До уваги шановних читачів Вголосу – розділи з книги "Не зрадь себе" (спогади мера) екс-міського голови Львова Любомира Буняка.
Книга друга. Міський голова
Розділ 2. Початок роботи (перша частина)
Добрий початок – половина справи.
Народна мудрість.
Першим необхідним кроком я вважав зустрітися з працівниками Ратуші. Це було потрібно ще й тому, що під час виборчої кампанії саме з Ратуші поширювалися чутки про мою ненаситну кровожерливість. Мовляв, прийде цей людожер і всіх нас тут порозганяє. Думаю, що саме тому при першій нашій зустрічі під Ратушею Олександр Степанович Сендега поводився надзвичайно офіційно, стримано і, як мені здалось, навіть обережно, передчуваючи, мабуть, свої останні дні перебування на посаді.
От я і вирішив першим зустрітися з О. С. Сендегою. Це вже було на другий день моєї роботи, тобто 19 квітня 2002 року. Через секретаря я попросив, щоб до мого кабінету зайшов перший заступник міського голови. Через кілька хвилин відчинились двері, і в кабінет увійшов Олександр Степанович. Мені здалось, що він був дуже занепокоєний. У таких випадках кажуть: "душа в п'ятах", і я відчував, що ноги в нього підкошуються. Він, мабуть, думав: гаплик, приїхали, станція Березай – забирай валізи й вилізай.
Вочевидь, ці десять чи п'ятнадцять кроків від дверей до мого робочого стола були одними з найнеприємніших у його житті. Я, посміхаючись, вийшов з-за столу, простягнув руку, ми привітались. Запросив сісти. Сам сів навпроти за приставним столом і розпочав розмову. Спокійним тоном, майже тихо, сказав, що вибори закінчились, тепер треба працювати. Під час виборів дозволяється все – агітувати, обіцяти, пудрити довірливим львів'янам мізки. Я знав, що Олександр Степанович був начальником штабу в мого основного конкурента В. Куйбіди, а значить робив усе те, що в таких випадках повинен робити начальник штабу проти свого конкурента. Але вибори закінчились.
Все це в минулому і тепер не має жодного значення. Я це до уваги не беру. Ми назавжди перегортаємо цю сторінку, нехай вона залишається історією, і починаємо працювати з чистого аркуша. Я пропоную Олександру Степановичу посаду першого заступника міського голови. Під час моїх слів я бачив, як змінювалось його обличчя. Воно розцвітало, аж зморшки розгладились.
Наприкінці нашої бесіди я відчув, що Олександр Степанович стримує себе, щоб від радості не засміятися. Як несподівано приходить щастя! На цьому ми і погодилися. З кабінету він не вийшов, а випурхнув. Уся подальша наша співпраця показала, що я не помилився у своєму виборі – Олександр Степанович виявився чудовою людиною і прекрасним працівником. Ми злагоджено і плідно працювали, у нас ніколи не виникало суперечок чи непорозуміння.
Як я уже говорив, деякі працівники, не зустрічаючись зі мною, добровільно подали заяви на звільнення із займаних посад. Я беззастережно пішов їм на зустріч. І. Федів, щоправда , передав мені, крім заяви, ще два листи. Мені довелося поговорити із керуючим справами виконкому І. Парасюком щодо його добровільного звільнення. Були прохання, умовляння, але враховуючи загальну думку багатьох львів'ян, у тому числі працівників влади, я не міг залишити його на цій посаді. Врешті він це зрозумів і написав заяву на звільнення. Добровільно звільнилась і Л. Шимчук.
Далі я вирішив зустрітися з керівним складом міськради – директорами департаментів, головами районних адміністрацій, начальниками управлінь. Я усіх їх заспокоїв, заявивши, що жодного звільнення з посад не буде. Проте деяких керівників я прошу добровільно, хто відчував за собою певні провини, залишити насиджені місця. Що стосується працівників середньої та нижчої ланки, то вони залишаються на своїх посадах за умови, що не порушуватимуть трудову дисципліну, працюватимуть чесно і добросовісно.
Я попросив добровільно залишити свої посади голову Шевченківської райадміністрації В. Стронського, директора департаменту інформаційного й організаційного забезпечення Б. Шевчука, директора департаменту міського інженерного господарства В. Шелевія як слабких керівників. З кожним із них я особисто мав розмови, пояснював причини і таке інше. Особливо важкими були кілька розмов з паном Стронським. Він ніяк не хотів залишати свою посаду. Врешті-решт я наполіг – і він написав заяву на звільнення за власним бажанням.
