Розділ 4-й "Суддівська мафія" з книги "Не зрадь себе" (спогади мера) екс-міського голови Львова Любомира Буняка.
Книга друга. Міський голова
Розділ 4. Суддівська мафія
Гади! Гади!
Чи напилися ви, чи ні
Людської крові?..
Тарас Шевченко
Запитаю читача: що робив би шанований читач, якби фортуна так розпорядилася, що від нього значною мірою залежав би добробут восьмисоттисячного міста, а в той же час судова гілка влади робила протилежні дії, тим самим зводячи нанівець добрі наміри шанованого читача. Думаю, так одразу відповісти важко, але впевнений, що читач не сидів би, склавши руки. Мабуть, спершу проаналізував би ситуацію, а потім, залежно від результатів, прийняв би відповідні рішення та діяв.
А тепер по суті. За 2003-2004 роки львівськими судами загальної юрисдикції та господарськими розглянуто 8 329 справ за участю міської ради та її виконавчих органів. Із них 7 836 справ, що становить 94%, вирішено не на користь міської ради, і лише б % судових рішень суди винесли на користь Львівської міської ради. Оце так статистика!
Висновок напрошується сам – львівські суди судять львівську владу. Судова гілка влади за конституцією є незалежною від двох інших. Відповідно законодавча та виконавча гілки влади незалежні від судової. Це теорія. А тепер розглянемо те саме, але на практиці Львова.
На початку дев'яностих років минулого століття Львів зітхнув від затхлої атмосфери тоталітарного російсько-комуністичного режиму. 1996 року львівська громада задумала спорудити пам'ятник Великому Кобзареві. Побудова пам'ятника Т. Шевченкові у Львові – ця свята мрія кожного національно свідомого галичанина стала цілком реальною. За справу взявся оргкомітет, створений Львівським облвиконкомом. Але, як зазвичай, грошей катма. А тут діаспора вирішила посприяти.
У м. Торонто створено Український громадський комітет спорудження пам'ятника Т. Шевченку у м. Львові на чолі з громадянином Канади В. Іваницьким. Ще раніше В. Яворський, заступник голови Львівського облвиконкому, визначив тимчасову творчу групу авторів архітектурної частини пам'ятника та благоустрою території навколо пам'ятника братів Андрія та Володимира Сухорських. Рішенням виконкому Львівської обласної ради Львівська кераміко-скульптурна фабрика мала виконати роботи з виготовлення та встановлення пам'ятника Т. Шевченкові.
12 грудня 1991 року управління житлово-комунального господарства Львівського міськвиконкому уклало договір № 618 з Львівською кераміко-скульптурною фабрикою на виготовлення пам'ятника Т. Шевченкові та стели з рельєфом до 1993 року на суму 750 тис. карбованців. Львівський міськвиконком ніяких договірних відносин з братами Сухорськими не мав. Як звичайно ведеться у нас в Галичині, у будь-якій справі почалися непорозуміння, які переросли у суперечку між виконавцями та замовниками, а потім просто у звичайну сварку та скандал. Брати Сухорські звернулись з позовом до суду на виконком Львівської міської ради про стягнення авторської винагороди. Львівський міськвиконком не був замовником виготовлення пам'ятника Т.Шевченкові та не мав жодних договірних відносин з братами Сухорськими. Однак Львівський районний суд задовольнив позовні вимоги братів Сухорських.
Львівський виконком згідно з рішенням суду повинен був сплатити братам Сухорським 648 486 грн авторської винагороди. Однак громадянин Канади В. Іваницький, організатор будівництва пам'ятника, звернувся із заявою до виконкому Львівської міськради про те, що на винагороду братам Сухорським їхній Комітет витратив близько 100 тис. доларів США. Враховуючи ці обставини, Личаківський районний суд відмінив своє попереднє рішення. Здавалось би, у цьому питанні поставлено крапку. Невдовзі брати Сухорські знову подали позов до суду. Справу повторно виграли. Міськрада знову представила відповідні докази, і брати Сухорські знову повторно судову справу програли за відсутністю підстав позову.
