Він не плив за течією
Мартін Лютер (Luther) (10 листопада 1483-17 лютого 1546) – теолог, культурний і громадський діяч епохи Реформації, засновник німецького протестантизму, зокрема течії, яка отримала назву – лютеранство. Втім, особисто Мартін рішуче заперечував використання терміну «лютерани» стосовно своїх послідовників. «Як можу я, старий, смердючий труп, яким я є насправді, дійти до того, що діти Христові називають себе моїм огидним ім’ям? Ні, любі друзі, так не годиться; давайте відкинемо ці сектантські назви і будемо називати себе християнами, на честь Того, Чиє вчення ми маємо». До речі, на той час Мартін мав тільки 39 років!!!
Народився в Ейслебені (Саксонія). Його родичі працювали у сільському господарстві, згодом придбали кілька підприємств, що добували корисні копалини, відтак переселилися у Мансфельд. Тут Ганс Лютер (батько Мартіна) став членом міської ради. У 14 років Мартін закінчив латинську початкову школу. Продовжив навчання у монастирській школі (Магдебург), а звідси подався у міську школу Ейзенаха. В останній довелося забезпечувати себе на проживання співами благочестивих віршів перед вікнами місцевих багатіїв. Упродовж 1501-1505 рр. навчався в Ерфуртському університеті. Вивчав філософію, природознавство, математику, право, теологію. Отримав ступінь магістра «вільних мистецтв»), мав наміри вивчати юриспруденцію. Здавалося, по цій дорозі життя пройшло чимало поколінь, багато з них здобули земні лаври слави, визнання, утвердилися як особистості. Тому Мартіну слід було докласти певних зусиль у практичній роботі (службі), вирішити сімейні справи, напрацювати відповідні статки й плисти за течією часу. Та з ним все далі було не так, не традиційно, небуденно, одним словом, інакше.
Він все більше заглиблювався у праці класиків світової та німецької літератури, філософії, теології. Після університетських студій почав читати лекції із фізики та етики Аристотеля. Якось під час сильної грози відчув гостре почуття страху (його ледве не вдарила блискавка) перед гнівом Господнім. Згадав, що його мати Маргарита неодноразово говорила нібито відьма умертвила одного із її дітей. Мартін постійно відчував страх, аби диявол не спокусив його. Тоді ж раптово і проти волі батька (!) подався в августинський монастир Ерфурта, пообіцявши св. Анні стати ченцем. Через 15 днів його прийняли у братство августинських ченців. Віддався всім пережиттям і незгодам аскетичної дійсності. Прагнув позбавитися усвідомлення своєї гріховності і «отримати руками милість Божу». Бог в уяві Мартіна бачився як Страшний Суддя; прагнення до Його умилостивлення виконанням всіх приписів праведного життя викликало усвідомлення безсилля, нікчемності людини.
Лютер не знайшов душевного спокою у вченнях своєї Церкви та у монастирській практиці приборкання плоті. З Біблії дізнався, що Бог безкорисливо прощає гріхи заради Христа, і що він також має це прощення через віру в Божі обітниці. Він виявив, що до тодішньої Церкви проникло багато фальшивих вчень і звичаїв. Ставши доктором богослов’я, почав навчати і проповідувати те, про що сам дізнався з Біблії.
Ревного ченця запримітив генеральний вікарій ордена Штаупіць, один із представників містико-біблійного напрямку. 1508-го він залучив Мартіна до університету (викладав філософію моралі) у Віттенберзі, а згодом погодив його проповідницьку діяльність на церковній кафедрі. Поступово Лютер перейнявся думками, що своїми проповідями, притчами, особистими стражданнями Ісус Христос не лякає людей, а втішає їх, сприяє відродженню їх душі. Спасіння людини обґрунтовує винятково вірою у заступництво Христа без жодної її особистої заслуги.