Особливо важко мені далось звільнення із займаної посади начальника управління охорони здоров'я міськради 3. Гузара. Напередодні розмови з 3. Гузаром на зустріч зі мною з дуже важливою інформацією (як вони стверджували секретареві Любові Олександрівні) попросились два колишні працівники владних структур. Вони уже не працювали, бо були пенсійного віку. Цілком зрозуміло, що мене це зацікавило.
У визначений час до мене в кабінет зайшли двоє чоловіків, які не назвали своїх імен. Розмова тривала не більше трьох хвилин. Вони вийняли зі своїх папок по одному запечатаному та непідписаному конверту, передали мені та попросили прочитати – можливо, мені це буде цікаво та знадобиться на початку роботи. Жодних прохань у них не було. Я все ж наполягав, щоб вони назвали свої прізвища. Один із них стверджував, що він колишній працівник відділу кадрів і тому добре знає усіх працівників теперішньої міської влади. І все. Вони покинули кабінет.
Я розкрив перший конверт: на доброму білому папері було надруковано на сучасному принтері двадцять п'ять прізвищ без ініціалів, навпроти кожного з них вказана посада, яку зараз займає ця людина. Два прізвища без ініціалів дописано рукою таким почерком, щоб його не можна було ідентифікувати. У другому конверті – на старому жовтому папері низької якості друкарською машинкою старого взірця подана коротка характеристика кожного посадовця. Номери вказували, про кого з посадовців із першого списку подано характеристику у другому.
У додатках я подаю копію цього листа у такому вигляді, як він мені був представлений, без жодних змін. Зрозуміло, що перший аркуш опублікувати не можу з етичних міркувань, адже вказані особи живуть, працюють у Львові і поза Львовом. Деякі з них – на високих посадах в області і столиці. Нехай це залишиться таємницею. Поки що. Звичайно, сприйняти таку інформацію як достовірну я не був схильний, але якщо будуть підтвердження і з інших джерел, то цілком її відкидати, мабуть, було б неправильно. Найдостовірнішою інформацією є та, яка підтверджується з різних джерел.
Але повернемось до начальника управління охорони здоров'я 3. Гузар. Я запропонував йому добровільно написати заяву про звільнення із займаної посади, пояснював, що ненормальною є ситуація, коли при працевлаштуванні санітаркою у лікарні потрібно давати хабара розміром 200 доларів. І якщо з такою ситуацією начальник управління охорони здоров'я мириться, то я ні. І тому на цій посаді потрібна інша людина. Ситуація ускладнювалась ще й тим, що 3. Гузар був депутатом Львівської міської ради, а вони, як я це згодом зрозумів, вважали себе непогрішними священними коровами, статус яких у Львові був незрівнянно вищим, аніж становище корів у самій Індії. Але на "священних корів" у Львові я не звертав уваги.
Я сказав 3. Гузару (після не менш, ніж п'ятої нашої вельми неприємної розмови), що звільню за статтею із записом у трудову книжку. І тільки після цього він згодився перейти працювати на посаду головного лікаря, що звільнилась в одній з лікарень міста.
У зв'язку із катастрофічним станом у міському водоканалі не можна було залишати на посаді директора Володимира Сулипу, терміново треба було призначити нового ініціативного директора-професіонала. Як депутат міської ради, В. Сулипа на диво спокійно і з розумінням поставився до своєї відставки. Так само спокійно сприйняв відставку директор МКП "Залізничнетеплоенерго" Г. Баляш, теж депутат міської ради.
От хто "на смерть" стояв за свою посаду, так це М. Бандра – начальник управління ресурсів Львівської міської ради. У читача, напевно, відразу виникло питання, а що ж це за управління таке? Якими ресурсами воно відає? Щебенем, піском, соляркою, дошками чи ще чимось подібним? Б'юсь об заклад найдорожчим, що у мене є, своїм приватизаційним пинзениківським сертифікатом, що не відгадаєте навіть за третім разом. А я вам підкажу - відає комунальним майном. О! За майно боротись варто до кінця. От і стояв пан Микола в обороні більше року. Що тільки не придумував він та його адвокати, щоб бути при майні.
