Продовження розділу 4-го "Суддівська мафія" з книги "Не зрадь себе" (спогади мера) екс-міського голови Львова Любомира Буняка. Початок.

Пригадую одну із нарад, яку проводив Президент В. А. Ющенко і яка відбулась у приміщенні Київської міської ради на Хрещатику. На цю нараду були запрошені тільки губернатори та міські голови обласних центрів. І, звичайно, найвище керівництво країни. Говорилось про стан судочинства у державі. Мені слова на цій нараді не надали. Але розгорнуту записку з аналізом судочинства у Львові я особисто вручив Віктору Андрійовичу, попередньо передавши в президію ще коротеньку записочку з характеристикою системи судочинства у Львові як системи мафіозно-корумпованого клану, яку він зачитав уголос та попросив назватись того, хто її передав у президію. Я підвівся, заявивши, що я автор записки.

Президент глянув на мене так, ніби бачив вперше, замислився і попросив сісти. Ніби я не міг цього зробити без нього. На цьому все і закінчилось. І яка ж була реакція на мої листи, звернення виконкому, звернення громадських організацій Львівщини, звернення правоохоронних органів, звернення голови Львівської обласної ради до найвищих посадових осіб держави щодо ситуації з судочинством у Львові та Львівщині загалом?

А ніякої. Листи-відписочки надійшли від Міністерства юстиції, апарату Ради нацбезпеки, Верховного Суду. У кожному з них у буквальному розумінні слова йшлося ні про що. Апарат Президента та апарат прем'єр-міністра гордо мовчали, не надавши навіть відписок. Заступник Генерального прокурора В. Кудрявцев просив прокурора Львівської області Є. М. Блажівського провести перевірку наведених у зверненні фактів та повідомити міську раду і Генпрокуратуру. Все повернулось на круги своя. Звичайно, що колега Є.М. Блажівський не перевіряв колег В.Государського та Б.Мазовіту. Все тихо і спокійно вмерло. 

Натомість заступник Голови Верховного Суду України А. Г. Ярема відписався з претензіями до виконкому Львівської міської ради та міського голови. Вочевидь, знаючи та відчуваючи загальну атмосферу обструкції виконавчого комітету та міського голови Львова. Копія цього листа Верховного Суду України та копія нашої відповіді подані у додатках до книги. Повторюю, жодної реакції від Президента В. А. Ющенка та прем'єр-міністра Ю. В. Тимошенко не було. Я маю усі підстави вважати, що наші місцеві проблеми їх зовсім не хвилювали. Я черговий раз переконався, що до влади дісталися випадкові малокомпетентні, некваліфіковані люди, які до того ж не мають політичної волі змінити ситуацію в країні на краще. Хаос та безлад у країні вони трактували як прояв демократії, а це означає підміну понять хаосу та безладу на демократичні перетворення. Такій владі рано чи пізно приходить безславний кінець. Забігаючи наперед скажу, що так воно і сталось.

А що ж кажуть наші місцеві "народні обранці" – депутати міської ради? А нічого не кажуть, спостерігають і тихесенько потирають рученьки та покашлюють в кулачок. А нам так і треба. У Львові критична ситуація – а нам що? Усі обов'язки та відповідальність і так лягають на міського голову, то хай він і віддувається. Нам небагацько й треба, тільки щоб ділити земельку та майно. До того ж міський голова ще й не слухняний, а взагалі то й "не понятний". І тому споглядаємо це все за принципом: "чим гірше, тим краще".

Виконавчий комітет підготував проект звернення Львівської міської ради до найвищих посадових осіб країни про незадовільний стан здійснення правосуддя у м. Львові відповідно до Законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про судоустрій", "Про статус суддів". Фракція "Наша Україна", основою якої були члени міської організації Народного Руху України, і яка мала більшість у міській раді, на одній із сесій виступила категорично проти прийняття такого звернення. Керівник фракції "народний обранець" Б. Бедрило, він же начальник міської організації Народного Руху України, виступив категорично проти прийняття такого звернення.

