До уваги шановних читачів Вголосу продовження 2-го розділу (книга друга) з книги "Не зрадь себе" (спогади мера) екс-міського голови Львова Любомира Буняка. Початок.
Великі втрати тепла були на старих зношених теплотрасах та через нераціональне використання газу у старих неекономних котельнях. Такою невтішною була картина теплопостачання міста. Міськвиконком з моєї ініціативи, перш за все, змінив договірний порядок збору коштів з населення. У країні відбулись незворотні процеси роздержавлення та приватизації майна. Житловий фонд набув різноманітних форм власності – ще залишалась державна і комунальна власність, колективна, кооперативна, але разом з тим значна частина житлового фонду перейшла в приватну власність.
І тому був прийнятий логічний порядок подачі тепла: "Львівтеплоенерго" подає тепло і укладає відповідну угоду з власником будинку; відповідно, власник будинку розраховується за спожите тепло з "Львівтеплоенерго". З іншого боку, власник будинку укладає угоду і розраховується за тепло з власниками квартир. Така система існує в усіх цивілізованих країнах. Вона значно покращила розрахунки мешканців за спожите тепло.
Наступним етапом стало проведення ремонтних робіт із заміни старих, непридатних до використання теплотрас, а також будівництво нових та модернізація старих котелень. Було збудовано нову районну потужну котельню у Лисиничах. Повністю проведено реконструкцію районної котельні на вул. Караджича. Особливу увагу я приділяв модернізації ТЕЦ-1. Найперше було проведено модернізацію трьох парових котлів. Фактично це були змонтовані нові котли, а також одна нова парова турбіна. Таким чином була відновлена енергогенеруюча потужність ТЕЦ-1 у загальній кількості 27 000 кВт. Цієї потужності цілком вистачало для всього комунального господарства міста – власне для потреб самого "Львівтеплоенерго", "Водоканалу", "Львівелектротрансу" та "Львівсвітла".
Це дало значну економію бюджетних коштів. Крім того, за три роки було ліквідовано 22 підвальні котельні у житлових приміщеннях та 8 підвальних котелень у закладах освіти. Фактично це означало монтаж нових ЗО котелень, у яких було встановлено сучасне економне та безпечне обладнання згідно з вимогами нових правил котлонагляду. Це значно економило газ, а відповідно, і бюджетні кошти.
У моїх планах було довести електрогенеруючі потужності на ТЕЦ-1 до 60 000 кВт, що дало б змогу відпускати електроенергію на енергоринок з метою її продажу та отримання доходів у бюджет міста.
Я прийняв рішення про будівництво комунального газопроводу Липники–ТЕЦ-1 довжиною 11,2 км, діаметром 300 мм для забезпечення газом ТЕЦ-1 та інших комунальних котелень міста. Це було викликано двома чинниками. По-перше, у ціні природного газу, який "Львівтеплоенерго" закуповує через посередницьку, до того ж приватну структуру "Львівгаз", транспортна складова частина становить близько 50 %, тобто закупівля газу через "Львівгаз" є дорогою та невигідною для міста. По-друге, існуючий газопровід, яким подається природний газ до Львова, перевантажений, і в холодну пору року на іншому кінці міста, в районі Галицького перехрестя, Малехова, тиск газу знижувався до критичного, і котельні на газовому паливі взагалі не могли працювати, автоматично відмикались. Люди, висловлюючи свій протест, перекривали автомагістраль Львів-Броди.
Тому була розроблена проектно-кошторисна документація на будівництво цього газогону, відведена земля під будівництво, а також проведена домовленість з генпідрядником про будівництво. За успішної реалізації цього проекту, термін окупності якого становив три роки, була б можливість покращити надійність газопостачання міста та знизити тарифи на теплопостачання на 30-40 %. Однак "народні обранці" не дали мені можливості довести таку потрібну річ для міста до кінця.
Для реалізації будь-яких реформ завжди потрібні кошти. Згідно з українським законодавством фонд розвитку міста формується тільки з двох джерел: коштів від реалізації комунальних землі та майна. На мій погляд, такі норми законодавства не мають перспективи в майбутньому, адже кількість цих ресурсів не є безмежною. Було б далекогляднішим формувати фонд розвитку міста за рахунок їхньої оренди. Але закон є закон. Тому керівники міста вимушені продавати земельні ділянки і майно, щоб наповнювати бюджет для формування фонду розвитку міста. Усю роботу, пов'язану з підготовкою до продажу комунального майна, проводить управління комунального майна міської ради, а підготовку до продажу комунальної землі – управління земельних ресурсів.