І тут мені знову пригадався випадок з моєю трирічною донечкою Тетянкою. Якось мама одягла на неї свої улюблені, подаровані мною, золоті сережки. Тетяночка походила перед дзеркалом, манірно покрутила голівкою і каже:
– Мамочко, мені дуже подобаються твої сережки. Хай і надалі вони будуть твої, але нехай вони будуть у мене.
Часом дорослі дяді так само міркують, як трирічні діти. Так думав і пан Микола. Хай майно буде комунальним, але хай право розпоряджатись ним буде у нього. І тільки у нього. Бо природна у нього любов до майна, і до свого, а ще більше до комунального. Пригадуєте, як співала лисичка:
Я б ночей не доспала, все б курей стерегла,
Півника, як рідного, леліяла б!
Не знаю, за яким правом, але деякі крикливо-набридливі львівські інтелігенти вимагали від мене негайної відставки начальника управління охорони історичного середовища Р. Даця. Не відаю, чим саме він їх так люто розсердив, але питання його заміни вони вважали першочерговим для Львова. Вони були твердо переконані, якщо Р. Даць ще якийсь час буде охороняти історичне середовище Львова, то про Львів можна буде говорити хіба що в минулому часі або, принаймні, як про старі Васюки.
Я попросив пана Романа зустрітись, щоб поговорити про це. При розмові з ним, не називаючи прізвищ опонентів, я повідомив його про нападки та звинувачення. Не вдаючись у деталі та не виконуючи ролі прокурора, я поцікавився його власною думкою з цього приводу. Пан Роман відповів, що не має жодного сенсу щось доводити, переконувати, бо сперечатись з людьми далекими від предмета його професійної діяльності, які до того ж керуються виключно емоціями, зайве. А тому він просто вирішив піти у відставку.
З гідністю пішов у відставку головний архітектор Львова Володимир Швець. У мене щодо його роботи претензій не було. Якось він зайшов до мене і заявив, що вирішив добровільно піти з посади. Я поцікавився, з чим це пов'язано. Він спокійно відповів:
– Я не маю морального права залишатися на посаді головного архітектора Львова. Мене замучили докори Калинців та інших таких же "спеціалістів" щодо моєї професійної діяльності. І тому не бачу можливості залишатися на посаді головного архітектора.
Я йому відповів:
– На час моєї каденції Ви можете залишатися на посаді головного архітектора Львова стільки часу, скільки забажаєте. Я до Вас особисто зауважень не маю. А що стосується прийняття тих чи інших важливих професійних рішень, то вони будуть вирішуватися колегіально спеціалістами і владою. Не виключаю і ролі громадськості, але тільки на стадії обговорення та дискусії. Тому пропоную Вам не поспішати з прийняттям рішення про свою відставку.
– Рішення про відставку я прийняв обдумано і остаточно, а тому змінювати його не буду, - категорично відповів п. Володимир і подав заяву на звільнення.
Ще певний час я заяву не підписував, думав, що, може, вона була написана під впливом якихось обставин чи подій. Але він вимагав підписати, і я врешті-решт погодився. Ніколи не ставив перед собою завдання звільняти працівників тільки тому, що як міський голова потребую на керівних посадах мати "своїх" людей. Жодних родичів, близьких, кумів, сватів на посади не приймав.
На усіх посадах, а тим більше керівних, хотів бачити професіоналів та порядних людей. Саме цим принципом я керувався завжди, де б не працював, які б організації чи їх підрозділи не очолював. А тим більше, керуючи великим містом, після прийняття присяги на вірність громаді Львова.
Звільнення працівника заради звільнення, тобто без причини, вважав недопустимою адміністративною дією. Але ж і непрофесійні бездарні корумповані чиновники при посаді - такою ж мірою річ неприпустима.
Розповім про одне звільнення керівника, яке трапилось після мого піврічного перебування на посаді міського голови. Прийшов до мене перший заступник Василь Михайлович Кравців і роздратовано заявив, що категорично відмовляється працювати з директором "Львівелектротрансу" Б. Бедрилом. Після переходу О. Сендеги на роботу в обласну адміністрацію я призначив В. М. Кравціва на посаду першого заступника, на якій він і раніше працював. Він був добрим фахівцем, вмілим та вимогливим організатором. Я йому довіряв. Думаю, ми результативно попрацювали. У його безпосереднє відання входило все інженерне господарство міста, в тому числі і "Львівелектротранс".