Священик, який заперечував, але вірив
1511-го Лютер відвідав у справах ордену Рим, тоді ж побував у багатьох храмах і монастирях «вічного міста». Одночасно відчув чимало ілюзій щодо існуючих церковних структур. Отримав свячення у сан священика, 1512-го став професором біблеїстики в університеті Віттенберга, посаду в якому зберіг до кінця життя. Тут він зустрів вірного товариша – Филипа Мелахтона, який згодом став теоретиком протестантизму, вождем Реформації після кончини її засновника. Подружився також із відомим живописцем і графіком Лукасом Кранахом, який створив чимало його портретів. Тривалі роздуми над шляхами спасіння, вивчення і дослідження Святого Письма (Біблії) та праць середньовічних німецьких містиків спричинили його відхід від існуючої доктрини виправдання засобом «добрих справ». Лютер поступово переходить до обґрунтування християнського спасіння через утвердження «особистої віри» як єдиного і достатнього засобу набуття кожною людиною божественної благодаті. За ним, лише Божа ласка є основою для спасіння та виправдання людини. Лише вона прощає гріхи і тих, хто приймає Христа вірою, наділяє праведністю Христовою. «…Праведність Божа відкривається в ній з віри у віру, як написано: А праведний вірою житиме» (Римлян 1:17). Тоді ж продавали і купували корони, службові посади і титули, відпущення гріхів. Дім Фуггерів (Аугсбург) придбав Карлові V корону іспанського короля і німецького імператора за 851 918 золотих гульденів. Постійно нових коштів вимагало будівництво у Римі собору св. Петра. Папа Лев X збільшив збір гошей шляхом продажу індульгенцій.
Наші справи, навчав Лютер, не мають нічого спільного з нашим спасінням. Добрі діла є результатами або плодами нашого спасіння, але ніколи не частиною спасіння. Він проводив різницю між «ділами Закону», які чинилися у стані невір’я і не давали спасіння, і «ділами віри», які є доказом нашого виправдання Богом. Щирі добрі справи, за Лютером, перелічені в 10 заповідях. Ці переконання він виклав у своїх 95-ти тезах, обнародуваних 31 жовтня 1517-го. Їх серцевиною стала безальтернативна нищівна критика торгівлі «небесними скарбами», як порушення тодішньою Церквою букви і духа Святого Письма. Тези в особливий спосіб були спрямовані проти індульгенцій, – церковних грамот, котрі Церква продавала, нібито, для звільнення людей від чистилища за певну суму грошей, внесених до скарбниці. Згодом він наголошував на sola scriptura (тільки Писання) є авторитетом для людей. Тези розіслали церковним владним структурам і друзям. Місцевий єпископ на них не відповів. Архієпископ Майнцький відіслав тези Лютера Папі і відкрив проти нього процес у Римі. З Риму на тези відповіли лайкою і прокляттям. Лев X оголосив у буллі екскомунікацію – відлучення Лютера від Церкви. Однак курфюрст Саксонський Фрідріх Мудрий відмовився видати Лютера Папі.
Справу передали на розгляд кардиналові-легатові Каетану, який відправлявся на Аугсбурзький сейм (жовтень 1518). Тут на вимогу виголосити всього 6 букв (revoco – зрікаюсь) Лютер відповів відмовою. Відтак, уникаючи арешту, втік уночі із міста. Папа, не бажаючи дратувати покровителя Лютера напередодні виборів імператора, спробував вплинути на нього через свого камергера. Тому дійсно вдалося переконати Лютера (січень 1519) написати Папі листа і передати дослідження суперечки одному із німецьких прелатів.
