Лариса Ніцой
Чи треба захищати українську мову
Пані Ларисо, нині Вас можна назвати громадською активісткою, яка передусім виступає за підтримку державної мови. Чому, на Вашу думку, на 26 році незалежності українська мова й далі потребує захисту?
Тому що українською владою для захисту і розвитку української мови в Україні і за її межами було зроблено дуже мало. На це є декілька причин. Перша – це непатріотична влада, яка і досі, здебільшого, російськомовна. Чому вона російськомовна? Влада – це еліта народу, яка є, але це еліта. Раніше всю нашу еліту (політичну, культурну, наукову) формували російськомовною. Слід розуміти, що російська мова – це тільки вершина айсбергу, бо весь айсберг – це проросійський світогляд. Той, хто формував українську еліту російськомовною, вчиняв на свій розсуд дуже мудро, бо російськомовним ближчий їхній світогляд, а не український. Отже, російська мова для української еліти стала рідною. То чи буде хтось із влади виступати проти свого рідного? Навряд чи.
І як наслідок, маємо суцільну російськомовну владу, яка не збирається нічого робити для української мови, бо вона для них є чужою. Так, вони її вивчили, вони демонструють її у публічних виступах, але вона їм не рідна. І друга причина – це тотальне нерозуміння нашим народом, навіщо йому українська мова. Яка різниця, якою мовою лікує лікар, аби був гарним фахівцем; яка різниця, якою мовою цінник на ковбасі, аби сама ковбаса була і т.п. Однак, якщо відкрити підручник з історії людства, то всі держави ведуть свій початок з утвердження мови. Імперії, підкорюючи нові колонії, запроваджували свою мову; демократичні країни, виборюючи свою незалежність, починали з утвердження своєї мови. І так усі країни, бо мова - це маркер. Оце наша країна, оце наші кордони, оце наша мова. У Європі зараз кордонів немає. Думаєте там є змішування мов? Зовсім ні, там чітке розмежування за мовним принципом: чия мова - того й країна. Чому в Україні так не відбулося? Дивіться вище на причину першу.
Отже, чи конче потрібно сьогодні захищати українську мову?
Потрібно! Мовну ситуацію такою, яка вона є на сьогодні, залишати не можна. Ми вже маємо результати ситуації «як є». І ці результати погані. Ми маємо постійну ворожнечу і гризню всередині країни. Ми маємо війну, червоною ниткою в якій проходить мовне питання. В цей важкий час, ми, як ніколи, повинні скористатися європейським досвідом і зробити так, як у них.
А як у них?
Всі європейські країни основні акценти ставлять на державну мову: у Франції на французьку, в Німеччині на німецьку, в Італії на італійську, в Португалії на португальську, в Англії на англійську, в Чехії на чеську, в Латвії на латиську, в Естонії на естонську, в Литві на литовську. Цей перелік можна продовжувати до безкінечності.
Чи означає це те, що всі росіяни в Україні повинні припинити розмовляти російською і перейти на українську мову?
Та ні, звичайно. Всі меншини мають право на спілкування своєю мовою. Вони можуть писати книжки та співати пісні своєю мовою. Всі меншини, які живуть в Україні, є рівними між собою і мають право на розвиток своєї мови. Проте всі вони повинні розуміти, що українська мова в Україні – це не ще одна якась там мова, а мова міжнаціонального спілкування. Це мова порозуміння в Україні різних національностей між собою, тому її повинні знати всі. Так, у європейських країнах, всі знають і застосовують державну мову країни, в якій живуть. Більше того, в європейських документах вказано, що меншини зобов’язані інтегруватися в суспільство, в першу чергу, шляхом оволодіння мови більшості.
А що ж робити з нацменшинами?
Ви неодноразово порушували тему щодо навчання мовами нацменшин в Україні. Виглядає на те, що у нас намагаються перекласти все з хворої голови на здорову: надмірна толерантність стосовно нацменшин, якої немає ніде у світі?