Я почав розпитувати, що трапилось, чому така категорична заява. Він мені навів кілька конкретних випадків. Внаслідок аварії на маршруті відбувся розрив електролінії. Трамваї простоюють. Потрібно терміново проводити аварійно-відновлювальні роботи, а директор відсутній, немає жодних розпоряджень, усе залишено на самоплив. Справою, в міру своєї компетентності, займається майстер. А де ж директор? Мого це не хвилює? Основна діяльність організації, яку він очолює, його не цікавить?
Як з'ясувалося, директор у робочий час перебував у місті Комарно, у своєму приватному цеху з виготовлення ялинкових прикрас. Аварійними роботами змушений був керувати перший заступник міського голови. Так повторювалося кілька разів. Врешті терпець урвався. Тому Василь Михайлович і поставив мене перед вибором: або він, або Бедрило.
Звичайно, у мене вибору не було. У розмові з Б. Бедрилом я прямо заявив йому про невідповідність займаній посаді – зустрів нерозуміння та опір. Як це я посягаю на одну зі "священних корів" – депутата та ще й фракції "Наша Україна"?! Мене дивувало, навіщо депутатам на рівні міської, селищної та обласної ради створювати депутатські фракції, групи, об'єднання. Звичайно, кожен депутат має право мати власні політичні переконання. І це цілком природно. Але ж хіба потрібна політика, коли виникає необхідність залатати вибоїну на дорозі чи ліквідувати розрив водогону? Тут потрібні добрі фахівці та господарники.
Саме цим, насамперед, і повинна займатись міська рада – налагодженням міського господарства, забезпеченням надійності функціонування систем водопостачання та каналізації, теплопостачанням, утриманням у належному стані міських доріг, паркового господарства, збереженням історичного середовища, тобто служити громаді, людям. Саме для цього люди і обирають владу.
На посаді директора мені як міському голові був потрібен добрий господарник-фахівець, а не депутат-політик. На мене чинився тиск з боку депутатів фракції "Наша Україна", а також так званого Крайового Проводу Народного Руху України, оскільки фракція "Наша Україна" в основному і складалась з членів Народного Руху України. Однак я не зважав ні на що, і Б. Бедрило був звільнений з посади директора "Львівелектротрансу".
Звичайно, підбір кадрів для мене був однією з важливих ділянок роботи і я надавав цьому питанню на першому етапі своєї роботи важливого значення. Однак першочерговим завданням я вважав зміну самої структури міської виконавчої влади. Справа в тому, що у Львові за каденції В. Куйбіди була змінена структура виконавчої влади. Ще у 1992 році у Рівному, де я в той час працював, вперше в Україні у міській раді були створені департаменти.
Це була данина моді: французька система прийшла і в молоду Українську державу. Головою міськвиконкому тоді в Рівному працював І. Федів – саме він був ініціатором запровадження департаментів. Департамент (у перекладі – управління) означає блок функціонально споріднених підрозділів, який забезпечує виконання власних і делегованих повноважень. Структура, де запроваджені департаменти, не узгоджується з чинним українським законодавством, тому завжди виникали конфліктні ситуації. Навіть у таких випадках, коли службовці виходили на пенсію, їм на законній підставі неможливо було вирахувати розмір пенсії, бо у переліку професій працівників департаментів просто не було. Але це не головне.
Безперечно, система управління в органах місцевого самоврядування у Франції – це одне, а в Україні – інше. І просто механічно перенести (власне кажучи, мавпувати), на мій погляд, неправильно. Французька чи будь-яка інші система управління в органах місцевого самоврядування зовсім не адаптована до українських реалій. Зрештою, будь-яка система "притреться" і буде працювати, але йдеться про ефективність, швидкість прийняття рішення і впровадження його в дію, досягнення результату. Після того, як І. Федів пішов з Рівного, про його "новітню" систему управління забули. У Рівному – назавжди.