За спільною домовленістю, поки що Лютер зберігав мовчанку за такої ж умови опонентів. Однак, тимчасове примирення мало тільки зовнішній характер. Суперечка знову загострилася дискусією у Лейпцігу. Тут у гострих дебатах Лютер доводив, що папський примат існує всього 400 років, посилаючись одночасно на грецьку Церкву, яка не визнає його. Опоненти звинували Лютера, що він дотримується поглядів Яна Гуса, які відкинуті собором. Лютер відповів, що у вченні Гуса містяться істинно християнські принципи і що авторитет соборних рішень не можна вважати безумовними. Суперечка обірвалася…
В опозиції
Невдовзі Лютер очутився в німецькій просвітницькій та політичній опозиції. Одночасно Базельська друкарня Фробена розповсюдила його праці у Швейцарії, Франції, Англії, Нідерландах. Він поступово отримував визнання серед різних верств населення Європи. На його адресу надходило чимало колективних та індивідуальних схвалень у листах, усних бесідах у різних середовищах. Його погляди, оцінки звучали авторитетно, підтримувалися громадською думкою.
1520-го вийшли найбільш сміливі матеріали – окремі статті та памфлети Лютера. Він аналізує складні, життєві проблеми, що хвилювали німецьку націю. Йому видається, що із відкриттям істинної основи спасіння, всі суспільні відносини і поняття повинні бути перебудовані. У зверненні «До християнського дворянства німецької нації» Лютер відкинув, як неугодне Святому Письму, різницю звань світського і духовного, виняткове право Папи тлумачити Біблію. «Всі християни – священики»; волею всієї громади мають призначатися і зміщуватися духовні особи; вони повинні підпорядковуватися світській владі. Будь-який християнин, внаслідок свого священства, має право і зобов’язаний усвідомити собі віру на підставі Святого Письма. Перетворення (прийняття реформ) Лютер чекав від всезагального вільного собору; Папу, на його думку, слід позбавити світських прав і посадити за молитовник, зменшити чисельність кардинальської спільноти. Безшлюбність священиків заперечується як вимога «диявольської тиранії»; суд Риму над німецькою церквою має бути припинений, індульгенції, церковні покарання, богомілля, зайві свята слід унеможливити.
Лютер вимагав здійснення соціальної реформи – ліквідації злиденності, запровадження опікунства над немічними, старшими за віком людьми, сиротами. Погрожував багатіям та юристам, ратував за примноження «землеробів і скорочення купців», римське право мало поступитися Святому Письму. Проголошує вимогу віротерпимості, настоює на боротьбі із ідейними течіями винятково силою слова. Запропонував церковний ідеал: йшлося про свободу окремих християн від зовнішніх церковних впливів. Адже «внутрішня людина і Бог єдині»; церковна громада повинна будуватися на демократичній основі. Заперечив месу як щоденний доказ чудотворної сили Церкви і величі священицького сану. Таїнства звів до двох – хрещення і причастя, виступив проти аскетизму та чернецтва. Добрі справи людини – наслідок віри в Христа, а не самостійний шлях до спасіння.
21 вересня 1520-го Папа видав буллу, яка засуджувала погляди Лютера та його однодумців. Однак, за його підтримку висловилися університети, солідарне з ним стало німецьке духовенство. 10 грудня у присутності студентів, перед брамою Віттенберга, він публічно спалив папську буллу. Заодно у вогонь полетіли й книги, що викладали канонічне право. Імператор Карл V викликав Лютера на сейм у Вормсі.
17 квітня 1521-го Лютер тримав захист на засіданні рейхстагу у Вормсі перед державними чиновниками та імператором. Обвинувачений позитивно відповів про належність йому як автору представлених праць (сюди доставили 25 томів праць Лютера (!!!). Ствердив, що від жодної з них, їх змісту не відмовляється. Наступного дня заявив, що буде настоювати на своїх думках до того часу, поки їх не заперечать на підставі Святого Письма. Висловився проти догмату непомильності Папи і соборів. Тоді ж сказав: «Hier stehe ich; ich kann nicht anders; Gott helfe mir, Amen!» («На тім стою, і не можу інакше; хай допоможе мені Господь, амінь!»). Нині ці слова накреслені на п’єдесталі скульптури Лютера, що стала складовою частиною вормського пам’ятника Реформації. Прихильники добре сприйняли його поведінку на сеймі. Натомість, імператор оголосив, що буде захищати віру предків і застосує заходи проти бунтівника.
