Багаторічний конфлікт Кишинева і Тирасполя має бути вирішений шляхом входження Придністров’я до складу Молдови на правах особливого району, заявив заступник міністра закордонних справ Росії Григорій Карасін. Умови Росії ‒ тверді гарантії нейтралітету Молдови та неподання нею заявки на вступ до НАТО, а також широкі права російського населення і російська мова, як друга державна.

Представники РФ раніше ніколи не виступали з такими відвертими заявами. Тим більше, що прозвучала вона в столиці невизнаної Придністровської Молдовської Республіки (ПМР) Тирасполі, та ще й акурат під час урочистостей з нагоди 20-річчя початку миротворчої операції в регіоні, що відзначався 28 липня.

На спільній прес-конференції з президентом Придністров’я Євгенієм Шевчуком заступник глави російського МЗС висловився ще відвертіше. На питання, чи може Москва визнати незалежність Придністров’я, Григорій Карасін відповів однозначно: «Ми бачимо майбутнє Придністров’я в якості особливого району з особливими міжнародно визнаними гарантіями у складі нейтральної Молдовської держави». Фактично, Москва офіційно дала зрозуміти: Тирасполю не слід на неї розраховувати в питанні визнання незалежності, а краще готуватися до повернення до складу Молдови.

Дністер у вогні

Ескалація напруженості у Придністров’ї розпочалася ще 1989 року, коли на фоні розвалу СРСР у регіоні пройшов референдум про створення окремої республіки. Історично Придністров’я входило до складу Молдовської РСР із 1940 року, до цього було частиною Української РСР. На відміну від решти Молдови, етнічний склад Придністров’я складається із трьох приблизно рівних за чисельною основних груп: українців, молдаван та росіян, які спілкуються майже виключно російською мовою. Саме мовна та етнічна відмінності стали головними передумовами для швидкої ескалації конфлікту.

Крім того місцевій еліті було що втрачати ‒ у Придністров’ї існували потужні підприємства, які працювали на військово-промисловий комплекс колишнього СРСР. Директор одного з оборонних заводів Ігор Смірнов й очолив рух за від’єднання від Молдови. Наміри лідерів, які прийшли до влади в Кишиневі, «румунізувати» країну напряму загрожували бізнес-інтересам придністровської еліти, яка одноосібно контролювала експортні потоки виготовленої на місцевих заводах продукції до Росії й почасти до України та Білорусі.

Важливим фактором розвитку конфлікту стала й присутність в Придністров’ї 14 радянської (пізніше російської) армії. Вона не брала безпосередньо участі в бойових діях, але була могутнім стримуючим фактором для слабко озброєної та організованої молдовської армії. За плечима покійного генерал-лейтенанта Олександра Лебедя, який був тоді командувачем 14-ї армії, Ігор Смірнов почував себе, як у Бога за пазухою.

Тож не дивно, що збройне протистояння березня-липня 1992 року із застосуванням артилерії та бронетехніки швидко перейшло у фазу озброєного нейтралітету. Кишинів робив вигляд, ніби не помічає фактичного від’єднання бунтівного регіону, натомість Тирасполь бавився у незалежність з власними президентом, парламентом, прапором, валютою та рештою аксесуарів повноцінної держави.

Зараз у Придністров’ї перебувають російські військові миротворці (14-та загальновійськова армія давно виведена на територію Росії), які достатньо ефективно стримують сторони від будь-яких спроб силового вирішення застарілого конфлікту. Більше того ‒ тривають переговори у форматі «5+2» (Молдова, ПМР, Росія, Україна, ОБСЄ + ЄС та США). У квітні цього року їх учасникам у Відні навіть вдалося погодити документ про принципи та процедури переговорного процесу. Вселяє надію й те, що в грудні минулого року, після 20 років незмінного правління батька-творця Придністровської Молдовської Республіки Ігоря Смірнова, до влади прийшов реформатор Євгеній Шевчук.

Чотири причини інтересу України до Придністров’я

Придністровський конфлікт завжди цікавив не лише Росію, але й Україну. По-перше, в невизнаній республіці мешкає близько 130 тисяч етнічних українців. По-друге, спільна ділянка кордону довший час залишалася «прозорою», чим досхочу скористалися різного штибу контрабандисти та злочинці. По-третє, зі стратегічної точки зору в Києві не могли не брати до уваги присутність в безпосередній близькості від своєї території могутнього військового об’єднання чужої держави (14-та армія до її виведення) та джерела, нехай і притишеного, але потенційно небезпечного збройного конфлікту. Є ще й четвертий аспект, менш очевидний, але не менш важливий ‒ Придністров’я виявилося зручним плацдармом для розвідувальної діяльності російських спецслужб, спрямованої не лише проти члена НАТО Румунії, але й проти України.