Але Іван Осипович з'явився у Львові. І тепер уже у Львівській міськраді були запроваджені "модні" департаменти. Для звичайних мешканців не має значення, якою буде система управління в міській раді, аби вона слугувала людям. Але коли їм поважні агітатори облесливими словами розповідають з газетних шпальт та екранів телевізорів, що у міській раді створені департаменти, як у Франції, (а вони і слова такого не знають, але чули, як там добре живеться), то гаряче підтримають французькі порядки в Україні. Навіть якщо для такої благородної мети потрібно збудувати неподалік Оперного театру на проспекті Свободи Бастилію, то самі покладуть цеглину у фундамент безоплатно. І був би Львів насправді, як маленький Париж.
І Оксаночка Білозір правдиво і гордо співала б і надалі:
Ти мій Париж, маленький Рим,
О любий мій, коханий Львове.
За модою я ніколи не встигав, і не шкодував про це, бо вона дуже вередлива і зрадлива. Але, знаючи, що мода завжди повертається на круги своя, вирішив повернутися до старої немодної, але цілком раціональної, ефективної, простої і перевіреної часом системи, яка узгоджується з чинним українським законодавством. Треба віддати належне депутатам - вони мене підтримали. На одній із перших сесій Львівської міськради було прийнято нову структуру управління містом. У міського голови був перший заступник та шість заступників, яким підпорядковувалися міські управління за споріднено функціональними напрямами. Як уже було сказано, першим заступником спочатку було призначено О. С. Сендегу, згодом В. М. Кравціва; заступниками – І. Б. Базарника, О. І. Міруса, І. Ф. Романіва, І. Г. Левицького, а згодом – В.М.Лозинського, В.П.Білоуса, Л.В.Максимовича, В. С. Склярського та В. Г. Яніва.
Секретарем ради за моєю рекомендацією обрали 3. О. Сірика. Ця особа взагалі мені була незнайома, його порекомендував народний депутат Т. Стецьків, з яким ми підтримували дружні стосунки ще з часів роботи на нафтопроводі "Дружба". Він мені всіляко сприяв у перипетіях із київськими можновладцями та кучмо-марчуками: писав листи, доповідні записки, які підписували окремі депутати або й депутатські фракції, на ім'я керівників держави, уряду, Верховної Ради. Такі звернення, листи жодного позитивного результату у моїх справах, що стосуються керівництва нафтопроводу Одеса-Броди та терміналу "Південний", не дали, проте мали певний стримуючий ефект.
Т. Стецьків охарактеризував 3. Сірика як дуже принципового безкомпромісного депутата, пунктуального й акуратного виконавця, юриста за освітою, який буде дуже добрим помічником, не допускатиме будь-яких інсинуацій з документами. Мені саме такі працівники і були потрібні. Я повірив Т. Стецьківу.
Я знав, що вони є членами однієї пинзениківської партії ПРП, але цьому факту не надавав жодного значення. Проте коли на одній із перших сесій міської ради я запропонував кандидатуру 3. Сірика на посаду секретаря ради, то під час обговорення одностайності не було. Цей факт мене насторожив, адже добрий кандидат не повинен викликати жодних сумнівів. Таємне голосування показало, що за кандидатуру 3. О. Сірика на посаду секретаря ради проголосувало сорок п'ять депутатів і міський голова.
За неписаною традицією міський голова голосує останнім – мій голос був сорок шостим, саме він і вирішив обрання секретаря ради. Я останнім голосував, але першим привітав Зіновія Орестовича з обранням на посаду секретаря Львівської міської ради. Вже тоді я зрозумів, що у середовищі депутатів йде внутрішня боротьба між окремими фракціями за впливи та інтереси, вочевидь, не без корисливих мотивів. Згодом мої міркування цілком підтвердились, про що розповім пізніше.
Потім розпочалось формування профільних депутатських комісій – ось де я побачив наяву те, про що спочатку лише здогадувався. Напролом депутати ломилися у дві комісії – земельну та комунального майна. З великим бажанням ще записувалися у фінансово-бюджетну. В інших комісіях – охорони здоров'я, освіти, інженерного господарства тощо – виявили бажання працювати по два-три депутати. Якщо у земельну комісію записались шістнадцять депутатів, то у профільну з освіти – двоє-троє депутатів – директори шкіл. У комісії з охорони здоров'я – те ж саме – двоє чи троє лікарів.
Повноцінна робоча комісія повинна складатись, як правило, з семи-дев'яти депутатів. Стало зрозумілим, що так звані народні обранці б'ються за годувальні-корита. Найважливішим для них було розподіляти або бути причетним при розподілі громадських благ – землі, майна та грошей не без корисливих задумів. Все інше – байдуже.