І справді, у приміщенні Ратуші було управління, яке мало назву – міське управління земельних ресурсів. Його очолював добрий фахівець своєї справи Ігор Степанович Кузьмак. Мені доводилось з ним часто спілкуватись, вирішувати поточні справи. Під час однієї з наших зустрічей я зробив для себе відкриття, що ніякого стосунку до міської влади так зване міське управління земельних ресурсів не має. Воно є структурою Державного комітету України із земельних ресурсів, а працює для міста на добровільних засадах, не отримуючи за свою роботу оплату від міської влади.
Було важко повірити, що місто, володіючи комунальною землею, не має власного органу, який би відав земельними ресурсами. Тому я терміново подбав про формування справді міського управління земельних ресурсів під дещо іншою назвою. У цьому питанні мене підтримали народні обранці. Таке управління в органах місцевого самоврядування було створено в Україні вперше. У його відання також були включені зелені зони, парки, сквери. Земельному управлінню Держкомзему були надані приміщення поза межами Ратуші.
Перед управлінням природних ресурсів міської ради були поставлені вимоги – беззаперечно виконувати вимоги Земельного кодексу України. І одна з головних вимог – вільні земельні ділянки продавати на торгах, так званих аукціонах. Підготовка самих земельних аукціонів і технічної документації на них тривала від трьох до шести місяців. Уперше в Україні, у Львові, 2003 року відбулись справжні відкриті земельні аукціони. Повторюю для тих, хто у цьому сумнівається.
Документація зберігається у міському управлінні природних ресурсів Львівської міської ради і це легко перевірити. Що це дало місту? Відповідаємо у цифрах: з 2000 до 2002 року у м. Львові було продано 35,7 га землі й у фонд розвитку міста надійшло 12 млн. грн., а в 2003-2004 роках на земельних аукціонах було продано 7,54 га вільних земельних ділянок і надійшло у фонд розвитку міста 37,2 млн. грн. Пропоную, щоб сам читач подумав і зробив відповідні висновки.
За рівнем соціально-економічного розвитку та у рейтингу соціального комфорту Львів посів за підсумками 2004 року друге місце після Києва серед великих міст України. До нас для обміну досвідом почали приїздити співробітники та спеціалісти із земельних справ з інших міст України. Це були делегації з Чернівців, Нової Каховки, Тернополя та інших міст. У зв'язку з тим що охочих вивчати наш досвід було багато, начальник управління природних ресурсів П. І. Коваль вирішив провести практичний семінар.
Дивувало, що нашими земельними справами не цікавились у вищих владних інстанціях столиці, а ще оригінальнішою була заява Юлії Тимошенко під час поїздки у 2008 році до Тернополя про те, що уперше в Україні відкриті аукціони проведено у 2008 році саме в Тернополі. Така "поінформованість" пані Тимошенко досить часто простежувалася у її заявах, виступах.
Проти моєї новації – проведення відкритих земельних аукціонів - рішуче виступила частина депутатського корпусу. Особливо у цьому відзначалась фракція "Наша Україна", яка в основному була сформована з членів Народного Руху України. У цьому не було нічого дивного, адже міську організацію Народного Руху України очолював Б. Бедрило, якого я звільнив з посади як бездарного керівника "Львівелектротрансу". Очолюючи фракцію "Наша Україна", він очолив й опозицію до міського голови. Його правою рукою і вірним "зброєносцем" зголосився бути 3. Гузар, також звільнений з посади начальника управління охорони здоров'я міської ради.
Затаївши злобу на мене особисто, ці два "народні обранці" виступали завжди проти будь-якої моєї пропозиції чи ініціативи. Вони категорично були налаштовані голосувати "проти" з будь-якого питання, їх зовсім не цікавив предмет голосування та його наслідки. Для них важливо було інше – завжди й в усьому нашкодити міському голові, показати, що у нього немає контактів з депутатським корпусом, що жодне питання не вирішується, а у міській раді створилась постійна конфліктна ситуація.