Хай читач сам оцінить таку позицію помаранчевого наполеончика львівського масштабу. А що ж з цього приводу сказав "найправильніший", "найрозумніший", най... най... обласний вождь усіх часів і народів, начальник так званої Львівської крайової організації Народного Руху України Я. Кендзьор? Ані гу-гу, ні пари з уст. Суди Львів розпинають, а організація, яка править бал у Львові та області, покірно мовчить. Оце так вожді. Мені на думку спав вірш Лесі Українки:

Невже на всі великії події,
На все у вас одна відповідь є –
Мовчання, сльози та дитячі мрії?
Більш ні на що вам сили не стає?

Згодом я дізнався, що Я. Кендзьора чи то вигнали, чи то "попросили" піти з посади "начальника" Львівської крайової організації Народного Руху України. Щоправда, ця організація тепер має такий вплив на політичне життя у регіоні, як ворожіння місцевої ясновидиці Оляни на перспективи розвитку політичних організацій типу Народного Руху України в Гваделупі. А шкода, він міг би ще багато чому нашкодити. Безцінний кадр, де потрібно щось зруйнувати.

Я згадав випадок, про який хочу розповісти. Якось до мене зайшов керівник адміністрації міського голови Микола Винничук і розповів, що до нього звернувся "народний обранець" Я. Кендзьор з пропозицією примирення зі мною. Я вчинив так само, як з редактором газети "Високий замок" С. Курпілем – просив переказати Я. Кендзьору, що з ним я ніколи і в ніякі свари не влазив, на його хамські та образливі звинувачення на мою адресу не відповідав, і тому не маю підстав для примирення. Але якщо в нього є ще крихти людської совісті, то нехай покається і сам зробить відповідні висновки.

Але повернемось до ситуації у Львові, пов'язаної з виконанням рішень місцевих судів. Львів у блокаді. Верховна столична влада цинічно мовчить, не реагує – "Не барское зто дело". Місцеві українці, а тепер уже винятково рафіновані українські патріоти при владі, бо немає вже ні комуністів, ні москалів, ні поляків, ні турків, ні німців – всіх на радість і щастя вигнали і тому тепер саме пора пожирати самих себе, тобто українську владу. Під барабанний бій помаранчевого "демократичного" безладу та хаосу. Це означає, що робить кожен те, що бажає. Ніхто й ні за що не відповідає.

Законів не дотримується ніхто, а найперше ті, хто повинен стежити за їх дотриманням та дотримуватись самим – прокуратура, суди, правоохоронні органи, загалом усе суспільство. Україна – унікальна країна, показуючи приклад іншим, що може існувати суспільство в умовах цілковитого хаосу та безладу, і при цьому хизуватися, що ми створили першу в Європі конституцію Пилипа Орлика – і послідовно дотримуватися принципу: не виконували конституцію в часи П. Орлика, бо не було держави, не будемо дотримуватись її і тепер. І будемо переписувати конституцію стільки разів, скільки у нас буде Президентів – під кожного Президента своя конституція.

Була конституція під Л. Кучму, потім трішечки поміняли щось для В. Ющенка. Але для Віктора Андрійовича не мало значення, яка конституція, бо країною він все одно не правив і не керував, бо він "месія". Наступний Президент В. Янукович вирішив з самого початку "брати бика за роги" по-донецьки – тобто жити не за конституцією, а "по понятіям". І тому одразу поставившу "стійло" і Верховну Раду, і так званий Конституційний Суд України, який тепер сміливо можна назвати антиконституційним. А в принципі, яке це тепер уже має значення. Яка різниця, хто буде ходити у темно-малинових мантіях – судді чи клоуни? На судовій системі в Україні давно уже поставлено хрест.

Та повернусь у 2005 рік, червень місяць. Я бачив повну безвихідь, і тому на знак протесту і щоб привернути увагу центральних органів влади, заявою від 8 червня оголосив голодування.

ЗАЯВА

міського голови Львова Любомира Буняка

Я вкотре хочу привернути увагу вищого керівництва держави та громадськості до ситуації, яка склалася у м. Львові зі здійсненням правосуддя. Неодноразові звернення від мене особисто, міськвиконкому, Львівської обласної ради до перших осіб держави та профільних центральних органів влади про незаконні рішення (ухвали, постанови) судових інстанцій, про втручання суддів у виключні повноваження Львівської міської ради та виконавчого комітету, упередженість суддів при прийнятті рішень, що негативно позначається на роботі не тільки органів місцевої влади, а й інших установ, організацій та підприємств, – залишаються без належного реагувавання.

