Про те, з чим ідемо у 2018-ий рік, «Вголос» запитав у війського експерта Олега Жданова, громадської діячки та письменниці Лариси Ніцой, народного депутата України VII скликання Андрія Міщенка та директора Інституту трансформації суспільства Олега Соскіна.
Олег Жданов:
2017-го ми стабілізували ситуацію на лінії розмежування і не втратили жодного кілометра своєї території. Ми отримали величезну підтримку з боку членів НАТО, зокрема військово-технічну підтримку, і зняли всі перешкоди на надання нам летальної зброї.
А ще ми отримали величезний шанс вирішити свою кризу через зміну адміністрації Білого дому, через зміну їхньої риторики щодо ситуації на Донбасі і в Криму. І ми ним не скористалися. У світі постійно звучала тільки одна фраза: у вас гаряча війна, у вас збройний конфлікт з РФ. І Волкер про це казав на Донбасі, і Макрон нераз заявляв, що РФ мусить понести покарання за скоєне. Увесь світ вам каже: хлопці, у вас війна. А ми: «Ні, у нас АТО». Чи починаємо видумувати якусь «самооборону» в законопроекті про реінтеграцію. Такого поняття нема у міжнародному праві в принципі! Якщо, не дай Боже, приймуть той закон — світ знову не зрозуміє, в чому справа. Зате РФ покаже все, як їй вигідно: і внутрішній конфлікт у нас, і своїх на своїх міняємо, і Кремль не має стосунку.
Ми спромоглися в нашому бюрократичному болоті втопити навіть можливість виходу з політичної кризи. Якби ми визнали війну війною, про що Штати просили ще навесні через заяви Волкера, то зараз голова боліла б не у нас, а в ООН. Вони б думали, як вийти з ситуації. Ми своїми діями могли дати поштовх до реформування ООН і ми все прогавили.
Насправді ж, 2017-ий для України був роком стагнації. Ми не просунулись у реформуванні країни, особливо оборонного сектору. Ми не скористалися подарованою Штатами можливістю назвати війну війною і завершити процес визнання РФ країною-агресором і окупантом.
А от 2018-ий буде роком Росії в Україні. Нам треба очікувати колосального втручання РФ у розв'язання наших внутрішньополітичних питань. Обмін полоненими, який організував Путін, був такою собі «пробною кулею». Далі він усіма силами намагатиметься загнати Україну під повний контроль Москви. Чому, бо 2019-го закінчується газовий контракт. І тут РФ виступатиме єдиним фронтом із Німеччиною для того, щоб змусити нас виконати Мінські домовленості в контексті інтересів РФ. До речі, Гризлов (представник РФ у ТКГ) вже окреслив основні плани РФ на наступник рік, а це виконання Мінська по плану Штайнмайєра: вибори, потім особливий статус — зміни до конституції, а тільки тоді питання контролю над кордоном. Про жодне виведення іноземних військ у плані Штайнмайєра взагалі не йдеться. Тепер під час обміну полоненими вони зрозуміли, що ми готові іти на поступки заради своїх. Таким чином РФ показала, що у нас нібито громадянський конфлікт, що ми можемо домовлятися з самопроголошеними республіками, а Росія не причетна до конфлікту взагалі і є миротворцем в цьому плані. Вони заявили, що готові міняти незаконно утримуваних ще. Але цікава деталь: кожного разу вони збирають все більше полонених. Якщо зараз 74 обміняли, то уже 103 у них є нових незаконно утриманих. Вони знайшли слабке місце і будуть на нього тиснути. Нам треба готуватися до того, що 2018-го Німеччина примушуватиме нас здатися агресору. Тут нам треба вже визначатися, чи ми з розумними, чи ми з красивими. Або під тиском ФРН йдемо під протекторат РФ. Або починаємо дружити з Вашингтоном і намагаємося в контексті інтересів США виділити свої інтереси і стати суверенною державою.
