[media=126479,126481,126483,126484,126486,126488,126490,126492,126494,126496]
Коли журналісти з Могильова запитали, що останнього я читав в українських ЗМІ про Білорусь, то щиро зізнався, що нічого не можу пригадати. Єдине – це переговори в Мінську щодо ситуації на Сході України. В головах українців про життя білорусів домінують суцільні міфи та стереотипи. Як, зрештою, і білоруси про ситуацію в Україні також знають небагато. Тому вирішив поділитися з читачами «Вголосу» своїми враженнями від триденного перебування в цій сусідній країні. Мої дорожні нотатки не претендують на об’єктивність, але допоможуть зрозуміти, що ж нині відбувається в Республіці Білорусь.
Конституційна «монархія» з радянськими традиціями і європейськими амбіціями
Столиця Білорусі вразила чистотою і відносно невеликим, порівняно зі Львовом чи Києвом, трафіком автомобілів на дорогах.
Також дивно було спостерігати вдень незвичайно малу кількість людей на вулицях і в супермаркетах. Пояснення просте: всі на роботі, а туристів майже немає (за весь 2015 рік Білорусь відвідало, за офіційними даними, лише 300 тисяч туристів). Та й сама Білорусь не надто велика країна: 9,5 млн громадян, з яких 2 мільйони живуть у столиці. Не є Білорусь, як звикли думати в Україні, й типовою аграрною державою: 78% населення країни живе в містах.
За порушення законів і правил тут серйозно карають. Це ми відчули в перші ж хвилини, коли вийшли з Мінського вокзалу і пакувались у бусик. «Даішник» виписав нашому водієві штраф за зупинку в забороненому місці. І не допомогли жодні вмовляння – 200 тисяч рублів (мінімальна сума штрафу) мають поповнити бюджет країни.
Мінськ активно розбудовують, особливо ростуть новобудови на околицях. Але квартири дорогі: менше ніж 1050 доларів за м кв. житла не знайти. Про дороги навіть не буду згадувати: всі в ідеальному стані. До речі, пішохідні переходи на автострадах майже повсюди підземні. Звичайно, це дорожче, ніж традиційний наземний перехід, але для безпеки руху – ідеальний варіант. До речі, аварій тут також небагато. Перша причина – водії, а тим паче пішоходи, намагаються не порушувати правила дорожнього руху. А друга – ремонт автомобілів коштує надзвичайно дорого. У столиці до послуг автомобілістів є десятки багаторівневих паркінгів.
У Мінську зауважив дуже багато роверистів. Відверто кажучи, велосипедні доріжки вразили: дві смуги й ніхто з перехожих не дозволяє собі, на відміну від Львова, по них ходити.
«Добили» й перехожі, які на другорядній і порожній вулиці ґречно стояли на червоний сигнал світлофора. Про чистоту й порядок не буду особливо розписувати: це фішка, про яку розповідають усі, хто приїхав з Білорусі.
Білоруси не відмовилися від радянської історичної спадщини: тут святкують совєтські свята, збережено пам’ятники тієї епохи, усі комуністичні назви вулиць, міст і сіл, а багато народу живе ностальгією за Радянським Союзом.
Вухо ріжуть назви вулиць: Леніна, Дзержинського, Комсомольська; парламент та уряд розміщуються на «Советской»; адміністрацію президента Республіки Білорусь оточують вулиці Енгельса, Маркса, Кірова та Червоноармійська, а магазин «Дьюті-фрі» для іноземних дипломатів розташований на вулиці… Комуністичній. Звичайно, для українців є дивиною таке бережне ставлення до радянської спадщини.
Президент Лукашенко для більшості білорусів – це батько нації. А батьків не прийнято критикувати та ігнорувати їхнє рішення. На тлі подій в Україні та російської пропаганди білоруси, мов мантру, повторюють гасло: «Главное, чтоб не было войны». Критикувати можна погану місцеву владу, ЖЕКи, дрібне начальство. Щодо критики керівництва держави – табу. Як нам жартома казали, ніхто ж із підданих англійської королеви чи Папи Римського не дозволить собі їх покритикувати. Ну що ж, можливо, нам, українцям, які поволі звикають до європейських стандартів свободи слова, це складно зрозуміти. Але в чужий монастир зі своїм уставом, може, і не варто лізти.