Як правило, такого роду діяльність залишається поза лаштунками, однак у січні 2010 року трапилася сенсаційна історія. Служба безпеки України офіційно повідомила, що її співробітники зірвали агентурну акцію Федеральної служби безпеки (ФСБ) Росії на території Одеської області, коли був затриманий на гарячому співробітник ФСБ, який «шляхом шантажу та погроз намагався незаконно отримати державні секрети України від одного з громадян України, секретоносія». Зустріч з агентом відбувалася за 14 кілометрів від Державного кордону України. Заходи прикриття на другому авто здійснювали ще троє офіцерів ФСБ РФ та підполковник, начальник відділу військової контррозвідки ФСБ РФ в ОГРВ (Обмеженої групи російських військ у Придністров’ї), які втекли з місця події. Під час особистого огляду співробітники СБУ вилучили знаряддя шпигунської діяльності: цифрові диктофони, вмонтовану в авторучку відеокамеру, закамуфльований під брелок для ключів контейнер для зберігання цифрових даних, у тому числі з інструкціями для агента, ноутбук, електронні носії інформації, дві тисячі доларів.

Затриманий російський офіцер держбезпеки в’їхав в Україну з території Придністров’я. Виявилося, що кілька місяців тому російська контррозвідка захопила на території невизнаної республіки громадянина України, який мав доступ до інформації, що становила державну таємницю, доставила його на російську військову базу, де, погрожуючи життю та здоров’ю, а також його родині, примусила до співробітництва. Тоді СБУ порушила кримінальну справу за статтею 114 Кримінального кодексу України (шпигунство). На жаль, чим закінчилося розслідування, широкий загал не довідався.

Водночас одразу після резонансної спецоперації початку 2010 року Центр громадських зв'язків ФСБ Росії підтвердив, що співробітника цієї російської спецслужби дійсно затримано на українській території. За версією російського джерела, громадянин України Пилипенко Руслан Анатолійович, відомий ФСБ як співробітник Головного управління розвідки Міністерства оборони України, з 2006 року активно займався діяльністю на шкоду інтересам безпеки збройних сил Росії. Його протиправні акції були викриті й задокументовані ФСБ, а згодом ‒ 29 жовтня 2009 року Пилипенка затримали у Тирасполі на російському військовому об’єкті під час шпигунської діяльності. У ЦГЗ ФСБ тоді стверджували, що Пилипенко мав при собі цифровий фотоапарат з електронними копіями документів із грифом «таємно» і «цілком таємно», зміст яких становить державну таємницю РФ. Відтак чоловіка нібито перевербували.

Дністер ‒ українська річка

Тож не є дивним, що Київ завжди відігравав активну роль в питанні врегулювання придністровського конфлікту. Про участь України у переговорах «5+2» ми вже згадували. Проте значно цікавішими виглядають плани щодо ймовірного приєднання Придністровської Молдовської Республіки до України. В березні 2011 року скандально відомий сайт «Wikileaks» опублікував листування співробітників посольство США в Україні з американським МЗС. У одній з дипломатичних депеш зазначалося наступне: «Українці констатували, що молдовські політики неформально підтримували входження Республіки Молдова в Євросоюз через приєднання до Румунії з ймовірним поверненням Лівобережжя (Придністров’я) Україні».

Зрештою, така перспектива не виглядає аж надто фантастичною, особливо тепер, після фактичної відмови Москви й надалі підтримувати самопроголошену й ніким у світі невизнану республіку. Кишинів хоче до Євросоюзу й має впливового лобіста своїх інтересів у вигляді Румунії. Водночас в Європі нікому не потрібна країна, обтяжена сепаратистським анклавом. Куди подітися покинутому всіма Придністров’ю? Можливо, стати Тираспольською областю України?

Довідка
Придністровська Молдовська Республіка (ПМР, Придністров’я) ‒ державне утворення в Східній Європі, незалежність якого самопроголошена 25 серпня 1991 року, але досі не визнана іншими державами. Згідно із законодавством Молдови, Придністров’я має статус Автономного територіального утворення з особливим правовим статусом. Національний склад: молдавани ‒ 31,9%, українці ‒ 28,8%, росіяни ‒ 30,3%, болгари, євреї, гагаузи, німці та інші ‒ 10%. Спілка українців Придністров’я нараховує понад 30 тисяч членів.
Джерело: uk.wikipedia.org

Цитата
Президент Придністровської Молдовської Республіки Євген Шевчук: «Було б помилково стверджувати, що у Придністров’ї не віддають належного ролі України в регіоні. Нас пов’язують не тільки спільна історія, родинні відносини. Україна ‒ це країна-гарант урегулювання молдовсько-придністровського конфлікту».

Джерело: «Дзеркало тижня», січень 2012 року.

За матеріалами: dt.ua, kommersant.ru, newsru.com.ua, ria.ru, tsn.ua, uk.wikipedia.org

Фото: dt.ua

ІА "Вголос": НОВИНИ