Ще 16 січня 2017 року Україна подала позов до Міжнародного суду ООН щодо терористичної діяльності Росії в Україні. А вже 24 лютого 2017 Президент Порошенко навіть підписав указ про створення групи, яка представлятиме інтереси України на Міжнародному суді.
У позові, який подала Україна, зокрема йдеться про те, що Російська Федерація порушує Конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму шляхом надання зброї та інших видів допомоги незаконним збройним формуванням, які вчинили низку актів тероризму на території України.
Крім того, Україна зазначає, що Російська Федерація порушує Конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, беручи участь в кампанії дискримінації щодо неросійських громад, які проживають на окупованій території Кримського півострова, зокрема, спільнот етнічних українців і кримських татар.
Що вже вдалося зробити
Ще 14 листопада 2016 року прокурор Міжнародного кримінального суду (МКС) оприлюднив традиційний звіт за попереднім розслідуванням про ситуацію в Україні. Зокрема, у звіті містилися матеріали з аналізом подій під час Революції Гідності на Майдані в Києві, про анексію Кримського півострова та війни на Донбасі. У звіті, що є надзвичайно важливим, підтверджується існування міжнародного збройного конфлікту, участь в якому бере Україна та Росія, що, фактично, розпочала його, захопивши Крим у кінці лютого 2014-го.
До речі, у Міжнародному суді розглядають можливість визнання всього конфлікту на Донбасі як міжнародного. Це відбудеться в тому випадку, якщо буде доведено, що так звані ЛНР і ДНР контролювалися і використовувалися Росією. На цей момент суд має матеріали справи на 7000 сторінок про більш ніж 800 можливих злочинів, які скоїли всі сторони конфлікту: утиски кримських татар, вбивства і викрадення на території Криму, примусову військову службу в Криму, вбивства на Донбасі, руйнування цивільних об'єктів, незаконне утримання під вартою, тортури та жорстоке поводження з обох сторін, зникнення більше 400 осіб тощо.
Перебуваючи із візитом у Гаазі, генпрокурор Юрій Луценко у листопаді минулого року зазначив, що Україна надала дані про позасудові страти, тортури, викрадення людей, розстріли на місці: «Ми говоримо про необхідність розгляду ролі міністра оборони РФ, 18 генералів, 2 адміралів і ще ряду чиновників ЗС РФ, які, за даними нашого слідства, причетні до розв'язування війни на території України, порушення Женевських угод, що призвело до воєнних злочинів і злочинів проти людяності».
Ще одним позитивним моментом у справі України проти Росії стала резолюція, яку ухвалив третій комітет Генасамблеї ООН, про порушення прав людини в Криму, ініційовану Україною. Адже саме в цьому документі Росія вперше на міжнародному рівні визнається окупантом України.
Що чекає Україну після розгляду справи у Гаазі? Чи визнають Росію агресором і чим це все може завершитися? Про це кореспондент «Вголосу» поспілкувався із експертами – дипломатом Юрієм Щербаком, міжнародним експертом Олександром Харою та військовим експертом Ігорем Козієм.
Чи можна було вирішити питання війни між Україною та Росією дипломатичним шляхом?
Юрій Щербак:
Ні, звичайно. Ні в якому разі, бо Росія, як країна-агресор, як країна, яка вирішила, ламаючи міжнародне право і всю структуру європейської безпеки, захопити незаконно українські території, вона ніколи не пішла б на залагодження цього конфлікту дипломатичним шляхом. Цей конфлікт буде вирішений тільки тоді, коли Росія розв’яже 3-тю світову війну і програє в ній, або сама розпадеться на кілька незалежних державних утворень. І у світі буде створена абсолютно нова правова політика і геополітична ситуація. Росія – недоговороспроможна. Підпису Путіна ніхто у світі не повинен повірити, бо він злодій, міжнародний злочинець. Тому нам треба очікувати історичного моменту. Він буде.
Олександр Хара:
Я думаю, що абсолютно неможливо. Допоки у Росії є ресурс здійснювати збройну агресію проти України, а також підривну діяльність через маріонеткові утворення різні, я маю на увазі і 5-ту колону, і ЗМІ і т.д., то війна буде продовжуватися.