Я як міський голова Львова, як громадянин України не можу залишатися байдужим до проблем судочинної діяльності у м. Львові, яка почала набирати тенденційного, упередженого і мстивого характеру, вимушений вдатись до крайніх заходів та із сьогоднішнього дня оголошую голодування на знак протесту і непримирення зі свавіллям суддів.

Враховуючи вищезазначене, ВИМАГАЮ:

1. Скерувати до Львова повноважну комісію для перевірки вищезазначених фактів і вжити всіх передбачених чинним законодавством заходів щодо недопущення в подальшому порушень норм права при здійсненні судочинства та при виявленні фактів притягнути винних осіб до відповідальності.
2. Перегляду судових рішень, починаючи з першої судової інстанції, у справах за моєю участю у присутності представників міжнародних правозахисних організацій.

Міський голова Львова Любомир Буняк

08.06.2005

Хочу щиро подякувати своїм колегам, моїм заступникам В. Кравціву, В. Лозинському, В. Склярському, В. Білоусу, В. Яніву, І. Базарнику, І. Романів, які своєю заявою від 10 червня 2005 року мене підтримали.

ШАНОВНА ГРОМАДО ЛЬВОВА!

Заява міського голови Львова Любомира Буняка 8 червня 2005 року про оголошення голодування на знак протесту щодо безчинства судової гілки влади у місті Львові з вимогою призначити компетентну перевірку правосуддя не може залишитись без уваги заступників міського голови.

Міський голова звернувся з листом до перших посадових осіб держави, які не відреагували. Аналогічну заяву прийняли міськвиконком і депутати обласної ради, однак, окрім відписок, належного реагування ми не дочекались. Таку ситуацію ми не можемо спостерігати мовчки, бо в кінцевому результаті це негативно впливає на виконання бюджету розвитку міста і виконання плану соціально-економічного розвитку.

Тому ми, заступники міського голови, які нижчепідписані, висловлюємо свою позицію:
1. Підтримуємо справедливі вимоги міського голови, викладені у його заяві.
2. Забезпечуємо життєдіяльність міста в нормальному режимі,
3. Враховуючи стан здоров'я міського голови, просимо міського голову припинити голодування,
4. Припиняємо стосунки з виконавчими органами державної влади до відповідного реагування на вимоги міського голови.
5. У разі нереагування центральних органів влади на вимоги міського голови Львова Любомира Буняка залишаємо за собою право звернутись до громади міста – підтримати вимоги міського голови акцією непокори.

В. Кравців В. Лозипський В, Склярський В. Білоус В. Янів І. Базарчик І. Романів 10.06.2005

Депутати Львівської міської ради мовчали. А незмінна депутатка усіх мислимих і немислимих скликань Львівської міської ради Т. Крушельницька цинічно заявила на сесії міської ради, що голодування міського голови піде йому тільки на користь під байдужий гомін у залі. Я спокійно все це сприймав, бо чого ще можна було чекати від хворобливо амбітної жінки, яка тільки те й робила, що хизувалася своїм прізвищем. А що у стольному граді Києві? Невже столична влада зійде до рівня голодуючого мера провінційного Львова? Звичайно ж, ні!

Цілком інша справа була напередодні вирішення питання про відкриття меморіалу польських військових поховань на Личаківському цвинтарі. Це було у другій половині травня 2005 року. Перебуваючи з візитом у Франції, в Парижі, Президент В. Ющенко зателефонував на мій мобільний телефон з проханням посприяти в позитивному вирішенні питання щодо відкриття меморіалу польських військових поховань на Личаківському цвинтарі. Не погордував – це йому було потрібно.

Ще раніше з цим питанням приїздив до Львова міністр закордонних справ Б. Тарасюк. Разом з губернатором П. Олійником ми зустріли його в аеропорту та одразу ж поїхали на Личаківський цвинтар. Там, відвівши мене вбік, міністр передав особисте прохання Президента В. Ющенка щодо відкриття меморіалу польським воякам. Як тільки на сесії міської ради 22 травня ухвалили рішення про відкриття меморіалу, в мій кабінет з переможним виглядом піднялись губернатор П. Олійник, віце-прем'єр-міністр І. Васюник, заступник Державного секретаря України М. Лубківський. Іван Васильович з гордим почуттям виконаного обов'язку доповів Президентові, що його прохання задоволено, потім те саме підтвердив губернатор.

