[media=134877,134878,134879,134880,134881,134882,134883,134884,134885,134886,134887,134888,134889,134890,134891,134892,134893] 

Сьогодні про одного із тала­новитих майстрів свого часу, внучатого небожа Тараса Гри­горовича Шевченка розкаже українська літературознавиця і мистецтвознавиця, докторка філологічних наук, старша наукова співробітниця відділу слов’янських літератур Інсти­туту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Леся Станіславівна Генералюк.

У сучасному світі, попри засилля кіно-, відеоіндустрії, Ютубу, з його інфор­мативною нав’язливістю, ми багато говоримо про фотографію. Останнім ча­сом почастішали експери­менти на полі чорно-білої фотозйомки, а відтак про­явився чималий інтерес до фотографії та майстрів ми­нулого. Водночас ми май­же нічого не знаємо про українську фотографію за часів її зародження, її перших успіхів. Що ви може­те розповісти читачам про становлення власне укра­їнського фотомистецтва?

Тема в такому зрізі, бе­зумовно, широка, бо, попри відомі дослідження, має бага­то «білих плям». Я буду гово­рити про початок XX століт­тя, коли хвиля національного відродження дала потужний імпульс розвитку української фотографії. Цікаво, що якраз перші кінозйомки Йосипа Тимченка у 1893 році, хроніки Федецького, показані в Хар­ківській опері 1896-го, перший український фільм «Запорізь­ка Січ» Данила Сахненка 1911 року - сприяли популярності фотосправи. Інтерес до неї був величезний, саме в 1910-их ро­ках із величезною швидкістю множилися в українських міс­тах і містечках фотоательє.

Початок століття невипад­ково називають золотим ві­ком української фотографії. Він дав таких видатних фо­томитців, як Ж. Рауль, І. Гуковський, Франц де Мезер, Й. Хмелевський, Й. Кордин, Г. Лазовський, М. Петров. Зга­дайте, скільки нагород вони завоювали на європейських фотовиставках! А Київське то­вариство фотографів-аматорів «Дагер», створене 1901 року, було одним із центрів «худож­нього світлопису» і в Україні, і в Європі. Більш як сотня чле­нів товариства (цифра на 1903 рік) вправлялися у зйомках портретів, краєвидів, історико- культурних пам’яток України, цікавилися теорією фотогра­фії, вдавалися до абсолютно оригінальних експериментів.

«Українські фотомитці вигідно відрізнялися від, скажімо, російських. Про це не раз писав петербурзький журнал «Фотографічний лис­ток»

Причому українські фотомитці вигідно відрізнялися від, скажімо, російських. Про це не раз писав петербурзький журнал «Фотографічний лис­ток». Він визнав, наприклад, у 1911 році, що «ні в одному з російських фотографічних то­вариств культивування інте­ресу до художньої фотографії не проступає так рельєфно, як у київському». І тут можна гово­рити про багатьох художників, які перекваліфікувалися на фо­тографів, про їхні пошуки нової мови у цьому виді мистецтва, їхні беззаперечні досягнення. Це тема не однієї бесіди.

Я зупинюся на одному з них - Григорію Шевченку, зокрема, на його фотороботах 1900-1910 років. Постать на­прочуд оригінальна, в прин­ципі відома, але практично не осягнута з позиції естетичної цінності доробку митця.

Ви вважаєте його ви­значним фотомитцем, незаслужено забутим?

Правду кажучи, не стіль­ки забутим, скільки належно не оціненим. Ми маємо сум­ну картину: є велика кількість творців вітчизняної культури, котрих варто вивести з тіні, бо їхні твори варті широкої по­пулярності. Однак шлях їх­ньої «розкрутки», як усе в нас, надто складний. Ще у 2013 мені довелося «увійти в май­стерню» Григорія Шевченка, і я була вражена неординарністю його як людини і як митця. Написала великий текст про систему візуальних етноконцептів, ним сформованих... Оскільки він, на жаль, досі не опублікований, рада поділи­тися   своїми спостере­женнями.

Що Ви маєте на увазі під словом «етноконцепти»?

Григорій Шевченко ство­рив такі образи, котрі концен­тровано відтворили нашу ет­нічну картину світу. Умовно кажучи, в них неймовірно ви­сока концентрація національ­них чинників. Його бачення ландшафту, типажів, сільської хати, праці й відпочинку се­лян передає ціннісну систе­му українства. І явлена вона в найдокументальнішому з мис­тецтв - фотографії.