Лариса Ніцой:
Протягом усіх постмайданних років за гуманітарні закони в Україні затято боролися між собою дві мовні концепції. 2017-го це протистояння набуло особливо яскравого забарвлення.
Перша концепція (державотворча, україноцентрична) визнає державну мову основною, а мову мешин — додатком. Друга, руйнівна для України, за основу бере мову меншин, а українську державну відкидає в додаток. Ці концепції билися за закон про освіту, за квоти на телебаченні, за квоти на радіо, за закон про меншини, за закон про мову.
На жаль, 2017-го мова меншин взяла верх над державною українською. Це прослідковується у всіх законах. Звичайно, першим рядком усіх актів прописали, що головною мовою в Україні є державна, то ніби й все нормально. Але ж усіма наступними рядками, статтями і пунктами знівелювали оте перше речення. А після того у всіх законах виписали такі преференції мовам меншин, яких і близько немає ніде у світі.
На жаль, ця позиція може перетекти і у 2018-ий, адже там ми очікуємо дуже важливе голосування по законопроектах «Про мову» і «Про меншини». Ми маємо всі шанси виправити смертельну для України позицію державної мови як додатка і через прикінцеві положення законопроектів виправити проголосовані раніше норми. Ми маємо нарешті прийняти адекватний закон «Про мову», де головною буде державна — не на словах, а детально виписано як. Це завдання і надія на 2018 рік. Це надія на порятунок держави.
Якщо ж цього знову не проголосують — Україну зруйнують. Історія усіх держав починалася з одного питання — мовного. Так, усі вони боролися за незалежність, відстоюючи порядки, відродження економіки, але початково наголошували на тому, якою мовою будується політика держави. На жаль, ми пішли іншим шляхом. Ми звертали увагу на економічні питання, але у нас нічого не вийшло. Чому? Та бо мовний фактор насправді є індикатором! Він показує, хто прийшов до влади: патріот чи ні. На жаль, попередній владі було байдуже до української мови, бо вони не були патріотами України. Їм не цікаво було вкладатися в економіку, їм цікаво було тільки на тому заробити і вивезти гроші в офшори. Тому в цьому році нам треба правильно виписати закони, а у наступних роках прискіпливо вибирати, за кого ми голосуємо. І найпершим індикатором тут має бути мова! Що людина зробила для української мови. ВЖЕ зробила, а не тільки говорить. Що зробила для української історії та української книжки. І тільки після цього з нею можна говорити про якісь юридичні чи економічні питання. Або людина працюватиме на цю країну, або на себе у цій країні. Треба думати, чого нам треба...
Андрій Міщенко:
У міжнародній політиці 2017-го — повний провал: Угорщина, Польща, ганебні Мінські угоди. Добре, що Штати і Британія не віддають нас на поталу РФ. Але то заслуга не українського МЗС — це світова геополітика. Світ розуміє, що Україна під ковпаком РФ — то новий виток протистояння. Українці на Революції Гідності і в перші місяці війни підтвердили, що Україна відбулася як держава. До цього ж Британія, Америка та Європа були готові віддати Україну по Дніпро.
Також ми зовсім не наблизилися до розв'язання проблеми московської церкви в Україні. А це фактично центр ФСБ. Нема ухваленого законопроекту про цю державну (не релігійну!) структуру держави-агресора. А ще ми досі не маємо скасованого закону Ківалова-Колісніченка, досі не маємо мовного закону. Мова — це зброя, це внутрішні виклики, які підживлюватимуть протистояння в Україні. Інформаційний простір, який формує думку людини, досі не є українським. Ми маємо величезні досягнення в роботі Держкіно, але в той же час ЗМІ геть не несуть українського духу.