У кінці розмови П. Олійник передав мені телефонну трубку, та Президент зі мною розмовляти вже не захотів. Власне, а про що вже було говорити зі мною. Справа зроблена. Навіть просто подякувати Президент уже не вважав за потрібне. Врешті-решт не мені, а депутатам, до яких він напередодні звертався особисто з відповідним зверненням, і яких вдень і вночі "заколисували" столичні гінці. Тоді я подумав – цинізму людському немає меж, навіть якщо ця людина і "месія".

Після трьох днів голодування мене забрали до лікарні під нагляд лікарів. Крім рідних, мене ніхто не відвідував, ніхто не телефонував. Про мене забули всі. На сьомий день голодування у лікарні мене відвідав посланець з Києва – суддя Верховного Суду України І. Л. Самсін. Ігор Леонович виглядав самовпевненим, задоволеним, успішним чоловіком. У мене була повна апатія до всього, і тому розмова була важкою, тягучою. Я навіть подумав, що найкраще б було, якби ніхто не приїжджав зі столиці. Врешті-решт я розповів йому про факти, які, на мій погляд, є свавіллям системи судочинства у м. Львові і які призводять до повної блокади міської влади – тому вона не в може виконувати функції органу місцевого самоврядування.

Самсін мене уважно слухав, питань ніяких не ставив. У кінці бесіди він мене запевнив, що з Києва прибуде комісія з розгляду порушених у моєму зверненні питань. Що стосується перегляду судових рішень у справах за моєю участю, то він гарантує об'єктивний неупереджений розгляд їх у Верховному Суді України. Щодо участі в розгляді цих справ представників міжнародних правозахисних організацій (як запевняв Самсін), у цьому немає жодної потреби, тому що він гарантує справедливий розгляд усіх справ у Верховному Суді України. На завершення нашої розмови Самсін вручив мені як гарантію наших домовленостей свою візитну картку, при мені записавши номер свого мобільного телефону. Цю візитівку маю й донині. Його слова, що з усіх питань, пов'язаних із судовою гілкою влади, я можу звертатись до нього безпосередньо, мене заспокоїли. Я йому повірив і припинив голодування.

Розпорядженням Державного секретаря О. Зінченка було створено комісію з перевірки викладених у моїх листах та зверненнях виконкому фактів. Зі складом комісії мене ніхто не ознайомив – міська рада не отримала навіть копії цього розпорядження. Мені повідомив представник Президента у Львівській області Д. Мовчан, що така комісія створена і що він також є її членом. Туди входив ще якийсь третьорозрядний представник Кабінету Міністрів, прізвище якого я навіть одразу і не запам'ятав, а не те, щоб пам'ятати дотепер. А ось одного члена комісії – суддю Верховного Суду України О. Ф. Волкова – запам'ятав одразу. Думаю, що назавжди! Мені повідомили (назвемо їх співробітники компетентних органів), що його зустрів в аеропорту сам шеф усіх львівських судів В. Ф. Государський.

Рівно через добу після приземлення авіалайнера Ан-24 рейсу Київ-Львів, на якому прилетів О. Ф. Волков, до мене в кабінет не увійшов, а увірвався уже не О.Ф.Волков, а член комісії Волков. За добу в нього стільки зла накипіло, що людських можливостей стримати "цей кипящий поток страстей" уже не вистачало. І тому після короткого рукостискання невисокий на зріст член комісії Волков, скоромовкою привітавшись і прийнявши стійку Кличка-старшого, кинувся мене боксувати. Вагові категорії у нас хоча і були дещо різні, але після мого семиденного голодування вони зрівнялись. Мабуть, вважаючи мене слабо підготовленим, Волков мав бажання нокаутувати мене ще в першому раунді. Думаю, що я гідно тримав півгодинну оборону. Вислухав усі претензії судді Волкова: за яким правом я собі дозволяю непристойності з приводу, як він висловився, "нападок на святая святих" – суддівську гілку влади, яка є незалежною, нікому не підзвітною (а я б іще додав – ніким не контрольованою) владою.