Тобто йдеться про «до­кументи епохи»?

Не тільки, таких докумен­тів багато серед так званої сільської фотографії. До речі, їй дослідники присвятили ве­лике видання, упорядником якого став доктор мистецтво­знавства Олександр Найден. Головним у Шевченка є ви­сокий естетичний рівень його робіт. Нестандартне візуаль­не мислення, закладене його фахом художника, адже він навчався в Одеському худож­ньому училищі. Тоді ціла пле­яда фотографів була сформо­вана в художніх академіях, училищах, студіях живопису, і Григорій Шевченко не був ви­нятком із правила. До слова, у «Дагерротипному закладі» знаменитого Антона Деньєра працювали ретушерами Іван Крамськой, Архип Куїнджі. Куїнджі навіть відкрив при­ватне фотоательє в Одесі. А київський фотограф і теоре­тик М. Петров відверто радив учням навчатися у кращих майстрів живопису - І. Рєпіна, М. Ге, І. Крамського.

«В Укра­їні національні константи, передані фотомистецтвом початку XX століття, в основній своїй масі не збереглися - у зв'язку з багатьма історичними об­ставинами, включно з етноцидом»

Чи можна вважати, що Григорій Шевчен­ко зробив презентацію типажів українства і це сприяло процесам національної самоідентифікації?

Без сумніву, така візуальна репрезентація ти­пажів українським фотомитцем сприяла процесам національної самоідентифікації, які завжди відбу­валися в Україні сповільнено. Актуалізуючи етнотипи й колоритні типажі, він якоюсь мірою транспонував на український ґрунт концепцію ультрапопулярного наприкінці XIX сто­ліття Вільяма Карріка, з його «Петербурзькими ти­пами», «Російськими типами», «Картинами росій­ського життя». Відмінність лише у «незначному»: Карріку спри­яли представники царської родини й двору, тисячі його прекрасно збережених фотографій донині екс­понуються на періодичних виставках у Росії. В Укра­їні ж національні константи, передані фотомистецтвом початку XX століття, в основній своїй масі не збереглися - у зв'язку з багатьма історичними об­ставинами, включно з етноцидом. А ті, що дійшли до нас, на жаль, тиражувалися, сказати б, не надто посилено. Навіть тепер, у роки незалежності.

Ви обмовилися про біографію Григорія Шевченка. Читачам, безумовно, буде цікаво знати про його життєвий шлях.

«Запам'ятався як чоловік могутньої статури (важив понад 159 кілограмів), а також тим, що виступав з Іваном Піддубним, з яким товаришував...»

Біографія цього фотомитця - від його гене­алогії, бо Григорій Петрович доводився Тарасові Шевченку внучатим небожем і жив у тій самій Кирилівці, - є дивовижною людиною, символом епохи. Я би сказала, що він певним чином символізує націю. Григорій Шевченко вартував би якогось бестселера чи фільму з карколомнішим сюжетом, ніж, наприклад, стрічка шведа Труеля «Незабутні моменти» - про фотохудожницю Марію Ларссон.  Парадокс: богемна натура, чутлива до краси душа, талановитий художник, Григорій просла­вився свого часу як важкоатлет, оскільки не раз перемагав суперників на бійцівському килимі. Запам'ятався як чоловік могутньої статури (важив понад 159 кілограмів), а також тим, що виступав з Іваном Піддубним, з яким товаришував...

Славився щирістю, веселою вдачею, благород­ством. Закохав у себе німкеню-аристократку Віру Йоахимівну, і в 1889 році привіз її з Одеси у Кирилівку. І якщо його дружина чарувала своєю красою, розумом, витонченими манерами, освіченістю, фортепіанною грою, то він - енергією, прямолі­нійними, якимись демонстративно-епатажними легендарними вчинками. Подружжя часто навіду­вали граф Браницький з родиною, Енгельгардти, М. Лисенко, 0. Кошиць - і тут є свої цікаві історії. Смерть, його бунт проти німців у 1941-ому - також стали легендою, героїчним штрихом до всієї історії життя цього неординарного українця.

А що можемо сказати про Григорія  Шевченка, як фотографа?

