[media=168444,168445,168446,168447,168448,168449,168450,168451,168452,168453,168454,168455,168456,168457,168458,168459,168460]
Привіт зі світлого соціалістичного майбутнього
Червона зірка, серп і молот, малюнки та банери в стилі соцарт: усміхнені діти йдуть до школи, усміхнені трудівники радісно дивляться в майбутній день – це перше, що впало в око в Хошиміні – найбільшому місті В’єтнаму. Привиди комунізму настільки рясніли містом, що навіть перестала звертати увагу на щурів та тарганів. Перші дні здавалося, що їх тут узагалі немає. Ха, як я помилялася.
Наступний шок у Сайгоні (стара назва Хошиміна, який перейменували на честь лідера місцевих комуністів Хо Ши Міна) – дорожній рух.
– Мені не дуже подобається Сайгон, – ділився своїми враженнями мій знайомий перед подорожжю.
– Чому? – не розуміла я.
– От уяви 8 мільйонів в’єтнамців на скутерах!
Виявилося, що це не перебільшення: Сайгон шумів, сигналив і кричав записаними оголошеннями. Скутеристи створювали таку неповторну какофонію звуків, що разом із задухою та спекою здавалося, що ти в цій мішанині просто пливеш.
Окремий виклик тут – перейти дорогу (а часто це широка траса з 4-6 смуг). На пішохідних переходах водії не зупиняються, тому переходити потрібно дуже повільно і прогнозовано для водія. У підсумку скутеристи пішоходів просто спокійно об’їжджають.
За тиждень настільки звикаєш, що тепер ідеш через масу мопедів і машин та тільки думаєш: головне – не спробувати провернути такий трюк у Львові.
У Таїланді в нас почали закінчуватися гроші, недешева Малайзія ще більше спустошила фінансовий резерв, тому постало питання пошуку житла та їжі в обмін на нескладну роботу. Для цього існує кілька Інтернет-проектів: workaway, helpx, wwoof та інші. Усі об’єднує загальний принцип: ти допомагаєш місцевим в обмін на дах над головою та миску каші (якщо пощастить). Зареєструвавшись на «воркевей», я почала пошуки «роботи за їжу».
Перший млинець глевкий
Першим на наші запити відгукнувся хостел у Данангу – найбільшому місті центрального В’єтнаму. Хостелу потрібні були англомовні люди для створення розважальної програми для місцевих бекпекерів. Звучало заманливо, тож ми вирушили в Дананг.
Дорога Хошимін – Дананг заслуговує на окрему розповідь. Відстань між містами – близько 900 кілометрів, автобусом нам дорога зайняла два дні (тобто дві ночі). Поїзд їде майже добу й коштує 50 доларів (у такі моменти прокидається любов до Укрзалізниці). Автобус коштував менше ніж 20, але це означало дві ночі в дорозі й довгу зупинку на день у Нячангу. Курсують за маршрутом «спальні автобуси» – з двоярусними сидіннями, що розкладаються в майже ліжко: такий собі плацкарт, але автобусний.
Тож ми довго-довго їхали і нарешті приїхали. У хостелі втішили: їм потрібні волонтери щонайменше на місяць. Домовленість же була на кілька тижнів, та й візи в нас усього на місяць, пояснювали ми менеджеру. Але менеджеру було все одно, він й оком не моргнувши відмовив, залишивши просто неба двох людей з далекої України. Ось така в’єтнамська гостинність, і щось слабо уявляли повторення ситуації в Україні. Хоча, не виключено, я занадто ідеалізую українців. Тому терміново виникло питання: а куди ж нам подітися до кінця червня (з початку липня на нас уже чекали в наступному проекті). Альтернативу знайшли дуже швидко і вже наступного дня ми перемістилися з центру в тихий заможний район біля пляжу. Нас запросила місцева сім’я і все, що хотіла взамін, – спілкуватися з ними англійською.
«Привіт, я – До, простий хлопець зі села», –відрекомендувався наш «хост» (тобто господар, який приймає гостей) і повів знайомити із сім’єю та показувати оселю. Жили вони в добротному особняку у престижному районі міста, що наштовхувало на думку, що не такий уже До і простий сільський хлопець.
За кілька днів виявилося, що в часи в’єтнамської війни його батька звинуватили у співпраці з урядом тодішнього Південного В’єтнаму, тож сім’я, побоюючись арешту, втекла в далекі села подалі від комуністичних очей. Так До і став простим хлопцем зі села, але батьки все ж подбали про освіту сина, тому тепер він є програмістом на посаді project manager у філії американської компанії.
Запитань про політику До уникав, постійно наголошуючи, що не цікавиться нею. «До речі, нагадайте, як звати українського президента? Юрошенко?» – спитав якось він. «Аааа, точно, Порошенко», – зрадів після уточнення До, який «зовсім не цікавиться політикою».
Літо без канікул
До має дружину та двох дітей – одинадцятирічну Санні та дворічну Неллі. Санні говорить ідеальною American English і з усмішкою хвалиться, як виправляє свою вчительку у школі. Вчителька ж, за розповідями, така типова радянська і вчить типового «Лондон із е кепітел оф Грейт Брітейн».