Порозуміння між нами не сталося. Його у принципі не могло бути. Напередодні приїзду до Львова так званої комісії, коли ще достеменно не було відомо, як серйозно поставиться помаранчева влада до наведення хоча б елементарного порядку в країні, верхівка суддівського корпусу у Львові кинула клич: "К нам едут ревизорьі"! Цей клич, звісно негласно, а по-сусідськи таємно, був кинутий на усю область. Мене про це "цілком таємно" повідомили друзі з відповідних компетентних органів. Вони мали інформацію про все, але на неї не було запиту ні в часи Л. Кучми, ні, як виявилось, в часи помаранчевої влади.

Так ось, кинутий клич мав на меті зібрати для гідного прийому "височайшої столичної комісії" певну суму вільноконвертованої монгольської валюти. Я в це не вірив і з цим був категорично не згодним, бо вільноконвертовані монгольські тугрики у незалежній Україні "не ходять", та навіть на території Львівської області вони не користуються особливим попитом. Я подумав – це якась "мулечка". Але представники компетентних органів подейкували, що за їхніми скромними підрахунками назбирали близько одного мільйона цих нещасних вільноконвертованих тугриків. І що вони з ними могли робити? Я навіть не знаю, чи могли б за них завзяті львівські нумізмати віддати якихось 100 гривень. Бо ж криза. І кожен гривеник на рахунку.

Важка праця "комісії" тривала далі, щоправда, таємно. Ніяких документів з міської ради не просили, нікого з міської влади ні про що не питали. Я навіть подумав, що це новітні принципи утаємниченої роботи серйозної столичної комісії. Уся штабна робота проводилась на незалежній території – в обласній адміністрації. Так тривало три чи чотири доби. Можливо, в цей важкий і напружений час роботи комісії відбувались якісь непередбачені труднощі із доставкою до Львова зібраної на периферії монгольської валюти.

На п'ятий чи шостий день (думаю, що саме в цей період до Львова була вже доставлена у повному обсязі вся вільноконвертована валюта) мене запросили у штаб роботи комісії у кабінет першого заступника голови Львівської обласної державної адміністрації. Усі члени комісії були присутні. Мене з цього фарсу – як члени комісії надували щоки – розпирав сміх. Я знав усе про всіх. Дуже перелякано виглядав представник Кабінету міністрів. Він взагалі був новим працівником у новій владі, до того ж вихідцем із периферії. Було видно, що не звик ні до монгольських тугриків, ні до таких масштабів. Представник Президента був червоний, як печений рак, і мовчав.

Зате представник української Феміди О. Волков, уже давно звиклий до подібних фарсів (адже фарси в судовій владі систематична річ), поводив себе як риба у воді. Мене, вочевидь, запросили для того, щоб у такий спосіб надати роботі "комісії" вигляду об'єктивності та неупередженості. Мовляв, розмовляли та з'ясовували з усіма.

Звичайно, що сьогодні уже не можу пригадати усіх деталей розмови, але окремі фрагменти все ж пам'ятаю. Наприклад, я попросив членів "поважної" комісії пояснити, чому і на якій підставі, через дванадцять років суд першої інстанції відновив двічі закриту за безпідставністю вимог справу братів Сухорських. У результаті справу брати виграли, а міська влада виплачує немалу суму коштів невідомо за що (вочевидь, відомо тільки судді чи суддям, за що і як). Важковаговик Волков відповів за усіх, що це перегляду чи обговоренню не підлягає, тому що Верховний Суд України підтвердив рішення суду першої інстанції та апеляції. Крапка. Просто немає підстав для дискусії.

Я попросив також пояснити мені, як висловився щодо мене колишній інструктор обкому КПУ, а тепер за сумісництвом голова Апеляційного суду Львівської області В. Государський, правовому нігілісту, на якій підставі, за яким законом суд першої інстанції наклав арешт на чотири квартири (тобто майно) міської ради, коли міська рада нікому нічого не заборгувала, а апеляційні суди та Верховний Суд України таке рішення підтверджують? Тут, щоправда, була німа сцена. Навіть Волков і той, щоб не виглядати цілком твердолобим, вирішив промовчати. Я вже почав було хвилюватись, що коли я, правовий нігіліст, почну дуже дошкуляти суддям, то вони можуть арештувати і мою квартиру, якщо вона комусь з них припаде до душі.