НЕП по-білоруськи: прагматична дружба з усіма – від Китаю до Ватикану
До Мінська невеличка група журналістів з України потрапила в ролі гостей ХІ Міжнародного форуму «Партнерство заради майбутнього» та медіа-виставки. Останнім часом білоруська влада надзвичайно активно працює над власним позитивним іміджем. У країні помітно йдуть процеси лібералізації. Після скасування санкцій президент Олександр Лукашенко остаточно позбувся звання «останнього диктатора» Європи. Ба більше, вже 20 травня він відбуває у свій перший після багаторічної перерви закордонний європейський візит. О.Лукашенко відвідає Італію та Ватикан, де матиме аудієнцію в Папи Римського Франциска. До речі, італійці єдині в Європі, кому Мінськ дозволив усиновлювати білоруських дітей.
Непроста економічна ситуація в Білорусі змушує шукати партнерів не лише в Росії. Тому президент О.Лукашенко шукає нові ринки для збуту білоруської продукції по цілому світу. На чільне місце тут виходить Китай. Під Мінськом китайці за 5 млрд доларів будують величезний торговельно-логістичний комплекс та склади. До речі, китайську мову вивчають у багатьох школах та ВНЗ країни. Активні контакти з Казахстаном, Туркменістаном, Індією.
Зовнішній борг Республіки Білорусь становить 12,5 млрд дол. США. За три роки золотовалютні запаси впали з 8,1 до 4,1 млрд доларів. Білоруській владі все складніше наповнювати державну скарбницю. Криза вдарила по багатьох галузях. Хоча від санкцій проти Росії білоруси намагаються витиснути максимальні дивіденди: західні товари потрапляють на російський ринок уже під білоруським маркуванням.
Залежна Білорусь і від російських енергоресурсів, особливо газу. Росіяни стверджують, що постійно дотують дружню союзну державу. Говорять, що рівень дотацій становить до 10 млрд доларів. І це дамокловим мечем висить над країною. Взамін за борги росіяни вимагають уступити їм акції білоруських державних підприємств. Але білоруси розуміють: якщо вони втратять над ними контроль, то про жоден економічний, а в перспективі й політичний, суверенітет годі буде й думати.
Росіяни й так домінують у багатьох сферах білоруського життя, особливо в інформаційній, культурній, освітній та політичній. На жаль, білоруське суспільство значною мірою має пострадянську ментальність. І велика його частина не проти, щоб інтеграція з Росією була ще більшою, ніж просто в рамках Союзної держави. Між іншим, у Білорусі немає своєї білоруської православної церкви. Всі православні парафії належать Російській православній церкві. Понад половина населення країни – невіруючі.
До речі, проблему домінування росіян, що може перерости в реальну загрозу, чудово усвідомив президент Білорусі Олександр Лукашенко, який не хоче, щоб ним керували ззовні. Він чудово використовує протиріччя між Заходом і Росією на свою користь. Приклад цьому – миротворча роль Мінська в переговорах щодо врегулювання конфлікту на Сході України. Та й, окрім того, дуже серйозно білоруська влада взялася за розбудову власної армії та поліпшення обороноздатності. Нас вразили величезні білборди на вулицях Мінська, де білоруською мовою звучало гасло, що лише білоруське військо є гарантом державного суверенітету країни. І як не дивно, Лукашенко розпочав повільну… білорусизацію Білорусі. Рідною мовою видають усе більше книжок та газет, звучать оголошення, чиновники на офіційних заходах можуть виступити білоруською. Але в поточних розмовах, на вулицях ми білоруської не чули. Між іншим, у Білорусі негласно заборонено так звану «георгіївську стрічку». Замість кольорів колорадського жука, білоруси на День Перемоги придумали власний символ – цвіт яблуні як символ чистоти й весни.