Незважаючи на те, що зараз літо, щодня Санні ходить до школи – підтягує математику та англійську (!!!) до наступного навчального року. У звичайний навчальний період в’єтнамські діти вчаться по 10 годин – з 07:00 до 17:00, Санні через додаткові уроки у школі проводить по 12 годин щодня.
Прокидаються в’єтнамці рано – о шостій ранку життя вже кипить. Удень – з 12:00 до 16:00-17:00, коли найбільше пече сонце – життя знову завмирає, така собі в’єтнамська сієста: магазини, кафе закривають, а поїсти можна лише в закладах для іноземців. Увечері, коли стає трохи прохолодніше (насправді, навіть вночі рідко коли буває менше за 30 градусів) – життя відновлюється знову.
Старі боги й нові
«У кімнаті, у якій ви будете жити, є статуя богині. Тому там не можна переодягатися: демонстрація голого тіла – це образа богів», – першого ж дня Санні знайомить нас із місцевими правилами. Тому переодягатися доводилось у ванній. Зрештою, за кілька днів звикли й навіть незручностей не відчували.
Єдине – не стримались і подивились-таки нову серію «Гри престолів» у присутності богині: цікаві відчуття, такі ж приблизно, коли у школі прогулюєш уроки, а замість шкільного обіду купуєш чипси і снікерс.
Ще один сюрприз очікував у ванній – у крані не було гарячої води. Бойлер був, але не подавав жодних ознак життя. Але за спеки 40 градусів холодний душ не такий страшний – освіжає.
Решта побутових правил була типовою для будь-якої частини Європи: виключати за собою світло (у В’єтнамі дуже дорога електроенергія), не залишати їжу (інакше відразу з’являється стадо мурах) тощо.
Принади Центрального В’єтнаму
Скориставшись нагодою, відвідали два сусідні з Данангом міста – імперську столицю В’єтнаму Хюе та старе портове місто Хоян.
Обидва внесено у світову спадщину ЮНЕСКО і стародавність обох трохи перебільшено. В імперській столиці імператори, які радше були феодальними князями, жили з ХІХ століття до завершення Другої світової війни. У старому порту Хоян найстаріші будинки також були з ХІХ століття.
Міста різко відрізняються від Дананга, який є новим містом-мільйонником, з широкими дорогами, новою інфраструктурою і навіть кількома парками. Для хорошого міста йому хіба що бракує розвинутого громадського транспорту, але це радше європейська забаганка – в’єтнамці обходяться скутерами. Автомобілів тут небагато, особливо на тлі сусідньої Малайзії, оскільки у В’єтнамі авто – це предмет розкоші, а не засіб пересування. Через високі митні збори автомобілі коштують у кілька разів дорожче, ніж у сусідніх країнах.
Натомість і Хюе, і Хоян мають свою неповторну атмосферу старих маленьких містечок, де про те, що ти в Азії, нагадують не лише сотні скутеристів на вулицях.
«Привіт, п’ять доларів»
Перші дні в Данангу будь-який вихід за межі дому перетворювався на складний квест. У кафе ми просто показували в меню картинку і вгадували, що ж нам принесуть сьогодні: о, рибний суп, пахне нічого так. І якщо в різних країнах зазвичай перші слова, які я вивчаю, – це «привіт», «дякую» і «будьмо», то у В’єтнамі першими стали «локшина з яловичиною» і «рис». Коли одного разу, перекладаючи з телефона меню, виявила в ньому «жаби», це слово стало третім і міцно закарбувалось у пам’яті.
Але труднощі з мовою були очікувані, а от те, що тебе будуть дурити щодня на кожному кроці, дивувало. А коли маленька дівчинка, років восьми, дивлячись просто в очі під час перекладу ціну «помножила» вдвічі – якось стало зовсім сумно.
У Данангу, біля будинку До, було кафе, де щовечора «зазивала» кричав: «Hello, chicken wings». Я зазвичай у відповідь огризалася: «I am not a chicken wing». Коли ж стара пані з човна закричала «Hello, 5 dollars»: настало прозріння: місцеві десь так тебе й уявляють, як ходячий мішок з доларами. Звідси ж і широкі усмішки: як не усміхатися, коли гроші самі пливуть тобі в руки. Не знаю, чи бідність породжує жадібність, чи багаті європейці та північноамериканці настільки звикли розкидатися доларами, але бути щодня об’єктом грошового вимагання – зовсім неприємно.
Варто відзначити, що дурити намагалися не всі, кого «ловили» на чесності – потім ходили тільки в ті магазини і лише в ті кафе. Але більшість думає, як здерти з тебе побільше, абсолютно не задумуючись про перспективу. Окей, одного разу ти надуриш, але він стане першим й останнім.
Хочеться вірити, що іноземці у Львові почуваються все ж комфортніше і не стикаються з намахалівкою десятки разів на день.
Уляна Куйдич, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