Крім того, ці "народні обранці" як керівники фракції налаштовували на таку ж позицію й інших депутатів, членів їхніх фракцій. Прикро, але певна частина депутатів пішла у них на повідку. У львівських газетах друкувались інтерв'ю з окремими депутатами, які стверджували, що земельна політика міського голови зазнала провалу. Наприклад, не пояснюючи, у чому саме полягає "провал" земельної політики міського голови, секретар земельної комісії Ю. Батюк рішуче її засудив в інтерв'ю газеті "Поступ". Подібні пасквілі друкували газети "Високий замок" та "Експрес". Там подібні інтерв'ю давали депутати С. Бащук, Д. Ярема, Ю. Кужелюк, А. Стецьків, Т. Крушельницька, В. Лясковська, Б. Бедрило, В. Трач та інші.
Такі дії депутатів для мене були цілком зрозумілими, адже земельні аукціони залишали членів земельної комісії, а разом з тим і ті депутатські фракції, до яких вони належать, будь-якого впливу на процес приватизації земельних ділянок. Відкриті торги не залишали місця для корупції, саме це і було причиною обурення депутатів, які прийшли у міську раду працювати не для блага громади, а для себе.
Мій добрий приятель, професор Львівської політехніки Б. І. Стадник розповів мені житейську народну мудрість про те, що найскладнішою і найболючішою операцією є операція з відрізання рила від корита. Цю болючу операцію я провів. У результаті чого гроші, виручені за продаж земельних ділянок, пішли в казну міста, а не в кишеню "народних обранців".
Саме тому їх це страшенно роздратувало. Один із них, який потім став "списочним" народним депутатом України, мені відверто говорив:
– Любомире Костянтиновичу, деякі з нас у кедах і в сірих піджачках прийшли у міську раду. При вас ми в кедах і тих же сірих піджачках підемо з міської ради. Ну, давайте, будемо працювати, як у Києві – і депутатам добре, і Омельченкові добре.
На що я спокійно відповів:
– Взагалі-то я не знаю, що робиться у Києві. Київ не цікавиться тим, що робиться у Львові, а мене цілком не цікавлять київські справи. За досвідом я в Київ не їздив і не поїду. А щодо кедів і сірих піджачків, то скажу, що ніколи не звертав уваги, хто і в чому ходить. Я давав присягу на Біблії, що вірно служитиму львівській громаді та українському народові, і цієї присяги не зраджуватиму.
Напередодні цієї бесіди я довідався, що троє міських "народних обранців" інкогніто їздили у Київ, до своїх київських колег для обміну досвідом. Беручи до уваги склад цієї делегації, я одразу збагнув, що на порядку денному прийдешніх переговорів головними стоятимуть питання земельних справ.
Думаю, що міські "народні обранці", які були причетні до непрозорих земельних та майнових справ, підживлювали своїх "вищестоящих" списочних, так званих народних депутатів України, бо ніхто з них після запровадження у Львові відкритих земельних аукціонів не підтримав мене публічно. Голослівних заяв з їхнього боку про справедливість було хоч відбавляй, а на практиці – ні гу-гу.
Говорити з екранів телевізорів про ці речі наївним львів'янам для власного іміджу просто необхідно, а залишати без фінансової підтримки партії хіба ж могли кендзьори, стецьківи, шкілі, гудими, косіви, чорноволи та іже з ними. Тактика подвійних стандартів для них звична річ і далеко не теоретична.
Мої стосунки з частиною депутатського корпусу ставали дедалі напруженішими. Іноді на розгляд сесії міської ради подавалися проекти ухвалення такого, що не можна пояснити з точки зору здорового глузду. Звичайно, тоді я застосовував право вето. Це також дратувало народних обранців. Фракція "Наша Україна", очолювана Б. Бедрилом, з усіх питань, що розглядалися на сесіях, завжди займала протилежну міському голові позицію. З великими труднощами довелось "вибивати" кошти на програму покращення водопостачання, охорону здоров'я, освіту, ремонт доріг та інші важливі для міста справи.
Частина депутатів була незадоволеною, що Львів за рівнем соціально-економічного розвитку посів друге місце після Києва серед великих міст України за 2004 рік, а міського голову було висунуто на звання "Мер року". Вони докладали максимальні зусилля, звертаючись до своїх "вищестоящих" народних обранців у Києві, щоб цього не сталось. їх дратувало, що Фонд суспільного визнання, який очолював екс-президент України Л. М. Кравчук, 2003 року нагородив мене Почесною орденською відзнакою, як написано в посвідченні, "за самовіддану працю в ім'я економічного зростання нашої Держави та добробуту українського народу".