Це правда, у переважній більшості європейських країн мови меншин ніде не вивчаються: ні в садках, ні в школах, ні тим більше не вчаться у вишах. Усі фахівці отримують професію винятково державною мовою. Мови меншин трохи вивчаються у школах тих країнах Європейського Союзу, які мають радянське минуле. Проте такого тотального вивчення, як у нас, мови однієї меншини всіма учнями, у світі ніде немає.
Як це відбувається в цивілізованих країнах? Зокрема, Ви наводили приклад Великобританії, в законодавчих актах якої ніде не вказано про навчання мовою меншин. А як щодо інших країн?
Так, у Законах інших країн про навчання мовами меншин не може йти й мови, оскільки за їхнім розумінням, це в будь-якому випадку може призвести до сепаратизму. Оскільки англійська освіта вважається однією з найкращих у світі, ми підняли англійський закон про освіту. Виявилося, що основна стратегія уряду Великої Британії полягає у навчанні нацменшин англійською мовою.
Німеччина має мільйони мігрантів з різних країн. Я поспілкувалася з їхніми педагогами, які мені розповіли, що в них особливо уважно ставляться до вивчення німецької мови дітьми, для яких німецька мова не є рідною. Такі діти мають додаткові уроки з німецької мови. У нас, до прикладу, для зручності, дитині здійснюють викладання її мовою. Так вона ніколи не інтегрується в суспільство. В Німеччині, якщо дитина погано засвоює мову, за нею закріплюють помічника, який слідкує, щоб вона більше спілкувалася державною мовою.
Та що там казати, в німецьких школах, де навчаються діти мігрантів з Туреччини, на перервах є спеціальні вчителі, які слідкують, щоб діти поза уроками навіть у шкільних коридорах спілкувалися німецькою. Я питала в приватній школі в Чехії, чи можливе у них за кошт батьків вивчення мови меншини. Мені відповіли, що це неможливо. У цих країнах можна вивчати мову меншини на додаткових курсах чи гуртках в позаурочний час.
Трохи інша ситуація в Литві. Там мови меншин вивчаються в молодших класах, але з кожним наступним роком кількість предметів державною мовою збільшується. У старших класах такі учні навчаються виключно державною мовою. Таким чином, там готують учнів до навчання у вишах, де виключно державна мова.
Ще інша ситуація в Канаді. Там у школах для меншин мова, яка є для них рідною, вивчається на двох уроках в день, при чому ці уроки в школі оплачуються батьками. Законам більшості країн властиве дуже бережливе ставлення до державної мови. Ті країни, в яких є більше, ніж одна державна мова, можуть стати постійним джерелом нестабільності, ворожнечі і напруги. Уряди цих країн витрачають багато коштів для стабілізацію ситуації, наприклад, як у Квебеку.
Зросійщення дітей, яке закладено в новий Закон про освіту
Окрім того, що в новий Закон про освіту відверто намагалися «впихнути» двомовність, які ще підводні камені закладені у цей документ?
Почнемо з того, що в наш Закон про освіту не просто намагалися засунути двомовність, її туди засунули і проголосували в першому читанні. Я дуже чекала на цей Закон, оскільки мала багато питань до директора Департаменту дошкільної і середньої освіти Юрія Кононенка стосовно зросійщення наших дітей, щодо звільнення вчителів-сепаратистів та інші. Посилаючись на старий Закон, він запевнив мене, що з прийняттям нового Закону ситуація зміниться. Коли законопроект прийняли - я його прочитала на сайті Верховної Ради. Мене охопив жах. В ньому копіювалося слово в слово багато статей з ганебного «закону Ківалова-Колесніченка». Ми з активістами не змовчали, почалося активне обговорення …
Як на сьогодні виглядає остаточна редакція цього Закону, чи увійшли туди правки активістів?
