[media=167243,167244,167245,167246,167247,167248,167249,167250,167251,167252,167253,167254,167255,167256,167257,167258,167259,167260,167261,167262] І ось так ти стоїш на в’єтнамо-камбоджійському кордоні у хмарі пилюки, вивертаєшся від потоку скутерів і вантажівок і нервово думаєш, може автобус не поїхав, а просто десь далі припаркувався? Автобус таки поїхав, але нас підібрав наступний. На питання «скільки?» стюард відмахнувся і показав місця в салоні. Тоді ж закралась думка, що таке трапляється періодично. Коли ж ми наступного дня прийшли сваритись в автобусну компанію, виявилось, що таки так – це звична практика і таке собі покарання туристам, які не хочуть платити додаткові 5 доларів водію за «оформлення візи».
- Доброго дня! Ваш автобус залишив нас на кордоні!
- Ви самостійно візи вирішили оформити?
- Так
- Ну от
- Тобто, ви постійно кидаєте туристів на кордоні?
У відповідь кхмер з величезною милою посмішкою ствердно махає головою.
Пномпень – місто, з якого хочеться втекти
У сучасній столиці Камбоджі Пномпені ми спочатку залишатись не планували, тут відразу мали пересісти на наступний автобус до Сіануквіля. Але, оскільки в місто ми потрапили майже опівночі, довелось тут залишитись як мінімум на одну ніч. Зазвичай, коли у подорожах випадково потрапляєш у незаплановану місцевість, виникає думка: раз вже сюди потрапив, то чим не нагода залишитись на кілька днів. У Пномпені така думка якось навіть не з’явилась. Але нічого, ніч, може вдень місто виглядатиме приємніше, подумала я. Не вгадала. Денне світло показало ще більші купи сміття, щурів, облуплені будинки, болото, сміття в болоті, щурів у смітті… І, звичайно, сморід. Словом, ось нарешті ця стереотипна Азія, як її більшість і уявляють. Тому без роздумів того ж дня вирішили їхати в Сіануквіль.
Наступний шок у Пномпені був від їжі. Вона тут дорога, в рази дорожча, ніж у В’єтнамі, і просто до непристойного несмачна. Здавалось би ті самі рис та лапша, але у В’єтнамі смачно, а тут - ні. Більше того, ціни виявились вищими, ніж у здавалось би дорожчих Таїланді і Малайзії. У Сіануквілі з їжею краще не стало, тому Камбоджа стала першою в Азії, де я спокусилась на «західну» їжу. Три дні я чесно намагалась розпробувати місцеву кухню, але більше кількох ложок в себе втиснути не могла. Ні, я не настільки голодна, саме такими словами закінчувався кожен прийом їжі, не встигнувши і розпочатись. Основними місцями харчування в Сіануквілі стали кафе індонезійців і турків. По цінах не дуже дорожче, ніж у кхмерів, зате смачно!
Річки, як «система» збору сміття
Усі розмови в Камбоджі тільки про сміття. Не тільки, але навіть після двох тижнів тут воно все одно ріже око. Сміття старим дідівським способом скидають у річки, які більше нагадують сміттєпроводи, ніж водойми, а переповнені чорні пластикові пакети – просто на дороги. Відходами вкритті всі узбіччя доріг, водойми і навіть рисові поля. Воно просто всюди і особливо виділяється на фоні буйної зелені та синіх гір. Використаний пластик, пакети та інші відходи є невід’ємним атрибутом типового камбоджійського пейзажу.
Кампот – найчистіше місто Камбоджі
Почесний титул найчистішого міста Камбоджі носить містечко Кампот, яке розташувалось на березі однойменної річки. Що ж, за місцевими мірками тут і справді не так вже і брудно: по місту встановлені смітники, пакети зі сміттям не викидають просто на узбіччя, та й загалом Кампот виглядає доволі приємно.
Якщо Сіануквіль, в якому ми зараз живемо, виглядає як звичайне собі село, то Кампот – цілком собі місто: тут є центр, облагороджена набережна, тротуари, і навіть авто пригальмовують перед пішохідними переходами (не всі, правда).
Інша «родзинка» Кампота – дивні пам’ятники. Камбоджа взагалі не вражає сучасною скульптурою, але у Кампоті чудернацькими монументами вкрите все місто. Тут є і пам’ятник дуріану (такий смердючий фрукт з дивним солодкавим смаком, який нагадує гнилу цибулю), міленіуму, солеварам, і, звичайно, в’єтнамсько-камбоджійській дружбі, який по стилістиці ніби злизаний з типового радянського пам’ятника невідомому солдату. До речі, такі пам’ятники стоять мало не в кожному великому місті – таким чином камбоджійці відзначають в’єтнамську допомогу у поваленні режиму Червоних кхмерів.
Тяжкий спадок Пол Пота
У 70-х роках Камбоджа пройшла через масові репресії та терор, на чолі яких стояв Пол Пот – лідер Червоних кхмерів. За різними підрахунками, від голоду і тортур за час його правління померло від 1 до 3 млн осіб. Пол Пот будував світ трудящих, у якому не було місця інтелігенції та урбаністичній культурі. Так, 2,5 млн населення Пномпеня з міста «евакуювали» за 72 години, подібна доля спіткала й інші міста. Містяни опинившись в сільській місцевості тяжко собі уявляли, як обробляти землю і в результаті Камбоджа отримала дуже світле майбутнє – без інтелігенції. Читаючи історію правління Пол Пота постійно виникають асоціації зі сталінськими репресіями.
Тож дивлячись на всю цю розруху, на продавців в супермаркетах, які докладають серйозних зусиль, щоб просто порахувати здачу, починаєш більш поблажливо це все сприймати. Адже зараз фактично усе доросле населення країни пройшло через жорна репресій, і при цьому видно, що країна розвивається. Усюди кипить будівництво. Дуже багато хто говорить непоганою англійською (на фоні В’єтнаму, а, тим більше, Таїланду – це дивина). І найголовніше, люди не втратили здатність щиро усміхатись один одному.
Уляна Куйдич, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