Усі зітхнули з полегшенням, сподівалися, що настало довгоочікуване завершення. Але не так сталось, як гадалось. 2003 року, тобто через 12 років після цієї тяжби, тепер уже Галицький районний суд поновив справу за позовом братів Сухорських до виконкому Львівської міської ради про стягнення авторської винагороди. Рішенням суду стягнено з виконкому Львівської міської ради 648 466 грн авторської винагороди та 6 484 державного мита на користь держави. Ось таке правосуддя у Львові, Потрібно було аж 12 років, щоб суддям прозріти. Дивно, чи не так?
Якби Тарас Григорович відав, що діялось навколо його пам'ятника...
Небесний Царю! Суд Твій всує,
І всує царствіє Твоє.
Розбійники, людоїди
Правду побороли,
Осміяли Твою славу,
І силу, і волю.
Земля плаче у кайданах,
Як за дітьми мати.
Нема кому розкувати,
Одностайне стати
За Євангеліє правди,
За темнії люде!
Нема кому! Боже! Боже!
Чи то ж і не буде?
Ні, настане час великий
Небесної кари.
Вірив наш Пророк, що настане час великої небесної кари, повіримо і ми. Як голова міста, приймав львів'ян з їхніми наболілими питаннями. На один прийом адміністрація міського голови записувала до тридцяти осіб. Особисто прийняти більше мешканців міста було фізично неможливо.
На одному із прийомів до мене звернулась жінка, у якої дев'ятеро дітей. Усі вони мешкали в однокімнатній квартирі. Шкода, що вже не пам'ятаю прізвища тієї матері-героїні. Вона звернулась до мене тихо, спокійно, навіть ніби з почуттям якоїсь провини, допомогти їй вирішити квартирне питання, бо діти змушені робити уроки на міжповерхових сходах. Мені аж серце стиснулось від жалю. Я попросив свого заступника І. Базарника надати мені довідку щодо наших можливостей, тобто скільки, яких і де є вільних квартир. На той час у Львові всього на обліку перебувало понад 22 тисячі (!!!) сімей і перша за номером – з 1964 року. Зросла кількість аварійних будинків, що загрожують обвалом у центральній частині міста, понад 300 сімей мешкало у непридатних для цього житлових приміщеннях.
Водночас станом на 2005 рік у міській раді перебувало на обліку 17 суддів із призначенням на посаду з іншої місцевості. Міська рада щорічно як жест доброї волі виділяла 1-2 квартири для забезпечення суддів для подальшого закріплення квартир за контрольними списками суддів, хоча згідно із законом "Про статус суддів" це не входило у функції органу місцевого самоврядування, тобто міської влади. Виділення квартир або поліпшення житлових умов суддів – обов'язок відповідних місцевих органів державної виконавчої влади за місцем знаходження суду та судових адміністрацій.
Незважаючи на це, протягом останніх років у місті стала звичною практика самозабезпечення працівників Апеляційного суду Львівської області житлом, яке вони самі обирають, за їхніми позовами накладають арешт на квартири і далі рішеннями Галицького районного суду за ними визначається право на зазначені квартири.
Ігор Богданович мене інформував, що на вулиці Личаківській звільнилась трикімнатна квартира житловою площею 51 метр квадратний. Я одразу подумав, що буде можливість покращити житлові умови цій багатодітній сім'ї і розпорядився готувати документи у виконком для закріплення цієї квартири за багатодітною сім'єю. Минуло декілька днів, і мені повідомляє Ігор Богданович, що на квартиру накладено арешт Галицьким районним судом м. Львова. Почали з'ясовувати чому, на якій підставі? А причини немає, жодної. Просто судді Апеляційного суду Львівської Області В. П. Тенюху потрібна квартира. Починаємо з'ясовувати, а хто ж такий В. П. Тенюх?