Фотограф Шевченко бездо­ганно володів композиційни­ми прийомами. Ось його пле­нерні знімки з багатофігурним стафажем. Він продумав пе­редній і дальній плани, вміло сегментував простір, а об’єкти, що підлягали фотографуван­ню, розташував на чітко визна­ченій відстані один від одного. Компонування людей, буди­ночків, вітряків здійснив наче за математичними розрахун­ками. Адже відомо, що велика кількість фігур ускладнює ком­позицію, і зазвичай така поста­новка перед об’єктивом вима­гає численних дублів - навіть сьогодні її непросто здійснити.

Залишається загадкою, як це вдавалося Григорію Шев­ченку...

Для прикладу, фотографія «Біля криниці» нагадує акаде­мічне полотно з типовими сим­волами. Насамперед, сферична форма композиції: три жінки над колодязним зрубом - одна сидить на зрубі, дві статичні, між ними - цебро. На задньо­му плані ритм тріади підхопле­но трьома постатями на дорозі, візуально вони чітко розташо­вані над цебром і не виходять за межі трьох фігур. Криниця - символ зв’язку між світами, жінки - наче Мойри, богині долі. У полі сфери й три відда­лені постаті дітей обіч дороги. Дивним чином між ними збе­рігається однаковий інтервал (виникає навіть питання: невже монтаж?). Символіку Мойр, життя, власне, й вибору худож­ник підтримує групою глядачів справа та самотньою фігурою чоловіка якраз посередині міст­ка. Він опинився там випадко­во? Чи виконував волю поста­новника?

Чи лише композиці­єю відрізнялися роботи Григорія Шевченка від робіт його сучасників? Ми можемо говорити, що Григорій знімав так зва­ну «попсу», тобто солод­кі краєвиди українських сіл, чи манері майстра був притаманний глибокий науковий і водночас ху­дожній підхід до зйомки?

Безперечно, це глибокий, виважений, творчий підхід, «попси» я практично не по­мітила, хіба окрім декількох, вочевидь, замовних фото для тиражування в листівці. Його манера - це особливе відчут­тя фактурності, тонке відчут­тя ритму. Вражає у Шевчен­ка вміння поєднати елементи зображення. Іноді на таких принципах створений кадр на­гадує музичний твір. Вражаю­чий ритм на фото «Весільний танок» задається фотографом знизу вгору й підтримуєть­ся на різних рівнях.

Від ста­тичних площин спідниць, ві­ялоподібних складок свит, до вертикальних потоків стрічок. Чим вище, тим більше він дро­биться: руки, плечі, голови, вінки, обличчя подано ціліс­ним конгломератом, котрий глядач сприймає як дрібно-фактурний орнамент. Одна мелодія формується в різних кінетичних, а відтак візуаль­них вимірах. Навіть картузи, ідеально вписані під лінією даху, є контрапунктом до скуп­чення тонко модельованих вінків. А над вінками - знову ж таки символ, ідеальний із точ­ки зору космогонічної націо­нальної символіки: тонкогіллясті верхівки дерев.

Інший ритм - у «Дівчатах біля криниці», майже симетрич­ній композиції, де цебро, меді­атор між світами, знову подано в центрі, а погляди всіх дівчат звернені до глядача. Концепт чекання, переддень весняно­го вибуху, що от-от прорветься розквітом. Він змодельований фотомитцем і через площин­ність огорожі, яка стримує цей прорив, і через статику одно­типних фігур. Однаковими є повтори низок намиста, стру­мені стрічок: метафори вроди. Усе тут покликане візуалізувати концепт жіночої весни.

Бездоганне відчуття рит­му є на фотографії «Весільна група». Захоплює чергуван­ня білих рукавів вишиванок і темного одягу, повтори гори­зонтальних орнаментів на де­коративних фартушках. Ма­тематично вивірено сусідство облич. Тут кожного оточує кон­кретний, визначений фото­графом персональний простір, але все надзвичайно природно, без напруження. Можна лише уявити, яким довірливим було спілкування селян із майстром. Духовна спорідненість усіх цих людей прочитується в од­наковій скошеності пліч. Од­наково кругляться овали об­лич, овальні низки коралів,дукачі, що чергуються, ніби синкопи. Вся група замкну­та в прямокутник: монолітна твердь внизу, вгорі просвічу­ються крони дерев, листяні маси є рамою для святкових людей. Їм невідомі ще ні Пер­ша, ні Друга світова, ні голод 33-ого. Тайнописом є і циф­ри: «19...» - номер чи рік хо­тів вивести фотограф на ру­каві у цієї ж нареченої, тільки на іншій світлині, де плану­вався парний портрет? Тисяча дев’ятсот... - не продовжив.