Білорусь радо приймає в себе іноземні інвестиції. 17 травня в Мінську відбулося відкриття п’ятизіркового готелю мережі «Marriott». Цікаво, що його замовником став інвестиційний фонд збройних сил… Катару. Ідея побудови готелю народилася 2011 року після відвідин президентом Білорусі цієї країни Перської затоки. Координатором інвестпроектів обох держав став… старший син Олександра Лукашенка.
У Мінську немало готелів. Їх набудували до чемпіонату світу з хокею, що проходив у столиці Білорусі 2014 року. Але, як кажуть, готелі заповнено максимум на третину. Вартість номерів – у середньому від 50 до 100 доларів за добу. Хоча в Мінську можна за сто баксів на місяць винайняти у приватному секторі окрему кімнату.
Золота клітка по-білоруськи: їсти є що, а гавкати не можна
Вдалося нам поспілкуватись і з представниками опозиційних ЗМІ Білорусі. Валерій Калиновський та Ігор Ілляш з «Радіо Свобода», Дмитро Лукашук з «Європейського радіо» відзначили помітну лібералізацію ситуації в країні, працюють опозиційні сайти та газети. До речі, одну з таких найпопулярніших опозиційних газет «Наша ніва» я запросто купив на мінському вокзалі. Хочу зазначити, що газети недешеві. «Наша ніва» коштувала 12 тисяч рублів (16 гривень на українські гроші, стільки ж коштує і літр молока).
Виявляється, що газет у Білорусі виходить майже півтори тисячі. Приватних майже немає. Кожний райвиконком, міська рада чи область мають свої видання. Всіх їх фінансують з державного бюджету. І, звичайно, їх контролює держава. Органи влади закладають у власних бюджетах солідні кошти на висвітлення своєї діяльності.
15 травня в Мінську опозиційні сили створили Білоруський національний конгрес. Голосування відбулося в самому центрі столиці, у сквері Янки Купали – влада не дозволила організаторам провести своє зібрання в жодному зі столичних приміщень. Метою створення конгресу його оргкомітет назвав об’єднання опозиційних демократичних сил. До складу оргкомітету увійшли, зокрема, колишні кандидати на посаду президента Микола Статкевич і Володимир Некляєв, а також колишній голова білоруського парламенту Станіслав Шушкевич.
До речі, 11 вересня цього року в Білорусі мають пройти парламентські вибори. Наразі в парламенті країни немає жодного опозиційного депутата. Вибори, за словами опозиційних журналістів, проходять не демократично, їх фальшують, а претендентів визначають в адміністрації президента. До слова, метою Білоруського національного конгресу також є спільна участь опозиції в майбутніх виборах народних депутатів.
За словами опозиційних журналістів, Лукашенко править Білоруссю так, як вважає за потрібне. Його бізнес – це «унітарне підприємство держава Білорусь». Створено жорстку вертикаль державної влади, в якій центром ухвалення рішення є адміністрація президента Білорусі. У кожному виконкомі є структурний підрозділ, який називається «Управление идеологической работы, культуры и по делам молодежи». Проводять регулярні семінари для так званих ідеологічних працівників.
На запитання про рівень злочинності нам відповіли: «А який рівень злочинності може бути в поліцейській державі? Звичайно, низький. Кругом повно міліції та камери». Багато молоді намагається виїхати з країни. Хоча в Мінську активно розвивається ІТ-галузь. Завдяки цьому тисячі людей отримують нормальну зарплату й, не переймаючись політикою, можуть гідно жити. Хоча у зв’язку із кризою зростає безробіття. Люди дорожать державною роботою, тому ніхто вголос не висловлює свого незадоволення, бо відразу ж отримає «вовчий білет». Між іншим, у Білорусі на проведення соціологічних досліджень існує негласна заборона. Немає відкритих даних про ставлення громадян до тих чи інших суспільно-політичних процесів у країні.