В. П. Тенюх до обрання на посаду судді Апеляційного суду Львівської області у 1998 році працював суддею у м. Бориславі, де проживав у приватизованій двокімнатній квартирі. Квартира, як виняток, була надана йому рішенням Бориславської міської ради. Зазначену квартиру В. П. Тенюх приватизував на дві особи і 1999 року продав. Після продажу квартири прописався до сестри, яка має власний будинок у селі Володимирці Жидачівського району, де проживає чотири особи: суддя, сестра, батьки. Згідно із поданою заявою суддя зарахований до списку для отримання позачергового житла у м. Львові.
Починаю пригадувати: до мене звертався голова апеляційного суду В.Ф.Государський з проханням посприяти одному із суддів апеляційного суду у наданні квартири. Я не відмовив у такому проханні, однак при цьому зауважив, що на одну особу міська рада згідно з чинним законодавством може надати лише однокімнатну квартиру. Згодом до мене з цим же питанням звернувся особисто і сам В. П. Тенюх. Я йому теж не відмовив в отриманні житлової площі, однак повідомив, що це може бути лише однокімнатна квартира. Як виняток, виконком міської ради може розглядати варіант двокімнатної квартири. І не більше.
Вочевидь, це не влаштовувало суддю В. П. Тенюха. У львівської Феміди на такі речі є свої погляди, своє бачення. Закони для них не писані. На трикімнатну квартиру безпідставно наклали арешт, а згодом той же Галицький районний суд приймає рішення, яким зобов'язує міську владу надати ту ж трикімнатну квартиру у будинку на вулиці Личаківській, та оформити ордер на ім'я В. П. Тенюха.
Звичайно, ми не могли погодитись з таким рішенням суду першої інстанції – Галицького районного суду м. Львова, і подали апеляцію в Апеляційний суд м. Львова, незамінним головою якого вже понад двадцять років є колишній інструктор обкому компартії В. Ф. Государський. Роблячи фарс щодо неупередженого розгляду цієї справи, Валентин Францович розпорядився справу скерувати для розгляду в Івано-Франківський апеляційний суд.
Ну звичайно ж, тамтешні служителі Феміди розглянули цю справу абсолютно "неупереджено", не знайшли жодних підстав щодо незаконного арешту квартири та її надання судді В. П. Тенюху. Рішення Галицького районного суду залишилось в силі. Дивна та цікава українська Феміда з її незбагненними можливостями та чудотворством. Ми подали касацію у Верховний Суд України, щоб витримати процедуру до кінця. Хочете – звертайтесь. Маєте право, але там теж наші! Так воно й сталось. "Наші" не підвели. Міська влада справу у Верховному Суді теж програла. Крапка. Кінець.
Після програшу усіх судів як законослухняний громадянин України, виконуючи рішення суду, на черговому засіданні виконавчого комітету вношу в порядок денний питання щодо надання на закріплення трикімнатної квартири на вул. Личаківській з видачею ордера на заселення громадянину В. П. Тенюху. На засіданні виконкому присутні 17 осіб. Я детально ознайомив членів виконкому з цією справою. Ставлю на голосування. Хто за? Руки не підняв жоден. Хто проти? Одностайно усі сімнадцять членів виконкому. Даємо відповідь виконавчій службі Галицького району, надіславши рішення виконкому. Через певний час начальник управління житлово-комунального господарства М. П. Пастущук з переляканими очима мене інформує, що за невиконання рішення суду щодо закріплення квартири за суддею Тенюхом на М.П.Пастущука відкрито кримінальну справу. Моєму здивуванню не було меж, адже начальник житлового управління одноособово не закріплює квартири, це компетенція виконкому.
Безглуздю львівських судів теж немає меж. Я раджу Мирославу Петровичу написати службову записку на моє ім'я, і на черговому засіданні виконавчого комітету я включу у порядок денний питання про закріплення квартири. Так і сталось. На черговому засіданні виконкому я інформував членів виконкому про відкриття кримінальної справи на начальника управління житлово-комунального господарства М. П. Пастущука за невиконання рішення суду щодо надання квартири та її закріплення за суддею В. П. Тенюхом. На вимогу начальника управління М. П. Пастущука і на виконання рішення суду знову поставив це питання на голосування, і знову члени виконкому одностайно проголосували проти надання квартири судді В. П. Тенюху.