До краю розлютило львівських "народних обранців", що рішенням Ради експертів міжнародної іміджевої програми "Лідери XXI століття" я був нагороджений нагрудним знаком "Лідер України" за 2005 рік. Пам'ятаю, коли на одній із сесій міської ради мені цю нагороду вручив голова обласної ради М. Сендак, то ніхто із депутатів мене не привітав.
Щоправда, у перерві до мене підійшла якась молоденька, вочевидь, ще неотесана журналістка, не пам'ятаю, якої газети, і скромно поцікавилась, що ця нагорода означає. Я їй цілком серйозно відповів, що для Львова це нічого не означає, а про себе подумав: у мене в житті вже був такий випадок, коли на початку 2002 року в управління нафтопроводу, де я тоді працював, звернувся Американський Біографічний інститут і повідомив про мою номінацію на престижне звання "Людина року – 2002", як написано у документі, "беручи до уваги усі ваші досягнення та внески у життя суспільства". Відповідь та інші документи потрібно було надіслати до 10 березня 2002 року. Документи потрапили до мене на початку квітня того ж року. Звичайно, що жодних документів я вже не відсилав.
Заради справедливості хочу сказати, що не усі депутати ставились до мене негативно. Деякі з них щиро мені потискали руку в коридорах, щоб ніхто не бачив, навіть заходили в кабінет зі словами щирої вдячності, щоб ніхто не чув, за мої намагання та старання робити добрі справи. Але в сесійному залі, на телебаченні, у газеті чи журналі, тобто публічно, ніхто цього не робив, мовчали з чемпіонською витримкою, гідною кращого застосування. Хто був сміливішим, не зважаючи на команди "вождя" Б. Бедрила, навіть проти моєї позиції не голосували.
Пам'ятаю, як одного разу до мене в кабінет зайшов депутат М. В. Задорожний і почав на вушко щиро шепотіти про негідництво окремих колег-депутатів. Я його спинив і запропонував, щоб він про все те сказав публічно на сесії міської ради. А мені у кабінеті розповідати немає потреби, бо про ставлення окремих "народних обранців" я і без нього добре знаю. Так ми завершили розмову. Типове галицько-хрунівське підлабузництво.
З часом серед депутатів, в основному з членів партії "Батьківщина", утворилась депутатська фракція "Наш Львів", яку очолював депутат І. Денькович. В основному фракція мене підтримувала. Особливо непримиренну позицію щодо мене як міського голови зайняли "народні обранці" Я. Кендзьор та О. Гудима, а також газети "Високий замок", "Поступ" та "Експрес".
Особливою ворожістю до мене вирізнялась газета "Високий замок" та її редактор С. Курпіль, окремі співробітники (Н. Балюк), та, вочевидь, платна провокаторка О. Харченко. Я донині не можу пояснити, чому газета "Високий замок" так вороже поставилась до мене. Вважаю, що жодної причини для цього з мого боку не було. Це видання постійно публікувало пасквілі, недопустимі для цивілізованої серйозної газети. Брехня, вигадки, цькування стали нормою журналістської "етики" "Високого замку".
Щоправда, був випадок, коли до мене зайшов голова адміністрації міського голови М. Винничук і сказав, що йому надійшла пропозиція від С. Курпіля про примирення, вже не пам'ятаю, чи безпосередньо, чи через когось. Подумавши, я попросив Миколу Романовича переказати С. Курпілю, що я не давав жодного приводу для нападів та цькування, які були з боку газети, не відповів на пасквілі, брехню та напади, проте в мене теж є власна позиція, яку я не зраджу.
Я міг би зрозуміти позицію газети "Поступ" чи радіо "Люкс", власниками яких був А. Садовий, – ми з ним були конкурентами на виборах міського голови. На зустрічах з виборцями я говорив правду про своїх конкурентів, зокрема й про А. Садового, про його службово-професійну кар'єру. А правду, як відомо, не любить майже ніхто. І тому, якщо ця газетка друкувала пасквілі чи відверту брехню, то я це розцінював як звичайну помсту за результати виборів міського голови.