Один львівський так званий народний обранець українського парламенту, який з дитинства чомусь не навчився вимовляти букву "р", з цього приводу висловився ясно і конкретно: "Твеба збивати гвоші на павтію". Залишається таємницею, хто його такого навчив. Може, комуністична номенклатура. Пам'ятаєте, як Йосиф Віссаріонович грабував банки Російської імперії?
Я як людина безпартійна вважав, що будь-яке громадське об'єднання, а тим більше політична партія, якщо вона хоче бути ідейною, справедливою, справжньою політичною силою, повинна існувати на двох підвалинах – мати чітку ідеологію та утримуватися на фінансових джерелах з членських внесків своїх партійців та добровільних пожертвувань громадян. А обкрадати громади для потреб міфічних партій – недопустимо, незаконно та аморально.
Тим більше, що, на мій погляд, партій у їх класичному варіанті в Україні сьогодні не існує взагалі, існують більші або менші партійні клуби за інтересами та їхні вожді. Від партійного вождя залежить, включити члена партії чи ні в список кандидатів у депутати для затвердження на партійному з'їзді чи конференції.
Як правило, партійні вожді роблять це за гроші, а сума "внеску" залежить від рівня депутатства. Включення кандидата в депутати у прохідну частину списку, наприклад, у Львівську міську раду, коштувало в середньому 30 тисяч зовсім не умовних одиниць, у Верховну Раду України – залежно від регіону та партії – сума коливається в межах кількох мільйонів доларів. Я не міг ніяк погодитися з тим, що громада має утримувати "партійних коритників".
А партій розплодилося бачено-небачено, і в кожної з них є своя ієрархія: центральні органи, потім – обласний рівень, міський та ще й для солідності районний. А у Львові шість районів. Колись звучало загрозливо офіційно – "Ленінський райком КПУ". Не відставати ж нашим сучасним партійцям – і вже звучить солідно Франківська районна організація УНП або ПРП, або "Батьківщина", або ХДС, або... Хіба усіх перелічиш? Кожній з них потрібен офіс і обов'язково в центральній частині міста, і обов'язково безоплатно або за символічну плату, тобто за рахунок громади.
Так і хочеться спитати: "Любі друзі! Яка з вас громаді користь? Що ви корисного сотворили для громади? Може, когось у суді захистили перед хабарником-суддею? Може, хоч одну вулицю зі своїми партійцями допомогли впорядкувати? Чи рішуче виступили на захист громадян, що проживають у відомчих гуртожитках, проданих злочинними ділками разом із їхніми мешканцями?". Ні й ні. Та й узагалі, усіх вас громада не прогодує, а апетити ваші все ростуть і ростуть, а вас усе більше і більше. І гризуться між собою, як голодні шакали, з приводу і без. За тією гризнею забули вже, для чого йшли у міську владу. Служити людям, громаді – залишилось порожньою обіцянкою.
Свого часу я доручив управлінню комунального майна зробити аналіз використання приміщень, які були надані в оренду міською радою так званим партіям – НРУ, УНП, ПРП, "Батьківщина", ВО "Свобода", ГО "Нова хвиля", КУН та іншим. Як правило, вони використовувалися не за призначенням: приміщення здавали в оренду приватним, комерційним структурам, там містилися кафе, нічні клуби, офіси комерційних структур.
Особливо цим зловживав Народний Рух України як найбільш вагома політична сила у Львові, тому що їм в оренду було виділено найбільшу кількість приміщень. Керівники крайової організації Народного Руху України Ярослав Кендзьор та Ярослав Пітко, перекваліфікувавшись з партійців, стали добрими рухівськими "маклерами" з надання в суборенду рухівських приміщень. Згодом ці приміщення приватизували міські "народні обранці", вирішивши, що приватизація має бути копійчаною. А як же інакше, адже приватизацію вони роблять самі для себе.