8 травня було підписано спільну угоду імператора і Папи, а 26 травня оголошено едикт, що піддавав державній опалі Лютера та його однодумців. У цей час Мартін зумів знайти безпечний притулок у замку Вартбург, а імператор був зайнятий війнами поза Німеччиною. Слова едикту залишилися на папері мертвими буквами.
Деякий час про Лютера ширилися різні чутки, небилиці, подекуди говорили й про його кончину. Повсюдно бачили в ньому мученика, його портрети обрамлювали сіянням. А він, прийнявши ім’я дворянина Георга, ретельно працював над перекладом Біблії, «щоб визволити просту людину від її старих помилок». Перекладав Святе Письмо з оригіналу, дохідливим і яскравим складом, який зробив її народною книгою. Пише відозви і памфлети, пророчить в них повстання селян і запевняє, що «не вистачило б Рейну, щоб потопити всіх ворогів Христа».
Серед людей, але не завжди за них
У Віттенберзі, в університетському і бюргерському середовищах, почався рух проти католицької меси та безшлюбності священиків. У Цвіккау діяли хіліастичні проповідники на кшталт чеських таборитів. У деяких храмах повстанці розбили вікна, перевернули вівтарі; поширювали гасла проти університетської науки в ім’я євангельської простоти. Дізнавшись про такі події, Лютер, порушивши заборону курфюрста, весною 1522-го прибуває у Віттенберг. Тут упродовж 8 днів бичує у проповідях партію крайніх, виступає проти насильств у справі віри. Закликає народні маси до визволення Церкви. 1523-го у памфлеті «Про світську владу» визнає божественність влади і допускає тільки пасивний опір тиранові, хоча його звернення до німецьких князів та імператора звучало доволі різко. Рекомендує можновладцям берегтися гніву Божого. В іншому матеріалі заперечує право збройної самопомочі за «паном Omnes», тобто за народом. Та все ж нищівна критика, цинічна насмішка над владними структурами не могли сприяти заспокоєнню трудового люду. Лютер був переконаний, шо веде безпосередню, особисту боротьбу з дияволом, який заважає поширенню Євангелія. А його слово – слово Христове, його суд – Божий суд.
Так, далеко не завжди Лютер поділяв селянський рух, а тим більше – особисто не перебував в його лавах. Його заклик до миру під час селянського заворушення (1525) свідчить, що повстанці даремно розраховували на вісника євангельської свободи. Це обійшлося у понад 100 тисяч селянських життів після придушення повстання Томаса Мюнцера. У багатьох скаргах селян, їх насильницьких діях він вбачає безпосереднє протиріччя Євангелії, хоча визнає панів та князів далекими від християнства. Пізніше Лютер виступає із надзвичайно різким матеріалом «проти розбійників і кровопивць», пропонуючи владі не зупинятися перед винищенням «факелів пекла» і «членів диявола». «Як осла треба шмагати, так простий люд можна тільки насильством тримати у покорі». Всупереч позиції юристів, які виправдовували збройний опір визискувачам віри, Лютер відстоював підлеглість імператорові. До речі, він виступив проти протестації прихильників реформи на сеймі (1529). Уважав правильною активну протидію імператорові тільки з боку всього сейму. Вимагав, щоб протестанти внаслідок загрози з боку турків, об’єдналися для зовнішнього захисту імперії із католиками. Людський розум оголосив «блудницею диявола, яка тільки ганьбить і паплюжить все, що говорить і робить Бог». Людську волю порівнював із твариною, яку може осідлати як Бог, так і диявол, але яка не може самостійно вибирати їздового. Все походить від Бога, навіть вчинки безбожників від самого диявола. Він замикає серце фараона і хоче смерті грішника. Лютер став ідеологом консервативних бюргерів. Вважав, що світська влада на підставі «природного права» повинна охороняти існуючий лад всіма засобами і тим самим служити «божественному праву». Внаслідок таких сентенцій Мартіна Лютера гуманістичні університети поступово стають пустками, він втрачає підтримку гуманістів.