Що ж стосується 2018-го, то навряд чи варто очікувати виборів. Народний Фронт і БПП реально дуже сильно один одного ненавидять. Але розуміють: якщо таки поб'ють горщики — розпадеться коаліція в Раді, жодна сила не назбирає 226 голосів. Тоді це перевибори всіх і всього. Це не вигідно Порошенку, це не вигідно Яценюку, у якого рейтинг менший від 1%. Плюс вони не розкрутили нових проектів. В Україні упродовж останніх 26 років партія влади на наступні вибори іде під іншою назвою. Тому не буде йти БПП, не піде і Народний фронт. Тут будуть інші назви, щоб через телебачення набрати знову по 20% своїх голосів.
«Боротьба з корупцією» - далі буде. Треба розуміти, будь-яка структура, яка матиме «папку» на впливового посадовця у державі — матиме важіль впливу на нього і впливатиме на політику в державі загалом. Тому, якщо НАБУ, кероване зі США, матиме папки на всіх, Вашингтон впливатиме на політику в Україні. Щоб реально не було корупції, треба зробити так, щоб вона була невигідна. Контролюючі органи мають мати добрі зарплати і пільги, а це, зі свого боку, має бути прив'язаним до кримінальної відповідальності. От ловимо копа на корупції — втрачає все і втрачає право балотуватися на будь-яку посаду. Тоді хабар розглядатиметься як «втрата всього», а не додаткове джерело прибутку. Тоді хабарі залишаться тільки у вищих ешелонах влади. І вже там треба буде створити прозорі правила гри, щоб величезні держзамовлення проходили без корупції. А для того треба ухвалити законопроект, за яким держава стимулювала б виявлення корупціонера: скажімо, віддавати 10% від суми корупційного діяння для громадянина, який його викрив. Так діє антикорупційна система чи не у всіх державах світу.
Також надважливо у 2018-му — змінити суддівську систему. Нинішніх суддів переважно набрали ще за часів Кучми, а тепер вони працюють так, як треба Банковій. Якби ті рішення були скеровані на цементування держави, то було б добре...але ж у нас вся суддівська система діє на виконання винятково чиїхось приватних інтересів.
Не можна допустити і зосередження в одних руках всієї української землі через приватизацію. Земля — це не нафта, яка може завтра закінчитись. Це вічне, що може давати постійний дохід і громадянам, і державі.
Разом з тим, маємо розуміти, що з москалями війна у нас буде довго — уже триває понад 300 років. Відповідно, Україні треба організовувати систему захисту по схемі Швейцарії, Фінляндії чи Норвегії. Має бути народне ополчення. Кожен чоловік у державі повинен хоча б протягом кількох тижнів пройти військові збори. І має бути право на носіння зброї. От Норвегія може за добу збільшити свою армію в 10 разів: з 35 тисяч до 350 тисяч. Якщо ж Україна вийде на рівень, коли зможе збільшити свою армію в 10 разів, то в жодного сусіда навіть не буде думки на неї напасти. Якщо Україна має армію 200 тисяч, то у випадку загрози — завтра її 2 мільйони. З такою кількістю людей не буде воювати навіть Америка. Цей принцип був у Гетьманщині кілька століть тому, і до нього нам треба повертатися зараз.
Олег Соскін, директор Інституту трансформації суспільства
У 2017-му — відомий всім стандартний набір: отримали безвіз, не віддали своїх територій, армія зміцнилась. А решта...самі негативи. Девальвація гривні, інфляція щонайменше 30%, посилення клану сім'ї Порошенка, наростання бідності, знищення середнього класу. А найстрашніше — втрати на фронті. Добре, що не вдалося Порошенкові диктатуру свою запровадити разом із Луценком. Як би вони не хотіли, не вдалося взяти під контроль судову систему і Міністерство внутрішніх справ.
Якби легальним способом був усунутий Порошенко, можна було б рухатись далі. Якби можна було перейти до відкритих партійних списків, але не на підставах того абсолютно безглуздого партійного кодексу. Тоді рік був би позитивним: вибори Президента і Парламенту у 2018-му. Але навряд чи це станеться, тому буде дуже радикальне політичне загострення на фоні економічного колапсу.
Яна Федюра, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