До речі, в Білорусі, як виявилося, нині все, крім молока, кефіру й сметани, дорожче, ніж у нас. Найдешевша пляшка горілки коштує 65 тисяч рублів, сирокопчена ковбаса – 166 тисяч і більше, найдешевший жовтий сир – 116 тисяч, проїзд у трамваї чи тролейбусі – 5 тисяч, у метро – 5,5 тисяч, в експрес-маршрутці – 14 тисяч, дволітрова пластикова пляшка пива в магазині – 32 тисячі, а в кафе бокал місцевого (але доброго) пива – 27 тисяч. Промислові товари також недешеві. За один долар дають сьогодні 19 200 білоруських рублів.
До речі, з таким курсом у Білорусі всі мільйонери. Але вже з першого липня в країні стартує деномінація і в обіг увійдуть нові купюри та монети. 10 000 «старих» рублів будуть дорівнювати 1 новому рублю. Суму в 210 мільйонів можна буде обміняти без жодних довідок.
Офіційна середня зарплата білорусів нині «брудними» становить близько 6,8 млн рублів (350 доларів, на руки 285). Але це як середня температура в палаті. В столиці виходить 10 мільйонів, в областях – 6 мільйонів. Так, наприклад, голова профспілки таксистів «Центр» Олександр Стаховський каже, що таксисти в Мінську мають лише близько 4 мільйонів. Але люди відчувають кризу, і ті, хто заробляє 5 мільйонів, вважають це надзвичайно доброю зарплатою.
Найкраще в країні живеться чиновникам, військовим та пенсіонерам. В останніх пенсія в середньому 3 мільйони рублів (150 доларів). Офіційна мінімальна зарплата в країні становить 2,3 млн рублів (120 доларів). Але, до прикладу, на ринку праці є посади з меншим окладом. Так, учителю початкових класів у Гомелі пропонують початкову зарплату в розмірі 2,2 млн. Вижити на ці гроші дуже складно. За офіційними даними, внаслідок кризи реальні доходи громадян за останні два роки зменшилися на 20%. Прожитковий мінімум у Білорусі становить 1 млн 699 тис. рублів (88 доларів США).
Як зазначали наші співрозмовники, загалом у Білорусі тим, хто не критикує владу, комфортно жити. Надзвичайно високий рівень медичного обслуговування. До послуг молоді є неймовірна кількість сучасних спортивних арен. Про корупцію в медзакладах чи судах годі й думати. Слідчий комітет Білорусі працює активно. Тут ніхто не ризикує й не хоче ризикувати. Не навчені. Ризикувати дозволено лише президенту Олександрові Лукашенку.
75% білорусів упевнені, що в Україні йде громадянська війна. І взагалі українсько-білоруські міжлюдські та й офіційні контакти не надто активні. В кабельних мережах немає жодного українського телеканалу. Три роки Міністерство культури України не може погодити термінів проведення в Білорусі Днів української культури. Не гастролюють у Білорусі українські театри, немає фестивалів українських фільмів. Не доступна українська книжка та преса. Хоча білоруси доволі прихильно ставляться до українців і готові до якнайширшої співпраці. І прикро, що українці не відповідають взаємністю.
Ми не маємо права втратити Білорусь. Нині вона на серйозній «розтяжці» між Росією та Заходом. І вибір тут, звичайно, за О.Лукашенком. Він чітко розуміє всі прагматично-фінансові плюси від співпраці з Європою та США. З Російською Федерацією він також не хоче сваритися. Як у тому анекдоті про мудре теля, яке «у двох маток ссе». Якщо завтра президент Білорусі вирішить для себе, що «дан приказ ему на Запад», то білоруси інтегруються в європейський простір набагато швидше від українців.
Повторю, що мої спостереження не претендують на надоб’єктивність. Перед цією поїздкою я був у Білорусі три роки тому. Зміни, особливо в суспільно-політичному житті, є видимі. Хоча, звичайно, можна писати лише про негативні моменти. Але вони є в кожній країні. Окреме надзвичайно позитивне враження склалося від історико-культурної спадщини країни, від того, як влада дбає про збереження замків та палаців. Але про це вже розповім у наступній статті.
Андрій Болкун, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