Врешті після довгих дебатів, переговорів, індивідуальних розмов з депутатами вдалось сформувати депутатські профільні комісії у повних складах. Багато депутатів залишились незадоволеними, бо не потрапили у комісії: земельну, комунального майна чи фінансово-бюджетну. Виконавчий комітет міської ради був сформований у складі вісімнадцяти осіб. До нього увійшли мої заступники: В. М. Кравців, І. Б. Базарник, І. Г. Левицький, пізніше його замінив В. М. Лозинський, І. Ф. Романів, О. І. Мірус, пізніше його замінив В. П. Білоус, В. Г. Янів, секретар ради 3. О. Сірик, керуючий справами виконкому О. Кузан, а також згідно з Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" голови районних рад: В. М. Дзера, В. Р. Олійник, 3. М. Курило, 1.1. Рудницький, В. Д. Цяпка, І. Г. Левицький. До складу виконкому входили також Ю. Р. Шухевич, академік О. Романів та генеральний директор Львівської пивоварні В. М. Печер.
Мені надзвичайно приємно було працювати з таким високопрофесійним складом виконавчого комітету. Обговорення будь-якого питання на засіданні виконкому відбувалось відкрито та гласно, завжди в присутності преси. Кожен з членів виконкому міг висловити свою думку з будь-якого приводу відверто, навіть якщо вона була протилежною моїй чи більшості членів виконкому. З мого боку не було жодного тиску на будь-кого з членів виконкому у питаннях, які виносились на засідання виконавчого комітету. Така атмосфера професійності, відвертості й товариських стосунків завжди панувала на засіданнях виконкому. Це дуже сприяло злагодженій роботі.
Тепер, коли була оформлена структура управління та завершено формування кадрового складу міської влади, необхідно було братись за вирішення усіх наболілих господарських справ.
Першим найважливішим стратегічним завданням для міста я вважав формування нового генерального плану розвитку міста. Такий план уже існував, але він був розроблений ще в радянські часи, минуло вже більше вісімнадцяти років, як його ніхто не коригував і тому він явно був застарілим і вже не міг відповідати теперішнім вимогам. Таку роботу було доручено проектному інституту "Містопроект", директором якого був М.П. Кошло.
Звичайно, до такої масштабної роботи були залучені всі міські управління, які мають стосунок безпосередньо до коригування генерального плану розвитку міста: архітектури та містобудування, транспорту та зв'язку, охорони історичного середовища, інженерного господарства та інші. Спочатку була опрацьована концепція розвитку міста, на її основі був розроблений генеральний план на наступні двадцять років. Опрацювання генплану розвитку міста дало можливість оптимально планувати діяльність міської влади на перспективу. Із невідкладних завдань негайного вирішення вимагала система водопостачання міста.
Перебої з водопостачанням нашого міста стали звичним явищем. Велика заборгованість – понад 60 млн. грн. перед "Львівенерго" за спожиту електричну енергію не дозволяла ритмічно працювати "Львівводоканалу" – організації, що забезпечує місто водою. Тому "Львівенерго" систематично припиняло подачу електроенергії на насосні станції, які перекачують воду по водогонах до Львова.
Керівники міста та "Водоканалу" не бачили можливостей виходу із ситуації, яка склалася, й тому у пресі з'явились пропозиції про приватизацію "Водоканалу" або здачі його в оренду чи концесію. Я вважав, що такі пропозиції є абсолютно не прийнятні для міської спільноти, тому що були б дуже дорогими для мешканців міста. Приватні власники, орендарі чи концесіонери були б зовсім не контрольованими в ціноутворенні й тарифній політиці з боку громадськості.
"Львівенерго" звернулось у господарський суд з позовом на "Водоканал" про відшкодування боргу за спожиту електроенергію. Ми, зі свого боку, підрахували вартість оренди землі, на якій розташовані об'єкти "Львівенерго". Річна вартість оренди була співмірною з сумою боргу. Це з одного боку. З іншого, борги "Водоканалу" за спожиту електроенергію становили близько 23 млн. грн., а решту 37 млн. грн. – штрафи та пеня. Ми готові були навіть оформити мирову угоду на суму 23 млн. грн., але "Львівенерго" на такий варіант не погоджувалось. Справа "зависла" у суді. Такий варіант певною мірою нас влаштовував. На одній із сесій міської ради я запропонував приватній структурі "Львівенерго" у зв'язку з тим, що власники невідомо хто, а сама фірма зареєстрована на Кіпрі, перейменувати "Львівенерго" у "Кіпренерго". Це відповідало б сучасній українській дійсності.