Зрештою, який інтелектуальний рівень власників, такий і рівень газети. Пам'ятаю одну публікацію під претензійною рубрикою "Герой – антигерой". Герой – Філарет Колесса, відомий композитор, заслужена людина, столітній ювілей якого якраз відсвяткували львів'яни. Антигерой – міський голова Любомир Буняк, навіть з фотографією, найбільший шкідник для Львова.
Претензія на оригінальність. Як писав відомий поет: "Такое не увидишь и в века!". Міський голова, за твердженням газети, є найбільшим ворогом міста, яким керує. Супердемократія по-львівськи, по-галицьки. Не думаю, що цивілізована громада, та й просто громада, яка себе поважає, могла б дозволити таке глузування та насмішку над собою. Осуду не було жодного. Що робить раб, коли його випускають з клітки? Першим вбиває того, хто його випустив на волю.
Кажуть мої доброзичливці, що я не міг знайти шляхів для налагодження стосунків з пресою. Скажу відверто – я їх не шукав. А мені пропонували: та купіть ви їх, вони ж продаються, як морозиво в спеку. Але ж у такому випадку потрібно було поступитися своїми принципами. Я хотів лише одного – справедливого висвітлення діяльності міської влади. Я запрошував усіх охочих журналістів на мої щотижневі наради, засідання виконкому, сесії міської ради, прес-конференції, наради за участю підприємців, працівників освіти, транспорту, науковців, релігійних владик та інших. Про добрі справи не писали майже ніколи, друкували лише негатив. А якщо якусь добру справу неможливо було замовчати, то знаходився будь-який привід аби хоч принизити.
Пам'ятаю, як після закінчення ремонту технологічно найскладнішої вулиці міста – вул. Дорошенка (розташування у центрі міста, безліч комунікацій, пошта та інше) – за ремонт якої не бралась навіть комуністична влада, якась із газет надрукувала маленьку замітку під рубрикою "Нарешті". Та Бог з ними – недоростки завжди залишаються недоростками та невігласами – на більше вони не здатні.
Одного разу я вирішив провести нараду з представниками засобів масової інформації. Повторюю, не прес-конференцію, а нараду. На прес-конференцію нікого не запрошують, її просто оголошують. На нараду запрошують. І запрошують того, кого бажають. На підготовлену нараду 7 серпня 2002 року у малому сесійному залі Львівської міської ради мої співробітники запросили представників усіх засобів масової інформації – телебачення, радіо, пресу, за винятком трьох газет – "Високий замок", "Поступ" та "Експрес".
Мотивували це тим, що оскільки вони уже визначилися з напрямом своїх публікацій, то переконувати їх у протилежному не має сенсу. Незапрошені на нараду представники газет "Високий замок" та "Поступ" не з'явились, а представник "Експресу" Б. Куфрик чомусь вирішив ощасливити нараду своєю присутністю. Я його знав особисто. Газета "Експрес" друкувала його карликові, як правило, нейтральні замітки обсягом 50-70 слів. Не знаю, чи більше газетної площі не виділяли, чи таланту бракувало. Між собою журналісти жартували, запитуючи один одного: "Ти скільки "куфриків" сьогодні написав?".
Так от, зауваживши Б. Куфрика серед присутніх, я попросив його покинути нараду. Не вигнав з наради, як друкували ці ж газети, а попросив вийти. Боже, який лемент тут зчинився! Образили журналіста!!! Світ такого не бачив. Здійнялася буря у склянці води, виплеснулася аж до Києва, до столиці. На кількох каналах телебачення передали у новинах, як насторожливу подію – наступ на свободу слова. Б. Куфрик став відомим журналістом, ціна публікації "куфриків" значно виросла.
З Києва до Львова приїхав для з'ясування небаченої досі ситуації журналістський начальник на громадських засадах п. Мостовий, який нібито мав стосунок до журналістської етики. Ми зустрілися з ним у Ратуші, при бесіді був присутній керуючий справами виконкому О. Кузан. Я розповів п. Мостовому усю правду про цей випадок, не газетну по-львівськи, а фактичну, реальну. При цьому показав окремі пасквілі газет "Високий замок", "Поступ" та "Експрес".