Я зрозумів, що робота комісії завершується, просив, як це звичайно було заведено, ознайомити мене з документом, над яким комісія без перерви працювала кілька діб і який є результатом роботи будь-якої перевірки. Ніхто мене ні з чим не ознайомив. Не те, щоб зачитали та дали зробити відмітку про ознайомлення, а навіть не показали. Мабуть, вони його і в Києві нікому не показали. А якщо і показали, то тільки у Верховному Суді, щоб посміятись.

Думаю, що загалом робота поважної комісії з фінансового боку була дуже результативною та успішною, усі члени залишились надзвичайно задоволеними. Щоправда, залишилось таємницею, чи викупили львівські нумізмати так важко зібрані тугрики, чи це вже зробили київські, а, може, просто вільноконвертована монгольська валюта чекає свого часу на руках у перевіряючих. Так чи інакше, але в роботі "комісії" була поставлена крапка. Це перше.

І друге: напередодні приїзду до Львова комісії з Києва начебто для перевірки неналежного здійснення правосуддя місцевими судами та Апеляційним судом Львівської області в міську раду зверталось багато окремих громадян, що під час роботи комісії вони організують пікети на підтримку справедливих вимог міського голови та з осудом місцевого правосуддя. Як мене запевнив керівник адміністрації міського голови С. М. Панюца, громадські організації обіцяли вивести під стіни міської ради щонайменше 700-800 осіб. Насправді прийшло кілька осіб. І все. На словах розповідали, що більше не мають сили терпіти наругу судового свавілля, а поборотись за себе – ні. Хай борються інші. Добре відоме українське: моя хата скраю, я ще почекаю.

І ще: я кілька разів намагався скористатись можливістю поспілкуватись з суддею І. Самсіним щодо розгляду та перегляду справ за моєю участю у Верховному Суді України. Все було марно. На кілька перших телефонних дзвінків мені відповідала якась жінка російською мовою, що Ігоря Леоновича за цим номером не буває, потім взагалі перестали відповідати. У Верховному Суді усі справи за моєю участю були, вочевидь, як і обіцяв пан Самсін, "об'єктивно і неупереджено" розглянуті й з тріском програні. Суддя Самсін виявився гідним представником свого клану. Моя судова епопея на цьому майже завершилась. Чому "майже" – скажу згодом.

А ось судовий "безпрєдєл" триває в Україні й досі. Тільки в іншому, більшому вимірі. У житті завжди так трапляється, що життєві ситуації повертаються до тих, хто на них не звертав уваги і не реагував, а за посадовими обов'язками був зобов'язаний це робити. Я маю на увазі Президента В.Ющенка та прем'єр-міністра Ю.Тимошенко. Коли я сім чи вісім років кричав "SOS" – у Львові та Львівській області та й загалом в Україні діє не система правосуддя, а корумповано-мафіозний клан зі своїм укладом буття, зі своїми правилами, порядками, тарифами на хабарі та інше, то мене ні Президент В.Ющенко, ні прем'єр-міністр Ю.Тимошенко не чули. 

Я нагадував волаючого у пустелі, писав і говорив, що система судочинства в Україні – це корупція в законі, судді дійсно ні від кого не залежні, нікому не підзвітні і нікому не підконтрольні. Вони також незалежні і від законів та Конституції України, живуть та діють поза суспільством, а тому працюють лише на себе і творять, що хочуть. А щоб таке творити безкарно і безконечно, то їм ще надали статус недоторканості, до того ж довічно.

Система судочинства в Україні існує тільки за формою, а не за змістом і фактично перетворилась в корумповано-мафіозну систему, яка породжує повну зневіру та апатію у суспільстві, тим самим руйнуючи країну.

А як бездарно, просто кумедно, Президент В. Ющенко вирішив провести так звану реформу системи правосуддя в Україні: зібрав представників судової гілки влади в Українському Домі, вони поскаржились йому, в яких жахливих умовах працюють (показали навіть якийсь замурзаний київський суд), які мізерні у них зарплати, навели приклади, як судді "героїчно" працюють, розглядаючи сотні справ без умов, належної зарплати і таке інше. Від жалю можна було плакати. І розпорядився Президент місцевим адміністраціям створити належні умови для роботи суддів та підняти їм зарплати.

