Поклавши квіти до пам'ятника жертвам комуністичних злочинів, Ващиковський збирався відвідати «Тюрму на Лонцького», але одразу на вході звернувся із питанням до директора музею Руслана Забілого:
«Міністр запитав у мене, чи Західна Україна була окупована у 1918 році. Я відповів, що так, що це була окупація. Відтак він різко розвернувся з порога і не зайшов у музей».
Отак замість того, щоб вшанувати пам'ять закатованих у тюрмі поляків, глава МЗС РП запитався те, що і так знав, – і пішов з гонором. Нібито відстояв польські інтереси. В чому?
Мова про те, що 1918-го Друга Річ Посполита зайняла Східну Галичину та Західну Волинь, залишившись панувати там на довгі два десятиліття – аж до приходу радянських військ 1939-го. Історики не раз доводили: тодішній польський режим був вкрай далеким від демократичного, навпаки ж – головною його ознакою став авторитаризм з окупаційними особливостями управління. Пригадаємо кілька фактів: контроль над територією поляки здобули шляхом військової інтервенції, політику на загарбаній території провадили винятково в інтересах окупаційної влади, національні виступи місцевого населення жорстоко придушували силовими методами, при тому цілеспрямовано займалися асиміляцією українців, обмежували їм доступ до державних посад, депортовували подалі з рідної землі…список можна продовжувати.
Але нащо воно? Каже пан Ващиковський, що то аж ніяк не окупація. Видно, то на диваків-українців, які дивним чином загубилися на «Малопольській Всходній», манна небесна посипалася. А вони, пришелепкуваті, ще чогось там муркали і донині думають, що Львів – український. Дуже змістовна, а головне – історично виправдана і вже звикла позиція пана міністра закордонних справ РП, який зі своїм пухнастим Пілсудським до Європи пішов, а Україна з бандитом Бандерою – там аж ніяк не поміститься…
Коротше, болючі сторінки історії знову використали, фактами знову зманіпулювали. А для чого? Про це «Вголос» запитав у безпосереднього учасника подій – директора «Тюрми на Лонцького» Руслана Забілого та Глави Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича.
Чому такий інцидент стався саме на порозі музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»?
Руслан Забілий:
Це була спланована акція політичного характеру. Думаю, що він навіть не планував заходити до музею, йому це не цікаво. Однак йому потрібно було організувати політичне шоу. На запитання про окупацію Польщею 1918-го я відповів ствердно, тому це історичний факт. А очільник МЗС, безсумнівно, інших слів й не очікував. У цьому випадку міністр поводився абсолютно непрофесійно, нелогічно і недипломатично. Його метою була яскрава скандальна картинка для польських медій, десь в контексті того, що «я приїхав і розкажу українцям, якою має бути насправді їхня історія». У поляків є фантомні болі за втраченими територіями. Але ці фантомні болі лікуються правдою та історичними фактами. На жаль, це не завжди приємно для них – але нічого не вдієш.
Володимир В'ятрович:
Безперечно, це не була спонтанна поведінка пана міністра, він добре знав, як називається музей (музей-меморіал жертв окупаційних режимів, – ред.). А розмови польських політиків про те, що Польська держава нібито ніколи не окуповувала Україну, тривають уже кілька років. Очевидно, що Ващиковський мав би вирішити ля себе: просто не йти в цей музей (вважаючи його «неправильним»), або таки не побоятися переступити поріг і вшанувати пам'ять замордованих там поляків. На жаль, глава МЗС вибрав третій шлях: скандал і саморекламу. Цим він вкотре підтвердив, що для багатьох польських політиків пам'ять про загиблих земляків є лише можливістю пропіаритись.
Низка польських істориків, коментуючи різкі заяви Ващиковського в бік України, заявляла, що під міністром «хитається крісло». Це так?