На засіданні виконкому завжди були присутні представники засобів масової інформації. Після чергового голосування про надання квартири для судді В. П. Тенюха я попросив журналістів довести до відома голови Апеляційного суду В.Ф. Государського та й загалом усього суддівського корпусу м. Львова, щоб надалі уникнути будь-яких непорозумінь, що усі питання, пов'язані з наданням житла суддям, слід вирішувати самим суддям. Частково суди це питання вже вирішили. Вони безпідставно і незаконно арештували квартиру на вул. Личаківській, своїм рішенням вже надали цю квартиру судді В. П. Тенюху, а тепер залишилось лише поставити крапку.
Я попросив Валентина Францовича скерувати своїх представників у міську раду. Я особисто у своєму кабінеті у присутності преси, телебачення, радіо урочисто надам їм чистий незаповнений бланк ордера на заселення, журнал реєстрації, ручку фірми "Раrкеr" та антикварний каламар. Представник судової влади урочисто заповнює ордер, робить відповідний запис у журналі реєстрації ордерів. Після цього я не менш урочисто у світлі фото- й телекамер витягаю зі свого робочого антикварного сейфа (робота австрійських майстрів XVIII століття) гербову печатку міської ради та надаю її уповноваженому представнику Валентина Францовича.
Він ставить свій вікопомний підпис та завіряє його міськрадівською печаткою. Ми обмінюємось міцним рукостисканням (тут варто було б подумати і над варіантом брежнєвського поцілунку, але цей варіант потрібно обговорити з Валентином Францовичем особисто). Я подумав: інцидент вичерпано – дружба навіки.
Не знаю, чи довели ЗМІ моє прохання до Валентина Францовича, чи ні, але його представник у міській раді так і не з'явився.
Натомість у моєму кабінеті з'явився мій заступник, І. Б. Базарник і так само, як і його попередник М. П. Пастущук, з переляканими очима повідомив, що за невиконання рішення суду щодо надання квартири судді В. П. Тенюху проти нього відкрито кримінальну справу. Переляканого на смерть Ігоря Богдановича я заспокоїв, сказавши, що для нас це уже пройдений шлях: він напише службову записку на моє ім'я, на черговому засіданні виконкому це питання першим поставлять на порядок денний і розглянуть. Так і було. Непокірний виконком одностайним голосуванням не закріпив квартиру за суддею. Я знову після голосування звернувся до журналістів, присутніх на засіданні виконкому, що моя пропозиція Валентину Францовичу щодо оформлення ордера судді В. П. Тенюху самою судовою владою залишається чинною, лише пропоную додатково для більшої урочистості при зустрічі представників Валентина Францовича у міській раді піднести хліб-сіль, запросити дівчаток у строях та зіграти марша.
Рішення виконкому міськради ми надіслали як належить. Кримінальну справу на мого заступника І. Б. Базарника закрили.
Згодом до мене дійшли чутки, що судова влада м. Львова збирається відкрити кримінальну справу на міського голову за невиконання рішення суду щодо надання квартири судді В. П. Тенюху. Мене це розвеселило. Я впевнився, що безглуздю суддівського корпусу Львова не тільки не має меж, там ще й відчувається гострий дефіцит сірої речовини. Справа із закріпленням квартири судді В. П. Тенюху зависла. Квартира залишилась порожньою. Нещасні діточки багатодітної матері продовжували робити уроки на міжповерхових сходах. Неодружений В. П. Тенюх також страждав як львівський безхатченко.
За подібними, нібито розписаними сценаріями, відбувалися події з іще трьома суддями апеляційного суду – Я. М.Романюком – на підставі рішення суду від 06.05.2003 року на трикімнатну квартиру № 14 у будинку № 1 по вул. О. Гірника на дві особи; В. 3. Улицьким – на підставі рішення суду від 06.07. 2004 року на квартиру у будинку № 20 на площі Ринок загальною площею 101 кв. м на чотири особи; П. П. Галиним – на підставі рішення Галицького суду на двокімнатну квартиру № 8 у будинку № 85 на вул. Володимира Великого на одну особу.