Відтепер Лютер обмежується організаційною працею із релігійними громадами. Він відмовляється від демократичного принципу виборності священиків народом, визнає князів світськими єпископами своїх територій, главами місцевої церковної юрисдикції і управління. Відходить від принципу вільної організації окремих церковних громад; ратує за рекомендований церковний порядок Віттенберга. Вимагає втручання державної влади проти «богоборства», нагадуючи, що недарма владі даний Богом меч. Складову реформи секуляризацію церковного майна доводилося також передати світській владі, аби уникнути повної втрати церквою конфіскованих володінь. Поради Лютера спрямувати кошти, вилучені із реалізації відібраного майна, на школи і бідних, звелися до мінімуму. Під час богослужінь, зважаючи на звичаї народу, намагався зберегти в ньому окремі риси минулого культу.
З особливим натхненням Лютер переймався церковно-просвітницькою діяльністю. У висліді його однодумці отримали своєрідні тогочасні шедеври – збірку духовних гімнів, катехизми, які стали народними творами. Турбувався облаштуванням шкіл, які поєднювали б релігійне виховання із гуманістичним навчанням. 1529-го доктор Мартін Лютер опублікував Великий та Малий Катехизиси. «Катехизис (Катехизм) – книга, що містить стислий виклад християнського віровчення» (Н. Пуряєва).
1530-го в Аугсбурзі, на Імператорському зібранні було привселюдно зачитане Аугсбурзьке віросповідання, в якому викладені доктрини Лютеранської Церкви. Лютер не брав особистої участі в аугсбурзьких перемовинах, він був проти угоди з католиками. Свої дії пояснив ворожими стосовно протестантів заходами впливу поганих радників імператора. Засуджуючи збурення, він висловив переконання, що Бог підніме, у випадку нападу католиків, нового Юду Маккавея і вони отримають гідну відсіч. 1537-го, коли відбувалися перемовини про участь протестантів у соборі (його мав скликати Папа), Лютер накреслив позиції проти меси, а водночас сформулював вчення про євхаристію. Доводив, що собори не мають права визначати нові віросповідні принципи або обов’язкові обряди, що обмежують совість людини. Влада соборів не може бути вищою прав будь-якого священика або церковного вчителя. Отримавши догматичні угоди, зокрема стосовно проблеми виправдання вірою, залишився незадоволеним цим, за його словами, «заштопаним» твором. Не погодився із проектом тимчасового положення (автор імператор!) і продовжував вимагати допуску чистої та визначеної проповіді євангельського вчення. Викладаючи лекції у Віттенберзі, Лютер вдавався до численних тлумачень на книги Святого Письма, видавав тексти проповідей, настанов для священиків, нарешті, завершив переклад Святого Письма (1534). Отже, остання праця тривала аж 13 років життя і праці німецького теолога.
Завжди великий
Біографи та дослідники творчості Лютера стверджують, що він жив відкрито, користувався пошаною і увагою з боку князів, почував себе добре, про що засвідчують його «застільні промови». Душевні пориви молодих літ, потім бурхлива діяльність не приголомшили в ньому природної веселості, доброти, наївної щирості. Лютер був великим в часи великого пробудження нації, великим як агітатор, сміливо і оригінально висловлював те, що визріло у суспільній свідомості людей. Він був великим під час заглиблення у запити простих людей, які прагнули релігійного просвітлення. Однак, як висновують автори Енциклопедичного словника «Христианство» (– М., – Т. 2, 1995), він не завжди усвідомлював складнощів руху, в якому посідав ведучу роль. І все ж у його діяльності відобразилися основні риси німецької Реформації з її місцевим колоритом і національним протестом. Так, за власним визнанням, його нерідко пригнічував страх, що у випадку помилки, він може ввести в оману маси людей. Та все ж невтомно продовжував працювати далі, шукаючи дорогу до Істини.
