Всього у названій організації було до сотні членів, представників еліти української спільноти у Петербурзі (Микола Костомаров, Микола Гулак, Володимир Білозерський, Олександр Маркович, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиків, Пантелеймон Куліш, Іван Посяда, Микола Савич, Тарас Шевченко та багато ін.). Найбільше потерпів серед них – Тарас Шевченко, якого російське самодержавство запроторило на 10 років рядовим солдатом в Оренбурзький окремий корпус. Затверджуючи вирок, Микола I власноручно написав, щоб поета тримали під найсуворішим наглядом і забороняли йому писати та малювати. «І жалем серце запеклось, / Що нікому мене згадати! Дивлюсь: твоя, мій брате, мати, / Чорніше чорної землі / Іде, з хреста неначе знята… / Молюся! Господи, молюсь! / Що я ні з ким не поділю / Мою тюрму, мої кайдани!» – напише Тарас Шевченко у присвяті Миколі Костомарову («Веселе сонечко ховалось…», 1847). До слова, в ув’язненні його відвідали мати і наречена…

Втім, арешт поета за участь в діяльності КМТ був лише приводом. Справжньою причиною заслання стала поема «Сон» (Комедія, 1844). «У нас парад! Сам изволит / Сегодни гуляти!.. Високий, сердитий /, Виступає; обок його / Цариця-небога, / Мов опеньок засушений, / Тонка, довгонога, / Та ще на лихо, сердешне, / Хита головою. / Так оце-то та богиня! / Лишенько з тобою» (Йдеться про царський прийом, бенкет. Сам – цар Микола I…). «Неначе з берлоги / Медвідь виліз, ледве-ледве / Переносить ноги; / Та одутий, аж посинів: Похмілля прокляте / Його мучило» (Медвідь – цар Микола I). «Це той Первий, що розпинав / Нашу Україну,» (Політика російського царя (з 1682 по 1725) Петра I в Україні була спрямована на обмеження її автономії). «А Вторая доконала / Вдову сиротину» (Катерина II, імператриця Росії 1762-1796; остаточно ліквідувала залишки автономного ладу Лівобережної України:   гетьманат (1764), Запорозьку Січ (1775). На Правобережжі, з метою русифікації краю, нещадно нищила Українську Греко-Католицьку Церкву).

Стосовно ж донощика, яким став студент Київського університету Олексій Петров, то він, за словами блаженної пам’яті вченого-філолога, есеїста Євгена Сверстюка, «був приголублений жандармським III відділенням». Ширилися чутки, що граф Дубельт, керуючий тою установою імператорської канцелярії, в минулому загравав із лібералізмом. Досягнувши омріяної посади, став професійним гонителем борців за свободу, скасування кріпосного права, поширення освіти серед трудового люду. Тому й донощикам відмірював гонорари з  натяком на 30 юдиних срібняків – то по 30 руб., то по 300. Власне, Олексій Петров за донос одержав 300 руб. сріблом і ще 300 теж сріблом … при відправці в Олонецьку губернію на заслання.

У процесі слідства над Кирило-мефодіївцями напрацювали аж 19 томів «справи»! А про Петрова, за словами Євгена Сверстюка, ходили перебільшені чутки, що його нібито недооцінили. При цьому посилалися на відгук відомого українофоба міністра Валуєва, який похвалив Миколу I за немилість до донощика Петрова…

Найглибше, що важливіше – достеменно  вивчив справу Петрова біограф Тараса Шевченка – письменник, публіцист і громадський діяч, один із фундаторів Товариства імені Тараса Шевченка у Львові (1873) й пізніше ініціатор перетворення його на НТШ Олександр Кониський (1836-1900). За його даними, уже перебуваючи на службі у цьому ж таки III відділенні, Петров викрав якийсь документ і вкупі з доносом, тепер уже на самого Дубельта, одіслав його цареві як «доказ, що в III відділенні за гроші можна добути все». Повірив/не повірив цар, але звелів вистежити донощика. Невдовзі слідство довело, що і цього разу донос вчинив Петров. Той повинився і визнав, що писав донос, мотивуючи його помстою. Так горе-писака отримав термін за гратами у фортеці, затримавшись в ній, упродовж цілого року. Відтак, його заслали під нагляд поліції в Олонецьку губернію аж до 1870-го. Там і закінчив земне життя у злиднях, перебиваючись випадковими заробітками.