Ці квартири виконком також за суддями не закріпив. Квартирні справи зависли у повітрі. Забігаючи наперед, скажу, що після приходу до влади міського голови А. І. Садового усі чотири квартири одразу ж були закріплені за суддями. Інцидент вичерпався. Усе просто. Як кажуть, рука руку миє.
Ще цікавіша ситуація склалася у Львові після прийняття Закону України "Про освіту". Згідно зі статтею 57 цього закону педагогічним працівникам передбачена виплата надбавки за вислугу років розміром від 10 % до 30 %, залежно від стажу педагогічної роботи, та допомога на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу при наданні щорічної відпустки. Згідно зі статтею 43 Закону України "Про загальну середню освіту" педагогічним працівникам ці гроші виплачуються з коштів Державного бюджету України. Підкреслюю, державного бюджету, а не місцевого. У Державних бюджетах на 1997-2002 роки такі виплати не передбачалися.
Тобто, прийнявши популістський закон, держава не мала фінансової спроможності його виконати. Що стосується заробітної плати педагогічним працівникам, то у 2002 році ми вперше погасили заборгованості за минулі роки та не допускали заборгованостей до кінця моєї каденції. Отже, не маючи надходжень з Державного бюджету, фінуправління та управління освіти області й міста не мали ні фінансової, ні юридичної підстави здійснювати додаткові виплати. Педагогічні працівники почали масово звертатись в суди з позовами про виплату цих соціальних доплат, передбачених статтею 57 Закону України "Про освіту", але фінансово не забезпечених Державним бюджетом.
І львівські суди почали їх масово задовольняти, не маючи на це жодних юридичних підстав. Таких судових рішень було прийнято тисячі на загальну суму понад 12 млн. гривень. Учителі домагалися виконання судових рішень, а органи місцевого самоврядування здійснити їх не могли. Учителі маніфестували, організовували страйки, демонстрації, пікети, дійшло навіть до того, що під керівництвом самозваної нібито незалежної профспілки освітян, якою керував активіст-зайда А. Соколов, захопили сесійний зал міської ради під час сесії. За цей протиправний вчинок органи правопорядку відкрили кримінальну справу проти нахабного авантюриста, яку згодом також спустили "на гальмах". Думає, що не "за так".
Пам'ятаю, як одна з активісток цього освітянського руху в сесійній залі на найвищих тонах із патріотичним пафосом обзивала міську владу "лиходіями, що шкодять всім і вся". Ще сидячи за столом у сесійному залі, я спокійно спостерігав за цим хаосом, що творили обдурені кількома авантюристами люди. Справді, вони не відали, що творили. Цей хаос був спричинений тільки тому, що суди приймали юридично безграмотні, протиправні та цілком незаконні рішення. Таке творилося лише у Львові. Кілька подібних рішень було прийнято в одному чи двох інших містах України, але там швидко це було виправлено. І хаосу там не сталося.
Отже, місцеві суди м. Львова та Апеляційний суд Львівської області при винесені рішень про задоволення позовних вимог педагогічних працівників порушили норми чинного законодавства, однак жодних покарань за це ніхто не отримав. Хаос і безлад у державі став нормою існування українського суспільства у незалежній Україні. Навести усі рішення судових інституцій, де було засуджено виконавчі структури Львівської міської ради, у книзі неможливо. На кожне рішення суду одразу ж реагувала державна виконавча служба Львівського обласного управління юстиції. Наведу найбільш характерні з них.
Міська рада програла дрібну справу якомусь ТзОВ "Геліф". Сума стягнення з міської ради на користь цього ТзОВ становила всього 1 703 гривень. Державний виконавець виніс постанову від 09.07.2004 року про накладення арешту на все майно Львівської міської ради, включно з усіма банківськими рахунками. Я просив виконавчу службу арештувати мій службовий автомобіль, який коштує значно дорожче, продати його, а з виручених коштів оплатити 1 703 грн боргу ТзОВ "Геліф", і таким чином інцидент буде вичерпано. Пояснював при цьому, що в мене є приватний автомобіль і я його зможу використовувати у службових справах. При цьому місту не буде завдано жодної шкоди.