Останні роки життя і праці для Лютера видалися вельми важкими: час від часу він із жалем констатував втрату людьми ревного ставлення та уваги до Євангелії. Фізично Лютер відчував себе все частіше втомленим життям, виснажливою працею, долав депресії, причиною яких ставали справжні баталії із католицькими священиками.… Розраду отримував від друзів, однодумців, прихильників, двері його оселі завжди привітно зустрічали голодних мандрівників, яких гостювали всім, що було в господі. Постійно зміцнював свій духовний стан молитвами. Земне життя завершив від серцевого нападу у дорозі до рідного йому містечка Ейслебен (18 лютого 1546). Останніми його словами були: «Ми бідні – ось істина!» Похований Мартін Лютер у церкві Віттенберга, в якій проповідував 38 років !!! Історія піднесла Лютера до рівня загальноєвропейського діяча, але історія й обігнала його. Він секуляризував релігію з метою духовної християнізації світу.
Сім’я
Сімейне життя Лютера склалося. 1525-го його дружиною стала колишня черниця Катаріна фон Бора. Вона була молодшою від Мартіна на 16 років. Народилася в аристократичній, хоч і збіднілій, сім’ї Ханса фон Бора та Анни фон Хаубіц. Сімейні стосунки Лютер особисто тлумачив як вияв демонстрації, остаточний розрив із католицтвом, його Церквою. Упродовж перших дев’яти років життя Катаріна народила чоловікові шестеро дітей: Ханса, Магдалену, Єлизавету, Мартіна, Пауля та Маргариту. Чоловік у господарські справи майже не втручався, жартуючи, що вдома в усьому дослухається до дружини. В іншому ж його веде Святий Дух. На руки Катаріни випали всі турботи стосовно господарки (фруктовий сад, ферма, ділянка зі ставком), догляду за дітьми, моральної підтримки Мартіна. За словами дослідниці Світлани Ковбасюк, Катаріна стала однією з перших жінок нового зразка – дружин реформаторів та вчених. Вона дбала про домашній затишок, була частиною спільноти інтелектуалів, брала участь у наукових і теологічних дискусіях.
Лютери славилися традиційною вечерою: за нею збиралися всі, хто жив разом із родиною в Чорному монастирі (колись належав августинцям). Тут були родичі, студенти й колеги Лютера, друзі та знайомі – реформатори, гуманісти, викладачі. З тих часів дійшли до нас «Застільні бесіди» – діалоги і дискусії між Лютером і його гостями. Їх активною учасницею була Катаріна. Вона, до слова, завжди зверталася до чоловіка лише на «Ви» та «Пане Докторе». Він називав її «Пані Кете», «Найсвятіша пані Доктор» або «Вранішня зірка». Мартін і Катаріна подали приклад ідеальної протестантської сім’ї, в основі якої був обов’язок. Вони разом ділили радості, разом переживали смуток: ранню втрату доньки Єлизавети, а потім – 13-літньої Магдалени.
Мартін любив музику, добре в ній орієнтувався. Йому належить авторство 36 духовних пісень. Оволодів технікою гри на лютні, мав приємний тембр і співав високим голосом. Музику називав «відображенням досконалого небесного порядку», ставив її на друге місце після теології. За його словами, музика – «це дар Божий», який «проганяє диявола й звеселяє людей» (П. Котляров). Хорал «Наш Бог – могутня фортеця» («Ein feste Burg ist unser Gott») (1529) – вершина музичної спадщини реформатора. Він увійшов у збірники лютеран, баптистів, адвентистів, менонітів. Музика звучала після домашнього читання Катехізису. Повечерявши, Мартін брав до рук лютню й разом із сім’єю та соратниками співав пісні, народжені Реформацією. Створений Лютером на основі 46 псалма Старого Завіту хорал став першим у хрестоматійній книзі німецького читання як історично перший класичний твір німецької літератури.