Не відав Президент, що давно вже судді чхати хотіли на свої зарплати, вони їх можуть не отримувати роками, бо живуть за хабарі. А розмови про низькі заробітні плати ведуться винятково для легковірної публіки, для прикриття – мовляв, ми такі ж нещасні, як і всі інші. Після "реформи" системи судочинства по-ющенківськи судді у своїх колах, думаю, довго реготали. І було з чого, адже і галочку поставили, що реформа проведена, і всі судді (незамінні кадри) залишились на місцях, а декому навіть коридор у суді побілили і зарплати підняли (це, звичайно, не головне, але ж і не зашкодить), і, врешті, спокій дадуть на декілька років (а це вже головне), бо не гоже реформувати систему судочинства декілька разів на рік.

А найголовніше це те, що після "реформи" залишилось все так само, як і до неї. У цьому ж і полягає основний зміст ющенківської "реформи" – так вміло, по-професійному, по-суддівськи її провести, щоб анічогісінько не змінилось. Судді роками її шліфували, удосконалювали, притирали, кадри підбирали, на своїх негласних зібраннях кожну деталь узгоджували - повчитися можна. Створили ідеальну систему.

Аж раптом вже після реформи, ні сіло ні впало, Віктор Андрійович почав ображатися на суддів – то якийсь суддя якогось глухого провінційного суду з іще не побіленим коридором дію його указу призупинить, а то й відмінить. Та й Юлія Володимирівна на собі відчула, що таке апеляційний адміністративний суд і відкликала свої післявиборчі позови президентської кампанії із голосними заявами, що система судочинства в Україні відсутня.

А далі ще більше: Віктор Андрійович громи кидає на Конституційний Суд України, заявляючи, що він перетворився у антиконституційний. Овва! Спитаю Вас по-галицьки: шо сі стало? А що ж ви робили, коли Президентом були? На пасіці медочком частували чи державою керували? Тепер ви, Вікторе Андрійовичу, заявляєте, що на системі судочинства в Україні поставлено хрест. Так воно і є. Але за п'ять років (термін не малий) вашої президентської каденції ви нічогісінько не зробили, щоб виправити ситуацію.

Тепер суддівський корумповано-мафіозний клан настільки зміцнився, що, б'юсь об заклад на залишковий капітал моєї тещі – пинзениківські приватизаційні сертифікати, – львівський колядник-засівальник скоро буде на волі. І взагалі вийшло легеньке непорозуміння – друзів по суддівському бізнесу в біді не залишають. Можливо, він уже був би на волі, але почав щось зайве базікати. Вочевидь, йому пояснили – і він замовк. Це вже добре. А далі справа рухатиметься так, як потрібно, і закінчиться за сценарієм суддівського корумповано-мафіозного клану.

Не знав і не відав Віктор Андрійович, що система судочинства в сучасній Україні реформуванню не підлягає. Тотальна корупція знизу догори, система кругової поруки, неписані правила внутрішнього судоустрою та інше просякнули кожну клітину системи судочинства, і виправити та змінити її вже не можна. Ця система потребує повного демонтажу та побудови цілком нової, з кореня, щоб не залишилось метастазів старого мафіозно-корумпованого клану.

Тільки таким способом можна виправити становище та побудувати цивілізовану систему правосуддя в державі Україна як європейській державі.

Аналізуючи сьогоднішній стан українського суспільства загалом, можна відзначити, що Україна як незалежна держава поки ще існує. Але беручи до уваги останні події в країні – зміну влади з її орієнтацією на Росію, антиконституційне формування парламентської більшості, антиукраїнські реформи в освітній галузі, продовження терміну перебування російського флоту в Україні – певною мірою, все це означає повернення до політики повзучого реваншу антиукраїнських сил з кінцевою метою розчленування України на частини та її ліквідацію як незалежної держави. Слабкість сьогоднішньої демократичної української влади є очевидною.

Постійні чвари та розбрат призведуть до того, що вона довго не протримається. Так історично в Україні складалось завжди. І завжди завершувалось тим, що Україна як держава переставала існувати, зникала з політичної карти світу. І якщо в новітній українській історії це станеться черговий раз, то суддівський корумповано-мафіозний клан зіграє у розвалі Української держави одну з визначальних ролей.

ІА "Вголос": НОВИНИ