Постанова, якою накладено арешт на майно Львівської міської ради та оголошено заборону на його відчуження, призвела до того, що Львівська міська рада, як орган місцевого самоврядування територіальної громади м. Львова, була позбавлена можливості виконувати свої повноваження, передбачені Конституцією та чинним законодавством України й спрямовані на забезпечення економічної та соціальної стабільності територіальної громади. Заблоковано передбачений законодавством України порядок надходження коштів до міського бюджету від майнових операцій з об'єктами комунальної власності (продажу об'єктів нерухомості, земельних ділянок, надання їх в оренду тощо). Така обставина унеможливлює надходження коштів на відповідні рахунки Львівської міської ради, в тому числі для здійснення виплат на виконання рішень судів.
Крім цього, ненарахування коштів на банківські рахунки Львівської міської ради унеможливлювало виплату заробітної плати працівникам освіти, охорони здоров'я, культури, львівських комунальних підприємств. Міська рада не могла оплачувати виконані роботи з ремонту доріг, заміну водогонів та інше за "Програмою покращення водопостачання м. Львова", капітального ремонту тепломереж та котелень міста, включаючи капітальний ремонт ТЕЦ-1. Словом, на певний час була повністю паралізована життєдіяльність міста Львова. А все через несплату ТзОВ "Геліф" 1 703 грн (!!!). Така ситуація тією чи іншою мірою стосувалася кожного мешканця нашого міста.
Вдруге та втретє арешт всього майна Львівської міської ради відбувся 19 жовтня 2004 року та 22 лютого 2005 року – відповідно до постанов державного виконавця підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Львівського обласного управління юстиції було накладено стягнення на користь громадян А. А. Сухорського та В. А. Сухорського, інших фізичних та юридичних осіб та держави на загальну суму 721 407 грн, а також було заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, що належить Львівській міській раді.
Звичайно, терпіти таку наругу над містом було неможливо. Тому з відповідними листами я багаторазово звертався до усіх посадових осіб держави: Президента України В. А. Ющенка, прем'єр-міністра України Ю. В. Тимошенко, голови Верховної Ради України В. М. Литвина, секретаря Ради Національної безпеки та оброни України П. О. Порошенка, міністра юстиції Р. М. Зварича, голови Вищого господарського Суду Д. М. Притики, голови Верховного Суду України В. Т. Маляренка, генерального прокурора С.В.Шскуна, Державного секретаря України О. О. Зінченка, голови Комітету ВРУ з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією В.М.Стретовича, до народних депутатів, губернатора П. М. Олійника.
Я просив допомоги, волав про безчинства судових інституцій у м. Львові, інформував усе вище керівництво країни, що місцеві районні суди м. Львова, Апеляційний суд Львівської області, Господарський суд Львівської області та Львівський апеляційний господарський суд, виконавча служба Львівського обласного управління юстиції, незважаючи на жодні правові норми, приймають незаконні рішення, ухвали, постанови, які призводять до погіршення наповнення міського бюджету м. Львова. Відбувається систематичне втручання суддів у виняткові повноваження Львівської міської ради та виконавчого комітету, що завдає матеріальних збитків територіальній громаді м. Львова та інтересам громадян міста.
Упередженість суддів при прийнятті рішень призводить до дестабілізації ситуації у м. Львові, що негативно позначається на нормальній діяльності не тільки Львівської міськради, але й інших установ, організацій та підприємств на території міста, які є у його комунальній власності, створюють не тільки матеріальні та фінансові проблеми для діяльності Львівської міської ради як органу місцевого самоврядування, але й правові проблеми для виконання та реалізації вищезгаданих рішень.
