуть, у фільмі «Той, хто пройшов крізь вогонь», мого дядька Михайла Іллєнка. Потім такий герой був і в «Червоному», і в «Кіборгах». У «Межі» взагалі український бандит найкрутіший. Безумовно, такі фільми з'являтимуться і надалі. 

У сюжеті «Кіборгів» — держава — понад усе. На ваш погляд, коли таке ставлення з'явиться в усіх українців?

Ми маємо звикнути до того, що держава — це не хтось інший. Це ми. Ми самі обираємо собі владу, ми самі формуємо її політику, і вона робить те, що ми дозволяємо їй робити. Не думаю, що ми колись оберемо месію, який одноосібно вирішить усі наші проблеми і власноруч вкрутить лампочку у нашому під'їзді. Нам треба об'єднувати зусилля заради спільної мети. Коли ж це не вдається — треба шукати причину.

 

Яна Федюра, «Вголос»

 

 

ІА "Вголос": НОВИНИ