В Україні зникли політичні анекдоти. Наші політики викликають не сміх, а сльози.
До парламентських виборів в Україні залишилося лише два місяці – а з ужитку вітчизняного виборця зовсім зникла політична сатира.
Здавалося б, на старт вийшло стільки партій і політиків – жартуй - не хочу! Чого тільки коштує політична реклама – всі ці дорослі дядьки і тітки, що обіцяють народу побудувати світле майбутнє за найкоротші терміни. Багато імен і назв рядовий українець чує вперше – тим дивовижніше прудкість, з якою нам втлумачують: тільки Семен Семенович Пупкін і його Партія Продовження Життя призведе Україну до процвітання, а кожного окремо взятого українця – до купівлі квартири, дачі і машини.
Словом, на цих виборах є над чим посміятися. Але - не сміються. Останній спалах народної веселості припав на газовий конфлікт з Росією: тоді відвернутий від новорічних свят українець жартував відчайдушно. Але те був виняток з правил, свого роду захисна реакція на агресію ззовні. Тепер же мовчать навіть відмінні дотепники. Стрепенулися було влітку, пародіюючи «Ці руки нічого не крали.» і інші улюблені паси Віктора Андрійовича, – і на цьому все затихнуло. Чому?
Відповідь слід шукати в самій природі сатири. Людині властиво висміювати те, що виділяється із загального ряду – це стосується і об’єкту висміювання, і часу, коли народжується той або інший жарт. У новітній історії України безпрецедентний пік сатиричного підходу до дійсності припав на доленосні вибори президента в 2004 році. Об’єктом критики стала влада в особі всім обридлого президента Кучми і його віртуального наступника Януковича.
Над першим країна знущалася за інерцією: Леонід Данилович керував так довго, що до 2004 року запас жартів про нього вичерпався. Зате «потрапив під роздачу» Віктор Федорович. Його екзотична (як для претендуючої на вищий державний пост людини) біографія, своєрідна культура мови, манера поведінки на людях і в приватній обстановці зробили лідера Партії регіонів чудовою мішенню для сатири, часом – позамежно злобною, але незмінно виправданою, адже політичний гумор – і це давно відомо - має характер репутації.
Сміятися над жартом будуть лише в тому випадку, якщо її об’єкт в очах громадської думки того заслуговує. При цьому закони жанру допускають гіперболізування висміюваного пороку; якщо ж «жертві» приписують не властиві їй риси, виходить не сатира, а наклеп. Стає «несмішно».
(Доречно зауважити, в тому, що в 2004 році Віктор Янукович на якийсь час витіснив з рейтингу популярності анекдотів Штірліца, чукчу і Василя Івановича, багато в чому була винна офіціозна пропаганда. Бо контраст між формою і змістом – живильне середовище для сатири. І чим благішим був образ, що створюється корифеями політичної реклами, - тим гострішим бажання висміяти невідповідність між сухозлітною картинкою і суворою реальністю.)
Повернемося, проте, до нинішніх виборів. Начебто помітне явище в житті країни – он, і Президент говорить, що «від результатів березневих виборів залежить розвиток України в найближчі п’ять років». Чому ж так мало анекдотів і гостроту чуємо ми напередодні виборів?
Провиною тому – сірість українського політикуму, помножена на незвичну поки партійну систему виборів. Парламентські вибори – не пара президентським, бал тут правлять не особи, але партії. Одіозні фігури минулого ховаються за партійними вивісками. Ось і виходить, що, замість «Цирк приїхав!», ми, умовно кажучи, одержуємо сезонний розпродаж офісних меблів: стійка ресепшн, з десяток крісел, журнальних столиків і півсотні стільців. Оку нема на кому затриматися.
Тим паче, що партій, які беруть участь у виборах, так багато, що у рядового виборця левова частка енергії піде на те, щоб просто ознайомитися з їх назвами і рекламними слоганами. До вивчення партійних списків у багатьох так і не дійдуть руки.
Недивно, що при такому розкладі любителів позубоскалити охоплює апатія. Навіть колишні «улюбленці публіки» не викликають особливого ентузіазму. Так, Віктор Янукович вже не при владі (мабуть, тимчасово), тай не так виділяється на тлі своїх колег за списком. Втім, якщо лідер Партії регіонів і далі суміщатиме рекламно-богомільні тури з лаконічними афоризмами типу «Засрали Україну!», то він цілком може розраховувати на появу чергової серії афоризмів і анекдотів про себе, коханого.
Зовсім погано з «сатирогенічністю» інших українських політиків. Наприклад, Олександр Мороз і Володимир Литвин настільки адекватні і осудні, що мимоволі стає нудно. Над Наталією Вітренко хочеться не стільки сміятися, скільки вити, ніби на місяць. А ось Юлія Тимошенко не така безнадійна: її ахіллесова п’ята – невгамовна пристрасть до демагогії і самозамилування. Роботоподібність Анатолія Кінаха також недостатньо затребувана дотепниками з народу.
А що ж Віктор Ющенко? Саме він, незважаючи ні на які політреформи, залишається втіленням нинішньої української влади. Президента поки шкодують, сміються лише над фразами-паразитами, що вживаються ним, ніби «Любі друзі», «чесні, прозорі та демократичні», і «ці руки нічого не крали». Так жартували про Брежнєва з його «відчуттям глибокого задоволення».
Добре це для Ющенка чи погано? Важко сказати. З одного боку – не найгірший варіант: все ж таки не так злісно, як, скажімо, восени 2004-го про Януковича. З іншого боку, анекдоти про Брежнєва, насамперед, підкреслювали його безпорадність. А що може бути гіршим для керівника держави?
ІА "Вголос": НОВИНИ