Діяльність судових інституцій у м. Львові нагадує чітко налагоджену систему організованого мафіозно-корумпованого клану. Оскільки міська влада, представляючи інтереси територіальної громади м. Львова, керуючись винятково правовими нормами чинного законодавства України, не дає хабарів, то суди залюбки її судять. Рішення міської влади, що стосуються наповнення бюджету розвитку міста та забезпечують найголовніші сфери життєдіяльності міського господарства, визнаються недійсними з формальних підстав, на них накладаються суцільні заборони. Натомість піднімаються судові справи десятилітньої давності, які попередньо двічі тим же судом закривалися. Складається враження, що судді керуються іншими поняттями, а саме матеріальними благами, хабарництвом, корупцією. Така позиція ганьбить нову владу, українське правосуддя, ступінь довіри якому в м. Львові становить лише 3 %.
Суди м. Львова, приймаючи рішення (ухвали, постанови), порушують принцип всебічного, повного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, без належного застосування норм законодавства України. Я інформував вище керівництво держави, що ситуація є вкрай гострою та небезпечною, насамперед, через те, що вказані порушення мають систематичний характер та завдають шкоду інтересам львівської територіальної громади. У своїх листах я вказував, що беззаконня з боку судів породжують і стимулюють голова Апеляційного суду Львівської області В. Государський, його заступник, голова судової палати у цивільних справах М. Мікієвич, голова Львівського апеляційного господарського суду Б. Мазовіта та його К°, зокрема голова господарського суду Львівської області Г. Гулик та інші. Я знав, що у суддівському корпусі м. Львова є чесні та справедливі судді, але це радше виняток, аніж правило.
Виконавчий комітет ради на засіданні, яке відбулось 25 березня 2005 року, враховуючи критичну ситуацію, що склалась у Львові внаслідок неодноразового арешту виконавчими службами Львівського обласного управління юстиції усього майна Львівської міської ради, що належить територіальній громаді міста, прийняв відповідне звернення до Президента України В. А. Ющенка, прем'єр-міністра Ю. В. Тимошенко, міністра юстиції Р. М. Зварича, голови Верховного Суду В. Т. Маляренка, генерального прокурора С. В. Піскуна. У ньому виконком просив вжити невідкладних заходів для нормалізування ситуації в місті відповідно до вимог законодавства.
Із цією метою виконком просив скерувати до Львова компетентну комісію для вивчення ситуації в місті та налагодження нормального господарювання. Сімнадцять громадських організацій Львівщини звернулись із відповідним зверненням до Президента України В. А. Ющенка та міністра юстиції Р. М. Зварича з вимогою скерувати на Львівщину компетентну комісію для проведення усесторонньої перевірки викладених у зверненні фактів щодо ситуації із судочинством на Львівщині.
Львівське міське управління УМВС України у Львівській області скерувало звернення до Міністра внутрішніх справ Ю. В. Луценка з проханням ініціювати розгляд проблемних питань співпраці судових та правоохоронних органів на засіданні Ради національної безпеки та оборони України. У довідці вказувалось, що у впровадженні Львівських правоохоронців є 73 кримінальні справи, за якими проходить 81 викрадач автомашин. У 2000-2005 роках Львівщина була лідером за кількістю викрадених автомобілів в Україні. Станом на 1 березня 2005 року до реальних термінів засуджено лише четверо з них.
Ще вісьмох засуджено на термін від 1 до З років позбавлення волі, хоча стаття 289, частина 3 Кримінального кодексу України передбачає термін ув'язнення від 10 до 15 років. Ще 20 зловмисників отримали відтермінування покарання. Наприклад, Франківський райсуд присудив 3 роки умовно з відтермінуванням вироку викрадачеві 15 (!!!) автомобілів. Більш ніж за 40 справами суди взагалі рішення не прийняли! А деяких обвинувачених визнано раптом ... психічно хворими. Ось такі "гуманні" львівські суди в П'ємонті української Помаранчевої революції.
З відповідним листом на адресу Президента України В.А.Ющенка, прем'єр-міністра Ю.В.Тимошенко, міністра юстиції Р. М. Зварича, голови Верховного Суду В. Т. Маляренка, генерального прокурора С. В. Піскуна щодо судового свавілля, яке здійснюють районні місцеві суди м. Львова, Апеляційний суд Львівської області, Господарський суд Львівської області та Львівський апеляційний господарський суд звернулись також депутати обласної ради. Належної реакції також не було.
ІА "Вголос": НОВИНИ