Кончина Лютера стала випробуванням для Катаріни. В одному із листів вона писала: «…Господь забрав у мене – і не лише в мене, а й у цілого світу – мого любого та достойного чоловіка. І коли я про це думаю, то від горя та сліз (і Господу про це добре відомо) не можу ні говорити, ні попросити інших записати мої слова» (С. Ковбасюк). Сім’я відчувала фінансову скруту, довелося продати значну частину нерухомості. Нещастя додала чума, яка спричинила часті переїзди Катаріни із дітьми до інших міст. Під час одного з них – травмувала ногу, занедужала пневмонією. 20 грудня 1553-го упокоїлася у м. Торгау, куди вона колись втекла з монастиря.
Спадщина Лютера
Дослідники вважають, що вона вельми велика. Та все ж виокремлюють три найголовніші праці: «До християнського дворянства німецької нації», «Про вавилонське полонення Церкви» та «Про свободу християнина». Із теологічних позицій він виступив проти тодішньої середньовічної Церкви, зокрема індульгенції. Він заперечив догматичні домагання контролю стосовно поведінки і свідомості людини. Своє завдання бачив у проповіді Євангелія. Християни, на його думку, повинні керуватися «природним розумом» і підкорятися світській владі. Єдине виправдання людини перед Богом – її віра. Лютер спочатку надіявся на реформу Церкви «зверху». Розчарувавшись, став апелювати до християнської спільноти. Сформулював концепцію політичного звільнення німецької нації від церковної влади, сприяв секуляризації теології. На світ Лютер дивився через призму «чистого християнства». Відстоював реформи педагогічного, юридичного, соціального, економічного, культурно-побутового характеру. Спасіння кожного вбачав у його власній вірі. Першим таїнством вважав слово Боже у Святому Письмі. Віруючий повинен сам звернутися до джерела своєї віри! Він проголосив свободу релігії: свободу вірування, совісті, доброчинних справ, служіння людям.
Лютер обґрунтував концепцію «вродженого права», ув’язав потребу просвіти із природою суспільства. Запровадив у шкільному навчанні початкову, середню і вищу освіту. Відстоював потребу в кожному селі своєї школи. Школи були відкриті і для дівчат. Відмінені тілесні покарання. Викладалися стародавні мови, література, поезія, риторика. Обгрунтував реформу освіти, мови, музики необхідністю розвитку народної і національної культури.
Мартін Лютер і Тарас Шевченко
В одній із своїх останніх статей український вчений-філолог, есеїст бл. п. Євген Сверстюк писав: «Судячи зі спогадів сучасників, Тарас Шевченко читав свої твори навіть у присутності зовсім чужих, що в поліційній державі не могло бути прихованим. Віктор Аскоченський, професор і журналіст, згадує, як він, проживаючи в будинку генерал-губернатора Бібікова, запросив Шевченка на чай. Між гостями був й жандармський офіцер. Поет прочитав деякі свої твори, зокрема й уривки з «Єретика».
– Ех, Тарасе, – налякано сказав господар, – покинь, а то не доведуть тебе до
добра отакі погані вірші.
- А що ж мені зроблять? – спитав Шевченко.
– Москалем тебе зроблять.
– Нехай, – відповів Тарас і, махнувши рукою, почав читати ще кращі речі // День. – 2014, 10-11 берез.
У тодішній царській Російській імперії Тарас Шевченко відбув 10-літнє заслання рядовим солдатом без права писати і малювати. І все ж став народним Поетом-Пророком! У Німеччині – Мартін Лютер зазнав переслідувань середньовічної Церкви, однак, визнаний національним Героєм!
Спеціально для ”Вголосу” підготувала Оксана Боруцька.
ІА "Вголос": НОВИНИ