Що б там не було, але борги потрібно повертати і, крім цього, регулярно сплачувати поточні рахунки за спожиту електричну енергію. З новим фаховим і енергійним керівником "Водоканалу" В. С. Склярським ми домовились про інтенсифікацію збору коштів за спожиту воду від мешканців Львова та розробили графік погашення поточної заборгованості для "Львівенерго".
Керівником "Львівенерго" тоді працював п. Олійник. Я запросив його на зустріч. Взагалі, з ним ми зустрічались кілька разів для обговорення ситуації, яка склалася, та нашого бачення її розв'язання. Пан Олійник виявився добрим керівником та мудрою людиною. Розроблений "Водоканалом" графік погашення поточної заборгованості було дещо відкореговано та узгоджено "Львівенерго". Міська влада у моїй особі виступила гарантом виконання зобов'язань перед "Водоканалом". Починаючи з травня 2002 року, "Водоканал" почав регулярно зменшувати заборгованість за поточними рахунками перед "Львівенерго".
І починаючи з жовтня 2002 року, тобто рівно через півроку, "Водоканал" почав стовідсотково виплачувати поточні платежі за спожиту електроенергію "Львівобленерго". Борги більше не накопичувались, відключення електричної енергії припинилось, "Водоканал" попав ритмічно працювати. Відключення водопостачання припинилось, але вода ще подавалась за графіком.
У той самий час ми розробили програму покращення водопостачання міста. Вона передбачала три етапи – стабілізація водопостачання, водопостачання за розширеним графіком та цілодобове водопостачання. Для виконання будь-якої програми, насамперед, потрібне фінансове забезпечення. Бюджет міста на 2002 рік був сформований та прийнятий ще в 2001 році. Коштів на покращення водопостачання у ньому не було передбачено. І все-таки мені вдалось знайти можливості виділити 2 млн. грн. до кінця 2002 року на виконання програми покращення водопостачання. Правильно розпорядившись такими мізерними коштами, нам вдалось стабілізувати роботу "Водоканалу" та незначно покращити графіки подачі води в окремі райони міста у 2002 році. Ще раз наголошую – не значно, але покращити.
На реалізацію програми водопостачання у 2003 році було виділено з бюджету міста понад 10 млн. грн., а у 2004 році – понад 27 млн. грн., на 2005 рік було заплановано виділити 40 млн. грн., не враховуючи кредиту Світового банку. Не бозна-які кошти, але послідовна реалізація "Комплексної програми водопостачання м. Львова" вже на кінець 2004 року забезпечила водопостачання за цілодобовим та розширеним графіками 75 % і за графіком шість годин на добу - 25 %. При тому, що у 2001 році лише 20 % мешканців Львова були забезпечені водою цілодобово та за розширеним графіком, 70 % – за графіком шість годин на добу, а 10 % забезпечувались водою незадовільно або взагалі не мали водопостачання.
На кінець 2005 року програма водопостачання, що передбачала цілодобове водопостачання для міста, була виконана на 80 %. Варто також відзначити, що лише за моєї каденції львів'яни отримали гарячу воду.
Переломним періодом у водопостачанні було завершення і здача в експлуатацію 14 км каналізаційного колектора діаметром 3 м глибиною від 40 до 90 м поза межами центральної частини міста від вул. Липинського до стику вулиць Кульпарківська-Наукова. Це дозволяє подавати воду цілодобово у всьому місті, бо каналізаційні мережі спроможні прийняти велику кількість води.
Уведення в дію каналізаційного колектора великою мірою розв'язало ще дві проблеми: 1) підтоплення міста внаслідок сильних дощів чи танення снігу; 2) стало можливим припинення роботи потужної насосної станції, що дозволило економити електроенергію і забезпечити виконання графіка погашення заборгованості перед "Львівенерго".
За один рік для покращення якості води, що подається у Львів, було збудовано станцію знезалізнення води "Будзень".
Не кращим був стан справ і з централізованим теплопостачанням у місті. "Львівтеплоенерго" також мало значні борги за спожитий газ перед "Львівгазом". У зимовий період траплялися короткочасні відключення окремих будинків від теплопостачання. Електрогенеруюча потужність комунальної електростанції ТЕЦ-1 була доведена до нуля – вона працювала лише на вироблення тепла на обігрів будинків, тобто як звичайна районна котельня. Дивує, що маючи комунальну електростанцію, "Львівтеплоенерго" купує електричну енергію у "Львівенерго". Це абсурд.
ІА "Вголос": НОВИНИ