Володимир В'ятрович:
Справді, інформація про те, що відставка пана Ващиковського доволі близька – оце й може бути одним із пояснень його неймовірної активності і радикалізації щодо України. Власне, таким чином він хоче виробити собі у Польщі реноме великого захисника національних інтересів від ним же вигаданої «української загрози».
Руслан Забілий:
Чимало пересічних поляків, істориків, діячів культури категорично не сприймають курсу, який зайняла правляча партія «ПіС». Люди розуміють, що така політика не веде до покращення українсько-польських стосунків, а тільки їх загострює, при чому безпідставно. Як на мене, міністр Ващиковський повівся геть непрофесійно, та й взагалі, у дипломатичному колі він – випадкова людина.
Попри те, під час візиту до Львова очільник МЗС РП заявив, що Польща налаштована на співпрацю з Україною, але поки безуспішно (!) чекає від нас дружніх кроків. Чи правдиве таке твердження і як тоді пов'язати його із вчинками самого Ващиковського?
Володимир В'ятрович:
Дуже дивує позиція пана Ващиковського щодо «небажання» Українського інституту національної пам'яті співпрацювати із польськими колегами. Вочевидь, міністр або ніколи, або дуже давно спілкувався з Польським інститутом національної пам'яті. Буквально 2 тижні тому в Черкасах закінчився 5-й польсько-український форум істориків, який був організований за участі польських істориків та керівництва польського ІНП. Насправді ми активно співпрацюємо, обмінюємося досвідом, архівними документами, навіть організували виставку про Катинську трагедію. Дивує також, що заявки про відсутність співпраці, чи то навіть «холодну війну», прозвучали і з уст теперішнього керівника ІНП Польщі. Як зрозуміти поведінку колег, які з одного боку активно з нами співпрацюють, а з іншого заявляють про відсутність такої співпраці?
Руслан Забілий:
Я не бачу жодного прагнення західних сусідів співпрацювати з Україною у питаннях історії. Навпаки, дивують заяви про те, що українські історики не йдуть на співпрацю. Мені дуже добре відомо, що за два роки відбулося щонайменше 5 зустрічей авторитетних польських та українських істориків, які шукають точок дотику у болючих питаннях. Очевидно, якби пан міністр справді хотів порозуміння, то прийшовши до музею, не ставив би запитання провокаційного характеру і не звертав би увагу на табличку. Ми були готові й очікували такого візиту. Очевидно, що власне політичне шоу є для Ващиковського набагато важливішим за данину пам'яті.
Як Україні реагувати на такі закиди і чи не стоїть за ними «більша» мета?
Володимир В'ятрович:
Я переконаний: питання минулого мають залишатися лише у компетенції істориків. Натомість поляки постійно заявляють про те, що питання минулого занадто важливі, щоб відривати їх від політики. Як наслідок, головним інтерпретатором минулого у Польщі стає міністр закордонних справ. При всій повазі до пана Ващиковського, дуже сумніваюся, що він колись ретельно займався дослідженням польсько-українських стосунків, і що його оцінка тих подій може бути компетентною. Друге і найважливіше: я переконаний, що не варто узалежнювати теперішнє і майбутнє від минулого, бо це автоматично робить стосунки такими важкими, як вони були тоді.
Прикро, що нинішні польські можновладці використовують стосунки з Україною винятково для здобування політичних дивідендів. Таким шляхом, борючись за голоси на майбутніх виборах, вони руйнують приязні польсько-українські стосунки. Так само прикро, що у Польщі біля влади бракує свідомих експертів, які могли б пояснити, що нинішня Україна дуже відрізняється від тієї, що була кілька років тому. МЗС України мусить заявити про неприпустимість таких дій із польського боку, адже вони можуть мати дуже важкі наслідки. Теперішня Україна – не та держава, яка торгуватиме своєю історією задля матеріальної вигоди. Ми вже торгували історією зі східними сусідами і надто добре розуміємо, чим це може закінчитись.
Яна Федюра, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