Хто кому винен?
Багато українців, бачачи відсутність підтримки нашої держави з боку Заходу, вже самокритично починають звинувачувати нас самих: мовляв, ми корумпована країна, в нас смітять на вулицях, в нас погані громадяни. А зброю нам не хочуть давати тому, що в Українській армії багато проросійських зрадників та продажних командирів, які тут же секретні американські озброєння продадуть росіянам. При тому, що США не побоялися надати протитанкові Джавеліни чи Стінгери безладним угрупуванням сирійських чи лівійських «ополченців», в яких ні дисципліни, ні вірності, ні бойової підготовки не було.
Не є аргументами також показники економічної співпраці між ЄС та РФ, за якими, мовляв, європейським країнам недоцільно втрачати російські ринки збуту та розривати вигідні угоди, через якусь там Україну. Адже декларуючи всьому світові цінності демократії та рівності, Захід сам мав би їм слідувати, незалежно від того вигідно чи не вигідно. А виходячи з основоположних західних цінностей, які сьогодні подаються взірцем для всього світу, Європа та США, окрім українських зобов’язань, мають зобов’язання і перед Україною.
Що нам винні Європа та США?
По-перше, США, Франція та Британія повинні були захистити територіальну цілісність України згідно з умовами Будапештського меморандуму. І не варто говорити про якісь юридичні нюанси цього документа. Україна віддала третій найбільший в світі ядерний арсенал в обмін на безпеку. То ж говорити що «ми домовлялися не про те», а тим більше, йти на компроміси з агресором шляхом здачі окупованих російських територій, - є прикладом міжнародного блюзнірства. Якби англійський джентльмен щось пообіцяв, то спроби відмови чи перекручування своїх обіцянок призвели б до його ганьби та вигнання з порядного товариства. Натомість Британія тепер вдає, ніби й ніколи не гарантувала Україні безпеку. Чого після цього коштує офіційна позиція Сполученого Королівства?
Теж саме стосується й США, які закликають весь світ відмовитися від ядерної зброї і забороняють мати таку зброю стримування Ірану, КНДР, Іраку і т.д. Якщо США не заступилися за Україну в обмін на її здачу ядерного арсеналу, то це означає, що будь-які гарантії США нічого не коштують. Де-факто, це означає, що Тайвань, Південна Корея, Японія, Грузія, Польща, Україна та інші країни світу повинні почати створювати власну ядерну зброю, адже Штати їх не захищатимуть попри обіцянки. І Вашингтон не матиме жодного морального права забороняти країнам створити власну атомну зброю. Або американська ядерна парасолька - або власна. Це призведе до початку місцевих ядерних воєн і до глобального ядерного конфлікту вже в найближчому майбутньому.
Тож США зобов’язані всьому світу підтвердити, що вони можуть гарантувати мир та підтримувати світовий порядок без ядерного апокаліпсису. Першим кроком до такого підтвердження мають бути реальні дії щодо звільнення окупованих територій України. І найголовнішим моментом тут є те, що США винні Україні військовий захист, а не Україна винна Вашингтону реформи, зміни до Конституції чи будь-які компроміси з агресором.
По-друге, країни Заходу, які пишаються своєю цивілізаційною місією у світі, запровадженням міжнародного права та демократичних цінностей, повинні відповідати і за їх збереження. Не можна захищати демократію лише в державах, де є нафта, так як це було в Кувейті, Іраку та Лівії. Зокрема, в 1991 році після нападу Саддама Хусейна на багатий нафтою Кувейт, вже через кілька місяців 600-тисячна армія США та європейських союзників нанесла нищівні удари по військах агресора і «захистила свободу та демократичний вибір кувейтського народу». Продемонстрували свою військову спроможність у війні за лівійську нафту також Франція та Італія, авіація яких здійснювала нальоти на лівійські міста. Не можна проблеми демократії в Північній Африці ставити вище, аніж загрози демократії і російську анексію в європейській Україні. Захистити Україну від несправедливої агресії в десять разів більшої сусідньої країни є обов’язком всієї міжнародної спільноти, і насамперед США та ЄС, які не повинні спостерігати, як в центрі європейського континенту Кремль розв’язує війну. Сильніші й багатші країни мають, в тому числі й зобов’язання та відповідальні за мир, стабільність та безпеку у світі. Світ ХХІ століття не є сукупністю автономних систем, де загарбницькі війни є проблемами країн-жертв, і жодним чином не стосуються сусідніх багатих держав. Це суперечить і принципам так званої глобалізації, з якої країни Заходу хотіли б отримувати лише користь та ресурси інших держав, але не чужі проблеми і обов’язки.
По-третє, країни Заходу не повинні допускати, щоб російський рубль став дорожчим за західні цінності. Брюссель і Вашингтон не можуть приносити міжнародне право та загальноприйняті правила гри в жертву економічним інтересам, позаяк це може зруйнувати всю налагоджену систему міжнародної співпраці. Незважаючи на те, що санкції проти Росії дорого обходяться європейським корпораціям і серед них багато бажаючих відновити повноцінне економічне партнерство з РФ, переступивши через міжнародне право та територіальну цілісність України.
Щоб система міжнародних відносин та економічного партнерства функціонувала, повинні бути речі, які не продаються і не купуються. Зокрема, таким має бути дотримання встановлених правил з жорсткими санкціями щодо їх порушників. Не можна сподіватися на успішний футбол, коли один з гравців чхати хотів на існуючі правила. Не можна надіятися на партнерство з тим, хто не повертає кредити. Тому, хто краде у своїх, в порядному товаристві ніхто не подасть руки і не прийматиме до спільноти, поки крадіжка не буде повернута, а жертва не отримає вибачень. Росія вчинила неприпустимо: шляхом військової агресії захопила три області сусідньої демократичної країни і бреше всьому світу, нібито це справа рук місцевих сепаратистів. Ті представники європейських економічних еліт, які надіються на вигідний бізнес з Росією попри порушення Москвою міжнародних норм щодо сусідньої України, повинні розуміти: непокарана Росія гратиме без правил і з ними також.
Отож українці не повинні себе звинувачувати і картати в тому, що ми не доросли до Європи, що ми самі у всьому винні й тому нам ніхто не допомагає. Якби теперішні європейські політичні еліти мислили в контексті європейської цивілізації і неухильно дотримувалися європейських цінностей, як батьки-засновники європейської спільноти ХХ століття - Шарль де Голль, Маргарет Тетчер, Конрад Аденауер, вони б більше робили для реальної допомоги Україні і менше б вимагали від неї умов, поступок та компромісів.
Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