Мені навіть здалось, що він трішечки знітився. З його боку розмова набула зовсім іншого тону. З етикою було не все гаразд у його колег – журналістів. Думаю, що в цей час у Львові взагалі справжніх журналістів було один-два, не більше, які б володіли предметом, про який пишуть, природнім талантом, інтелігентним вихованням, відповідною етикою, врешті порядністю. Так, були писаки-пасквілянти, які журналістську професію перетворили на грубе журналістське ремесло. Не можу збагнути, чого їх навчали на факультеті журналістики. Невже для оволодіння журналістським жаргоном потрібно закінчувати університети. В ПТУ цього навчать значно швидше і до того ж дешевше. Не пам'ятаю, чим закінчилась наша розмова з п. Мостовим, думаю, що нічим, бо у пам'яті нічого вартого уваги не залишилось.
А тим часом Б. Куфрик подав до суду на міського голову за образу честі та гідності. Вочевидь, відчувачи підтримку та солідарність братів по перу. Знай наших! Галицький районний суд не задовольнив позовної заяви Б. Куфрика. Але Б. Куфрик не вгавав – подав апеляцію. Саме на той час припадає довготривала тяганина міської влади з суддівським корпусом, очолюваним головою апеляційного суду В. Ф. Государським. Про це буде окрема розмова згодом, а зараз лише скажу, що Государський і К° лише чекали приводу, щоб показати міському голові та й місту, хто у Львові господар.
Апеляційний суд відмінив рішення Галицького районного суду та визнав дії міського голови щодо представника газети "Експрес" неправомірними. Б. Куфрик справу виграв. Тричі волаю: ура-ура-ура! Бо глибоко провінційний і нікому невідомий журналіст Б. Куфрик став журналістською зіркою державного масштабу. Це зробило честь всьому журналістському колективу міста та й цілому місту загалом. Ну, як тут не пишатись? Про це друкували, говорили, це показували. А мудрі люди з цієї львівської комедії просто сміялися.
Незважаючи на всі ці дрібні перипетії, моя команда господарників-професіоналів реалізовувала і продовжувала втілювати в життя низку важливих для нашого міста інженерних, економічних, соціальних та гуманітарних проектів. За три роки на розвиток міста використано коштів у два рази більше, ніж попередніми владами з 1990 по 2002 рік, тобто за дванадцять років.
Якщо у 2001 році фонд розвитку міста становив 14 млн. грн., то у 2005 році – сягнув понад 135 млн. грн., або зріс майже в десять разів. За три роки у Львові капітально було відремонтовано найскладніші дороги центральної частини міста (вулиці Дорошенка, Підвальну, князя Романа, Личаківську, Листопадового Чину, Володимира Великого, площу Петрушевича та інші). У 2005 році було розпочато ремонт вулиць Городоцької, Івана Франка, площі Ринок.
Міська влада зробила помітний внесок у розвиток охорони здоров'я. Якщо у 2001 році на одного мешканця міста на охорону здоров'я припадало 57 грн., то у 2004 році при середньодержавному показникові – 85 грн у місті Львові припадало 115 гривень. Автопарк станції швидкої медичної допомоги збільшився утричі: якщо у 2001 році він нараховував 27 автомобілів, то у 2005 році для потреб міських лікарень придбано ще 45 автомобілів, таким чином загальний парк становив 72 автомобілі швидкої медичної допомоги.
Для лікарень міста придбали комп'ютерний томограф, двадцять апаратів УЗД, рентгенівську апаратуру, які вкрай необхідні для покращення умов діагностування і лікування львів'ян. У 2005 році було завершено будівництво нової сучасної дитячої лікарні на вул. Пилипа Орлика.
З 2002 по 2005 роки у загальноосвітніх закладах. міста було обладнано 56 комп'ютерних класів, для яких закуплено понад 1 300 сучасних комп'ютерів. Було відремонтовано 22 школи, у яких перекривались дахи, проводилась заміна вікон та інші роботи. Школи укомплектовувались меблями та навчально-наочним приладдям. За кошти фонду розвитку та кошти спецфонду було завершено реставрацію палацу Бандінеллі, збережено і врятовано від руйнування 240 будинків у центральній частині міста, на яких зроблено шатрові дахи та підсилено фундаменті. За цю роботу двічі у 2003 і 2004 роках ЮНЕСКО нагороджувало Львів як місто, що дбає про історичну та культурну спадщину.