Його ж попередник – Юда Іскаріот (Іш-Керіот – мешканець, людина із Керіота), зрадник Христа закінчив земне життя самогубством. Він повісився, покаявшись, що зрадив «кров невинну». Книга Дії Святих апостолів схильна бачити надприродне покарання: він спіткнувся, і життя його розсіялось. «Він [Юда Іскаріот] здобув місце [серед 12-ти апостолів] ціною неправди, і коли впав сторчма головою, розпоров живіт, і випали всі його нутрощі. Це стало відомо всім мешканцям Єрусалима, тому те місце їхньою мовою зветься Акелдама, тобто Поле крові» (Дії 1:18-19). Юда «відпав, щоб піти на своє місце!» (Дії 1:25).

Натомість, Енициклопедичний словник «Христианство» (– М., 1993. – Т. 1. – С. 654) наводить думку Папія (бл. 120-130), що Юда Іскаріот прожив ще тривалий час, але під кінець життя захворів страшною хворобою; тіло його стало набухати і видавати страшний сморід; від цієї хвороби він і помер.

Шевченко ж, відбувши царське заслання, весь заново поринув у світ творчий, особливо на ниві образотворчого мистецтва. З особливою любов’ю віддається він граверству, яке опанував ще в учнівські роки (1838-1845) в Петербурзькій Академії мистецтв, в період праці над «Живописною Україною». Тепер йдеться про працю над портретами, серед яких актор Михайло Щепкін (1788-1863), історик, філолог, ботанік Михайло Максимович (1804-1873), історик Олександр  Лазаревський (1834-1902), чорношкірий актор-трагік із Балтімору (США) Айра-Фредерік Олдрідж (бл. 1807-1867), офорти Федір Бруні (1860 – дата портрета), граф Федір Толстой (1783-1873), Петро Клодт (1861), нарешті, автопортрет із свічкою. Як зазначає доктор мистецтвознавства Дмитро Степовик, рисуючи й гравіруючи зображення відомих діячів культури, Тарас Шевченко «створює колективний портрет демократичної інтелігенції передреформної Росії. З часів Олександра [бл. 1640-1727] й Леонтія [бл. 1650-1710] Тарасевичів, Григорія Левицького [бл. 1697-1769] українська графіка, здається, не знала таких сильних, витончених, технічно досконалих портретистів, як Шевченко в останні роки свого життя». Тому цілком заслужено, до вже отриманого офіційного визнання вільного (некласного) художника (березень-1845-го), Петербурзька Академія мистецтв надала йому звання академіка гравюри (вересень-1860-го). Перший академік графіки в тодішній Російській імперії !!! Тоді ж графічні твори Тараса Шевченка були представлені на річній академічній виставці.

До слова, графіка (грец. graphike, від grapha – пишу, креслю, малюю) – вид образотворчого мистецтва, в якому образне відображення дійсності відбувається за допомогою рисунка. У Львівському Національному музеї знаходяться два офорти Тараса Шевченка – «Вірсавія» (1860) і «Притча про виноградаря» (1858), а також «Автопортрет» (1849). У навчальному посібнику «Українська культура: історія і сучасність» / За ред.: Черепанової С. О. (– Львів: Світ, 1994. – 456 с.) підкреслюється, що «сучасники порівнювали Тараса Шевченка з Рембрандтом за досконале володіння світло-тіньовими ефектами. Правдиве відтворення образу простої селянки («Сама собі в своїй господі», 1859) асоціюється з творчістю Курбе (1819-1877), французького живописця, одного з теоретиків реалізму. Серед офортів Шевченка є ліричні краєвиди («Мангишлацький сад», 1859), жанрові сцени («Старець на кладовищі», 1859), чотири автопортрети, що відзначаються психологічною глибиною й чіткістю штриха». Реалістичні традиції Тараса Шевченка продовжили маляр і графік Костянтин Трутовський (1826-1893) – «Шевченко-кобзар над Дніпром» (1875), «Шевченко в козачках», ілюстрації до творів «Наймичка», «Гайдамаки» (1886), «Невольник» (1887),  офортист, гравер і маляр Лев Жемчужников (1828-1912), маляр і графік Іван Соколов (1823-1918), автор картин із життя українського села: «Кобзар», «Українське весілля», «Прощання косаря» (1857) та ін. У графічних творах митці відображували своєрідність побуту й звичаїв українського народу. Скажімо, Лев Жемчужников, за малюнками Івана Соколова (17 офортів),  присвятив Тарасові Шевченкові видання серії під назвою «Живописна Україна» (додаток до журналу «Основа» (1861-1862).

Оксана Боруцька, спеціально для «Вголосу».

 

 «Вголос» 

 

 

 

ІА "Вголос": НОВИНИ