Особливий ритмічний лад - і на декількох фотографіях з вітряками. Одну з них май­стер піддав ретуші - висвітлив стебла й колоски на ближньо­му плані, звивисту лінію по­льової дороги, «домалював» горизонтальні хмари й крила двом вітрякам. (Цього нема у листівці, дублі того ж кадру, надрукованому в дзеркаль­ній проекції. Листівка якраз не справляє враження маляр­ського твору. В ній мало «пові­тря», бо «обрізано» простір по периметру; малопромовистим є центр; неправильно розта­шовані «вузли уваги»).

«Шевченко зняв унікальні кадри ландшафту, який мо­делює, за Гердером, дух нації»

На світлині ж бездоганно про­раховане розташування споруд, вивірено відстані між ними. Це велика майстерність. Коротко­фокусний об’єктив камери фо­тограф поставив дуже близько до першого вітряка і захопив у фокус дальні вітряки - винят­ково з метою посилити вражен­ня глибини. Фантастично виві­рено ритм руху крил, а піднята паралельно крилу правого ві­тряка рука чоловіка, що вказує на інші споруди, «підтримує» усі структури. Думаю, це пре­красна ідея постановника. Це почерк майстра. Такі деталі, ко­трі взаємодіють між собою, вка­зують на додаткові сенси, тому простір тут є символом націо­нального світу.

Шевченко зняв унікальні кадри ландшафту, який мо­делює, за Гердером, дух нації. Ми тепер достеменно знаємо конфігурацію тодішніх сіль­ських вулиць і скупчення хат, якими захоплювалися Гоголь, Соколов, Куїнджі, Бунін, Світ- лицький. Він передав ліризм сільських околиць і полів із вітряками. Знімав солом’яні дахи, умовні огорожі, напіврозвалені тини, дороги, де грязю­ка й сміття, курені на городах.

Спеціально знімав українську хату - предмет зацікавлення ба­гатьох російських і українських малярів, часто вписував у кадр колодязі та журавлі, ставки й вибалки. Залишив (чи не остан­нє) фото з чумацькою валкою, а також надзвичайно мальовни­чі кадри стада з пастухом, ста­да на водопої, власне, показав особливий рельєф місцевості. Причому показав так, що він може бути узагальненням усіх культурно маркованих ланд­шафтів України - від М. Гоголя, В. Штернберга, Т. Шевченка - до М. Пимоненка, К. Крижицького, П. Мирного, І. Буніна, І. Нечуя-Левицького, С. Василь­ківського, П. Левченка.

Отже, фотограф був ще й хорошим портретистом, відмітити його особливий авторський стиль митця у цьому жанрі фотографії?

Як портретист, Г. Шевчен­ко зміг проявити приховану суть людей - те, що взагалі не піддається відтворенню.  Він у них «самовисловився». У портретах є відсвіт енергії його думки, його «езотеричних» знань про свою землю і лю­дей. І в тих понад 70 фотогра­фіях Г. Шевченка, що дійшли до нас, вкладена його особиста філософія, його біографія, його естетизація сільського буття і сільських людей. Портрети його тяжіють до узагальнення.

Одним із таких класичних портретів є фотографія «Мо­лодиця». Статуарна й витон­чена водночас, жіноча постать репрезентує типаж молодої українки, котра є свого роду еталоном національної вроди. Композиція фігури складаєть­ся з двох умовних прямокутни­ків: масивний темний нижній та легкий верхній, де рукави ви­шиванки наче замикають у ква­драт таємницю життя. Завдя­ки висвітленому нейтральному тлу вся фігура, особливо овал обличчя, подвійно обрамлений коралями й очіпком, справляє враження скульптури.

Що цікаво - усі портрети й етнотипи Г. Шевченка мають безліч паралелей. Це й «Жи­вописна Україна» Тараса Шев­ченка, й однойменний проект Л. Жемчужникова, яким ху­дожник продовжив у 1861-62 роках задум Т. Шевченка.

Роман Ратушний, спеціально для «Вголосу»

ІА "Вголос": НОВИНИ

Всі свіжі новини на нашому Telegram-каналі Приєднуйся!