Дипломатія ніколи в історії не вигравала війн. Вигравали війни військові, яким допомагала вся країна, тобто була консолідація всіх зусиль, включаючи дипломатів. Дипломати мають забезпечувати всім необхідним, починаючи із загальнополітичної підтримки інших країн. В ідеалі – встановлення союзницьких відносин з тими, хто здатен і має волю підтримати незалежність тієї чи іншої країни, ну і також забезпечення наших військ необхідною зброєю та іншими речами, бо без дипломатів цього теж не відбувається.
А власне перемовини, чи там власне мінські домовленості – це все фікція, яку Росія використовує винятково як ширму, аби продовжувати свою агресію. Їм дуже зручна ця угода, оскільки вона є формально посередником, а не стороною конфлікту. Дипломатія тут безсила.
Ігор Козій:
Це має робитися усіма засобами. Війська зупиняють – це однозначно. Не дають просуванню цієї агресії. Дипломати пробують домовитися, узгодити. Хтось збирає доказову базу. Подає її. Це роблять всі органи, включаючи Міністерство юстиції, яке відіграє ключову роль у цьому питанні. Всі повинні працювати як одне ціле. Фактором стабільності, фактором того, що не почнуть росіяни робити агресивні дії, це є тільки створення сили. Однозначно, вони повинні зупинятися над поверненням боєздатності збройних сил до рівня хоча б 1991 року.
Якщо Міжнародний суд визнає Росію винною – що далі?
Юрій Щербак:
Росія буде ігнорувати всі рішення усіх судів світу. І це зрозуміло. Це рішення суду матиме лише значення моральне і, звичайно, воно важливе. Воно повинно бути. Треба Росії показати, що міжнародна спільнота ніколи не змириться з бандитизмом на міжнародній арені, який веде до нещасть і до нових воєн. І тому, дуже важливо, щоб суд у Гаазі вирішив це питання по-справедливості, тобто, засудивши Росію. Але те, що вона не визнає його рішень, це абсолютно очевидно. Поки там існує режим і поки більшість обдурених росіян підтримує агресивну політику Путіна. Тут не треба мати ілюзій.
Треба подавати позови. Треба намагатися вигравати суди, тому що йдеться про крадіжку, про злодійство глобального масштабу. Підрахували, що те, що вкрадено Росією в України. вартує близько 1 трильйона доларів. Це просто бандити прийшли у ваш дім, забрали половину – винесли усі цінні речі, а ви просто сидите і дивитися на це. Тому мовчати не можна. Треба боротися усіма методами – і дипломатичними, і міжнародно-судовими, і інформаційними. Адже ясно, що на сьогоднішній день це нереальна мета – розв’язати війну проти ядерної держави.
Але Росія буде розвалена. При нинішньому її вигляді, гнило-імперському, вона не може існувати. У неї зростають внутрішні протиріччя, економічні і соціальні, і національні. Ми будемо приречені на очікування.
Олександр Хара:
Нічого не буде. До обов’язкового виконання є рішення, які приймаються Радою Безпеки ООН, причому якщо є не просто резолюція, а якщо є воля всіх членів, найголовніше – постійних членів, включаючи Росію, цю волю підкріпити «Hard power», тобто збройними силами, або якимсь миротворчим контингентом.
Але в перспективі це дасть можливість стягувати із Росії певні кошти за завдані збитки – це можливо. Бо якщо є рішення суду, тоді можна звертатися до національних урядів інших країн, якщо там є активи російські, майно. Звичайно що можна буде намагатися компенсувати українській державі та громадянам і збитки, завдані у зв’язку із російською агресією.
Ігор Козій:
Питання в тому, що Україна зможе це рішення використовувати у майбутньому фактично задля того, щоб Росія виплатила ту шкоду, яку РФ нанесла. Це теж робота, дуже серйозна і довга. Тому що треба шкоду оцінити. І, відповідно, як агресор, Росія повинна буде сплатити за всі ці руйнування, які вона здійснила щодо України.
Скільки усе це може зайняти часу? І що робити протягом цього часу українцям?
Юрій Щербак:
Це може бути від 10 до 50 років.
