Група The Good, The Bad And The Queen показала москвичам Лондон, а Деймон Албарн перетворився з рокера в аристократа.

Ніщо не є ідеальним – балагану за участю черевомовців і карликів в традиціях цирку Барнума, якими починалися деякі виступи The Good, The Bad And The Queen, у Москві не було. Щоправда, задник сцени завісили панно з потертим зображенням лондонських визначних пам'яток і сірого нічного неба з світлим місяцем – подоба мальованого вогнища для московських Буратіно, що прагнуть у чарівну країну полонію-210 і апокаліптичних повеней. Довелося задовільнятись цим.

Зате на сцені з'явився дівочий струнний квартет (віолончель і три скрипки). Після виконання ними увертюри вийшли й самі музиканти, викликавши буру натхнення в повному залі "Б1", стрельнули овації і зазвучала History Song.

Албарн, конкретно не схожий на того п'яного відморозка, якого бачила Москва на концерті Blur: тримав з залом строгу дистанцію – у монологи майже не пускався, з публікою не кокетував, так – поглядав з-під свого циліндра.

Разом з вдягненим у чорний костюм басистом Полом Саймононом, учасником легендарних The Clash, вони нагадували, чи то небезпечних денді з "Механічного апельсина", чи то просто пару кримінальних піжонів. Артистизм цей, втім, не обмежується іміджем – на живому концерті стало особливо очевидно, якого рівня музикантів набрав Албарн для свого проекту, і що сам він – музикант у найсерйозному значенні цього слова.

Крім того, стало зрозуміло, чому дебютний (і, можливо, останній) альбом супергрупи не вражає уяву "сирою енергією" або "революційними мелодійними ходами", за які, звичайно, хвалить виконавців критика. Схоже на те, що ніхто й не збирався нікого вражати: Албарн зі своєю єхидною посмішкою дуже схожий на гедоніста, що переходить від Blur до Gorillas, від них – до The Good, The Bad And The Queen, далі, ймовірно, ще кудись просто заради задоволення. Зараз йому подобається робити тихий і спокійний альтернативний поп-рок з елементами дабу, джазу і блюзу – чиста розвага.

На щастя, зіграти все придумане живцем так відсторонено й ненав'язливо, як на записі, не вдалося.

Було б фігово, якщо б знаменитий барабанщик Тоні Аллен, який переграв у все і зі всіма, не дав справжнього чорного груву, а Пол Саймонон – справжній тато-панк – тихенько б зі своїм басом стояв на одному місці.

На місці, слава Богу, ніхто не стояв, особливо Саймонон – різка, небезпечна енергія цієї підтягнутої п'яної людини дуже добре нагадувала про куди кращі часи року-музики. Іншим музикантам також довелося поблукати сценою: вони вийшли, щоб відразу повернутися і повторити угарну коду з заголовної пісні The Good, The Bad And The Queen.

А наприкінці й зовсім випустили на сцену неатрибутованого величезного арабського репера в арафатці, які швидко заставили весь клуб розмахувати руками. Після його відходу Албарн порахував до п'яти і за декілька секунд на екранах, що транслювали концерт, залишилися лише гітари і дим від сигарет Саймонона.

На біс і поклони вони так і не вийшли – вистава закінчилось безповоротно. Самтаймс, все, що трапилось, дещо нагадувало шоу "Вгадай мелодію" – обірвані ноти знайомих музичних фраз постійно змушували болісно напружуватися звивини розслаблені чарівністю дійства.

Хоча Албарн, останнім часом, дуже захоплюється африканською музикою і навіть писати альбом The Good, The Bad And The Queen почав, перебуваючи з дружнім візитом у Нігерії, в голову прилітали все ті ж The Clash, The Kinks і навіть, соррі Господи, The Beatles. Втім, чому б і ні, якщо на сцені перебирає басові струни саме той тип, який розбиває гітару на обкладинці класичного диска London Calling.

До того ж цей концерт, при всій постановочній стриманості, був швидше театральним дійством. Про що? Можливо, про невпевнену, хитку атмосферу сучасного Лондона. У будь-якому випадку, публіка, що навальсувалась і намахалась руками, хоч й трохи розгублена рішучим зникненням музикантів, пішла у свою впевнену тверду Москву цілком задоволеною.

Газета. Ru



ІА "Вголос": НОВИНИ