Помітні зрушення відбувалися також у галузі культури. Було вирішено багаторічну проблему із наданням приміщень для створення Музею національно-визвольних змагань та Музею історії техніки. Бібліотечні фонди міста тільки за 2004 рік поповнилися виданнями на 150 тис. гривень. Відбувся ріст житлового будівництва – за три роки, з 2002 по 2005, відселено 119 сімей з аварійного житла та 16 сімей із непридатного для проживання.
Упродовж цих років за темпами соціально-економічного розвитку Львів залишався у лідерах серед великих міст України. Але цього ніхто не помічав: ЗМІ – телебачення, радіо, преса – з цього приводу мовчали. Та якби ж то мовчали – далі продовжували друкувати нісенітниці, пасквілі, відверту брехню. Наприклад, у газеті "Поступ" (№ 40 від 24 лютого-2 березня 2005 року) була надрукована заява Олекси Гудими: "після Буняка, який залишить після себе руїни..." і так далі у цьому ж дусі. Мені не могли пробачити тієї "найскандальнішої операції", яку я свого часу провів. Фінанси пішли не в кишені "тіньовиків", а в бюджет міста. Тому місто і почало розвиватися.
Стосунки депутатів фракції "Наша Україна", а це більшість депутатів, зі мною залишались напруженими, звичайно, це нікому не було на користь, а особливо шкодило самим депутатам: і вони, і їхні партії залишались на голодному пайку.
Тому міські депутати і вирішили шукати шляхів примирення з мером. У цьому я також був зацікавлений, але не порушуючи будь-яких моральних принципів. Організатором примирення виступав секретар ради 3. О. Сірик. Він хитався між мною і депутатами, двічі організовував виїзд "на природу". До складу депутатської делегації входили керівники фракції "Наша Україна" та керівники або їхні заступники партій, що входили до фракції. Там були присутні депутати Б. Бедрило, 3. Гузар, Ю. Кужелюк, Ю. Батюк, С. Бащук, Д. Ярема, А. Стецьків, А. Рудницький, В. Трач, М. Задорожний. Цілком можливо, що когось я пропустив – час робить своє.
Вперше ми зустрілись у неофіційній атмосфері в Брюховичах у ресторані "Колиба". Це був, так би мовити, жест доброї волі: жодних питань ми не обговорювали, просто відпочивали, жартували – налагоджували стосунки. Усе було досить гідно. Від мене ніхто нічого не вимагав. Наша зустріч завершилась на мажорній ноті, але при цьому кожна зі сторін залишилась на своїх ідейних позиціях. Подальша наша робота показала, що діаметрально протилежні ідеології співпрацювати не можуть.
Все залишилось по-старому: протистояння, боротьба, безкінечні конфлікти. Але від цього, насамперед, страждали самі депутати. Думаю, що їхній фінансовий стан був просто плачевний. Деякі з них ніде не працювали, тобто не мали жодних прибутків, а гарно жити не заборониш. Тому вирішили провести ще одну спробу налагодити нормальні робочі стосунки. Я знову не заперечував.
Другу нашу зустріч 3. Сірик організував у тих же Брюховичах у ресторані "Анна-Марія". Склад депутатської делегації був такий же, і все відбувалось за таким самим сценарієм. Від мене ніхто конкретно нічого не вимагав. Відпочивали, жартували. З'їли ціле смажене порося. Стіл був пишний. Пили в міру. Я як людина непитуща утримувався від спиртного.
В кінці вечора розпочалась страшенна злива, з громами та блискавицями. Хтось пожартував, що це добрий знак – боги небесні вирішили очистити усю скверну, яка досі вийшла поміж нами. На цій мажорній ноті завершилась наша зустріч. Я спитав 3. Сірика, яку долю я повинен заплатити за другу товариську вечірку.
Він відмахнувся, давши зрозуміти, що це дрібниці. Я ніколи не був фраєром, завжди у будь-яких випадках за себе платив. Наполягав і тоді. Але так нічого і не домігся. На двох депутатських вечірках мене зробили фраєром. Якийсь час я відчував себе зобов'язаним.
На превеликий жаль, наші стосунки з депутатами ніяк не налагоджувались, вони навіть теоретично не могли покращитись. Я від своїх принципів не відмовлявся, а це було головною перешкодою на шляху покращення наших відносин. Присягу, яку я публічно склав перед львівською громадою, зрадити не міг.
Далі буде …
ІА "Вголос": НОВИНИ