Україні треба визначити своє ставлення до цих територій. Вона повинна мати одну головну стратегію і запасні, як це завжди у генштабах військові роблять. Роблять три варіанти: максималістський, реальний і песимістичний. І розробляють заходи згідно з цими планами. А поки не відчувається, що Україна має якийсь свій стратегічний план. …То визнати окупованими територіями, то визнати нашими рідними, торгувати з ними, платити пенсії і т.д. А вони будуть ненавидіти нас і казати, що їх обстрілює тільки українська артилерія та українські війська, а не російські. Ми повинні заготувати стратегію. Аналогію можу провести із балтійськими республіками, захопленими Радянським Союзом, які через 50 років тільки повернулися до незалежного стану. Але вони повернулися, бо зберігали в собі традиції, пам’ять своєї державності, своїх свобод національних.
Ігор Козій:
Судові процеси мають таку властивість. І однозначно Міністерство юстиції повинно це передбачати. Ці всі питання повинні погоджуватися як у Кабміні, так і у Раді нацбезпеки й оборони. А українцям залишається робити все, щоб Збройні Сили стали збройними силами, щоб подолати корупцію, що є основним союзником гібридної війни, яку проводить Російська федерація. Той хто займається корупцією – однозначно є людиною, яка займається співробітництвом із Російською федерацією. Тут іншого бути не повинно.
Чому українська влада спромоглася тільки у 2016-му році подати позов до Міжнародного суду?
Олександр Хара:
До української влади є велика кількість питань. Я б почав із того, що є така річ, коли будь-яка війна починається із того, що одна сторона намагається подавити волю до спротиву. Воля до спротиву української політичної еліти була подавлена із самого початку. Давайте згадаємо 27 лютого 2014 року – ганебне засідання Ради безпеки і оборони України, де «голуби миру» казали, що не треба провокувати Росію і т.д. Зараз вони «героїчно» захищають Україну на різних високих посадах. Але вони показали неспроможність боронити країну.
Натомість українське суспільство - волонтери, добровольці, справжні військові, які не зрадили, вони захищали. І, власне, війна продовжується тому, що є люди, які готові воювати за Україну і не готові здавати її, а не тому, що так хоче влада. Бо влада вже давним-давно би домовлялася. Вона вважає, що можна із Путіним домовлятися. І можна поступатися сакральними речами. Звичайно, що якщо твоя фабрика працює, то можна поступитися… Наприклад, не вступати в НАТО. Ну навіщо в НАТО вступати, якщо НАТО не готове, тим більше у нас є конфліктна територія? Ця вся риторика є показником того, що наша політична еліта не є зрілою і вона, по-суті, є колоніальною. Вона просто не розуміє, наскільки у стратегічних інтересах нації бути частиною Заходу у військово-політичних, культурних, економічних та інших питаннях.
Різниці між українським олігархатом, який керує країною зараз і російськими олігархами, підконтрольними Путіну, немає. У них ті ж самі цінності, ті ж самі цілі і методи поведінки. І, власне, лише завдяки громадянському суспільству, яке готове проливати свою кров, ми не даємо цій владі здати майбутнє нашої країни – це головна річ.
А друга – велика некомпетенція влади. Вона, влада, впродовж останніх щонайменш 10-ти років не за принципом професіоналізму, а за принципом лояльності почала призначати людей. Це надзвичайно пришвидшилося при Януковичі. Зараз продовжився той самий процес, оскільки керівництво країни замикає всі питання на собі. Не делегує повноваження, не реформує держслужбу, яка би могла ефективно працювати. Подивіться, наприклад, ті рішення, які приймаються з точки зору зовнішньої політики. От ключові посади. Я б не сказав, що там здорові, потужні особистості, які готові брати на себе відповідальність.
66% українців вважають, що Україна рухається не в тому напрямі. Рівень недовіри до парламенту – 68%, до Уряду – 85%, і до Президента – 66%. Тобто, це показник якості їхньої роботи.
В таких умовах не може бути потужним міністр закордонних справ і ключові посадовці сектору безпеки, які би опікувалися питаннями подачі в суд, або прийняттям інших рішень, потрібних для країни, що знаходиться у стані війни.
Українська влада знаходиться у стані гібридного миру, який вона собі вигадала, а лише волонтери, добровольці і частина збройних сил знаходяться у реальній війні. Є два паралельні світи.
Чи можливе притягнення до відповідальності українських чиновників Міжнародним судом?
Олександр Хара:
Вірогідність є, якщо ми подивимося на балканські війни. Там були з обох боків винні – і серби, і хорвати, і босняки. Звичайно, що сербської провини було більше. Тому не можна цього виключати. Але поки що війна не закінчилася. Тому складно оцінити рівень провини української влади.
Алла Федорченко, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