Не встигла країна оговтатись від початку освітніх реформ, як на іншому фронті її очікують не менш приголомшливі зміни. Про це свідчать інтерв'ю та коментарі нового голови Інституту національної пам'яті Валерія Солдатенка, які рясніють критикою стосовно попередньої діяльності цієї установи.

Окрім того, Валерій Федорович залюбки вдається до історичних екскурсів, торкаючись проблем, на яких він не спеціалізується. Це, в свою чергу, наводить на думку що до його профпридатності на такій відповідальній посаді. Очевидно, не цим якісним критерієм керувалася влада. Але за дивним збігом обставин, окрім самого Солдатенка, досі не чутно представників тих самих "академічних кіл", з якими, за його словами, радився Кабмін перед зміною голови УІНП. А побачити і почути їх було б дуже цікаво.

Оскільки за їх сприяння в Україні склався небезпечний провладний тріумвірат, який об'єднав у собі архіви, освіту та історичну пам'ять – Ольга Гінзбург, Дмитро Табачник та Валерій Солдатенко. Домінування представників "червоного" табору у цьому трикутнику є цілком закономірним. В сьогоднішній ситуації КПУ є чи не найголовнішим лобістом російських інтересів що до зміни акцентів в українській історії та припинення процесу відкриття історичної правди. В цьому сенсі Табачник виступає в ролі вдячного учня, що прагне перевершити своїх "вчителів".

Чоловіча частина тріумвірату, будучи істориками за освітою, діють професійно. Головний удар наноситься саме по тих історичних концепціях, які викликають найбільші суперечки в українському суспільстві – період СРСР, Голодомор як геноцид та національно-визвольний рух. Але їх дії є далеко не першою ознакою того, що над Україною давно згустилися хмари.

За попередні 19 років український політичний бомонд так і не наблизився до вироблення єдиної для всіх концепції розвитку держави, що робить її вразливою як зсередини, так і ззовні. Як це відбувається всередині країни відчуває кожен. А ось зовнішня сторона потребує більш ретельного висвітлення.

Сучасні геополітичні реалії демонструють, що не тільки Росія зі своїм "собиранием земель русских" приміряла на себе на роль розпорядника. Румунія також претендує на частину української території, відкрито насаджуючи серед румуномовної частини населення відповідні настрої та ідеї, де головною є візія "Romania mare" (Великої Румунії). Ось лише декілька прикладів.

Політика накидання румунської ідентичності молдаванам Буковини та нав'язування своєї версії історії є яскравим свідченням політики Бухаресту, направленої на розширення впливу на території, що дотепер присутні на мапах великорумунських політиків. Сприяє цьому й неприхована роздача румунських паспортів, отримати який може кожен, хто документально доведе що його предки проживали на території, що належали до Румунського королівства в часи Другої світової війни. В Україні це території сучасних Одеської, частина Миколаївської, Буковина, частина Вінницької області, тощо.

На відміну від української влади, яка геть забула про своїх співвітчизників з ближнього зарубіжжя, румунська влада навпаки виділяє кошти спрямовані на залучення молоді з цих регіонів до навчання в румунських вузах – тому напряму включає їх у румунський освітній та суспільно-політичний простір. Розрахунок простий: сьогоднішні студенти – це завтрашня еліта, яка слугуватиме опорою румунської пропаганди та влади на українських теренах.

Російська політика переважає румунську розмахом та фінансовими можливостями. Кремль активно допомагає російськомовним школам, фінансує культурні центри, політичні рухи та певну частину українських мас-медіа, тощо. Проросійські налаштовані політики пручаються навіть самій ідеї люстрації, в процесі якої свого часу країни колишнього соцтабору очиститися від потенційних агентів впливу. Сьогоднішня влада взагалі повернулась до маятникової політики часів Кучми, що з усе більшим відривом вказує на північний напрямок.

Стрижень історії Росії незмінний – це псевдопатріотична концепція триєдиної Руси з її постійною гонитвою за двома іншими "сестрами". На відміну від Білорусі, де завдяки політиці Олександра Лукашенко донищується мова та культура, Україна виглядає в набагато ліпшій ситуації. Але чи надовго?

Офіційна версія російської історичної концепції у викладі істориків О. Данилова і А.Філіпова є обов'язковою для вивчення в школах. Та на базі якої, найімовірніше, писатиметься спільний підручник для вчителів історії України та Росії. Докладно це питання висвітлив проф. Федір Турченко у своїй статті "Общая история": наука чи політика?".

У своїй статті проф. Турченко наводить безліч красномовних цитат з вуст російських істориків та політиків, що чітко засвідчують їхнє ставлення до України. Одна з них: "Относительно похода Красной Армии в сентябре 1939г. следовало бы подчеркнуть, что речь шла о реальном освобождении тех территорий, которые отошли к Польше по Рижскому мирному договору 1921г., т.е. было ничем иным, как освобождением части Отечества ".

Відповідь на резонне запитання автора: "де в розумінні О.А.Данилова і О.В.Філіпова починається, і де закінчується "Отечество"?" міститься в телепроекті "Убить русского в себе", який легко знайти в Інтернеті, де розповідається як Австрійська влада виховала з "исконно русских" мешканців Галичини українців-бандерівців.

Ціль усіх цих маніпуляцій недвозначно висловив скандальний російський політик Костянтин Затулін: "Ведь логика какая. Если в учениках писать, что мы за годы пребывания в Российской империи построили вот эти города, построили вот эти фабрики, подняли целину, докопались до этих полезных ископаемых, ааза счет которых мы сейчас живем и собираемся жить дальше, то тогда, при здравом смысле подавляющего большинства населения возникает вопрос: если мы так хорошо жили, зачеп мы тогда живем порознь, в разных национальных квартирах".

Інформаційна війна проти України вступила в нову фазу. Тому не дивує той факт, коли український міністр освіти Д. Табачник під час гарячої лінії в "Комсомольській правді" заледве не дослівно продублював твердження з інтерв'ю О.Данилова, розміщеного на сайті російського видавництва "Просвещение", про те, що "найвищі втрати сільського населення, понад 41 відсоток, були у Саратовській області ".

На середньострокову перспективу стратегічною метою російського істеблішменту є створення об'єднання підконтрольних "незалежних" держав за принципом Євросоюзу з більш-менш цілісним економічним, інформаційним та культурним простором, де всі потоки замикатимуться на Москві. В зв'язку з власними проблемами гіпотетичних держав-учасниць про злиття в єдине ціле наразі не йдеться. Це питання, яке зависне на невизначений термін часу.

Тому ревізія пам'яті по-українськи – це небезпечний, майже вбивчий процес. Однак, попри це прагнення української влади повністю збігається з твердженням російського президента Д. Медвєдєва про недопустимість переписування історії "в угоду тем или иным государствам, которые сейчас находятся в стадии развития, формируют свою национальную идентичность".

Наразі виглядає на те, що забезпечення домінування російської візії історії в Україні і є тим першочерговим завданням для української влади.

ІА "Вголос": НОВИНИ