На жаль, Міністерство освіти не врахувало наші правки. Ми вимагали вилучити статтю, в якій пропонувалося вивчати у вишах мову меншини для подальшої професійної діяльності цією мовою (це нонсенс для Європи). Ця стаття не вилучена. Ми пропонували додати матеріали про звільнення вчителів та викладачів, які виховують неповагу до України, її цілісності, Конституції та державних символів. Однак цю правку вилучили, її не додали. Ми пропонували ввести окремий пункт про те, що мова спілкування на перервах та позакласних заходах в рамках освітнього процесу (не тільки на уроках) – українська. Цю правку не врахували. Ми пропонували ввести нову модель навчання мовами меншин у школах, як у Латвії. В нас і досі є школи, у яких навчальний процес для меншини здійснюється їхньою рідною мовою, а це унеможливлює її інтеграцію в суспільство, однак і цю правку Міністерство відхилило. Ми змушені були подати правки через небайдужих народних депутатів. На сьогодні остаточної редакції ще немає. Буде обговорення, друге читання, війна за правки. Думаєте, «Рускій мір», який напхав у наш Закон купу підводних каменів, так просто здасться? Ще буде бійка.
Ви наводили дані, що з трьох мільйонів українських учнів, майже половина вивчає російську мову. Фактично виходить, що зі шкільної парти українцям нав’язують двомовність, як з цим боротися?
Це нав’язування –взагалі окрема сумна історія і окремий матеріал для ЗМІ. Якщо коротко, то Департамент середньої освіти затвердив 17 типових навчальних планів, з яких школа обирає той, що їй підходить. Частина з цих планів – це відкриті ворота до прямого зросійщення дітей. Я зверталася в Департамент з проханням написати директорам і батькам офіційний лист з роз’ясненнями щодо цих планів задля усунення подальших зловживань. Керівник Департаменту відмовився писати пояснення для шкіл, тим самим свідомо продовжуючи зросійщення українських школярів. У відповідь я змушена була написати методичку для батьків, основною темою якої стало зросійщення українських дітей в навчальних закладах України. Тобто, ситуація дика і абсурдна, я роз’яснюю в методичці, як законно уникнути введення державної структури, яка шкодить інтересам громадян України.
А як виглядає ситуація з мовами інших меншин? Адже ми знаємо, що закарпатські школярі, наприклад, теж ледь знають українську… (68% учнів, які навчаються в школах для угорських меншин на Закарпатті, не володіють українською мовою та не можуть скласти ЗНО українською мовою)
У нас в країні нездорова ситуація зі школами для національних меншин. Річ в тім, що європейські закони стверджують, що не можна створювати школи з викладанням мовою меншини, в яких державна мова не вивчається, або зведена до мінімуму. Це заважає інтеграції меншини в суспільство і може привести до сепаратизму. У Європі такі ситуації зведені до мінімуму. У нас же, не зважаючи на яскраві прояви сепаратизму, школи з навчанням мовою меншини існували й продовжують існувати, і, здається, Міністерство освіти не збирається на це якось впливати.
На державному рівні говорять про реформу освіти, піднімають різнопланові питання. Наприклад, про злиття в один урок української мови та української літератури, але тільки не про реформування шкіл, які суперечать європейським стандартам. І ми вже маємо плачевні результати. Випускники шкіл для угорських меншин не можуть здати ЗНО з української мови, бо вони її не знають, а що це може означати? Лише те, що такі діти не зможуть у нас отримувати подальшу освіту, а отже вони вже є націленими на навчання і роботу за кордоном. Тоді в мене постає питання: чому ми за свій кошт навчаємо фахівців для сусідньої країни? Те саме відбувається з румунськими школами на півдні України. В нас відсутні школи з вивченням кримсько-татарської мови, проте є сотні шкіл з вивченням російської мови.
З цього приводу було звернення до Президента і міністра Гриневич, чи надійшла якась відповідь?
Відповідь ще не надійшла. Чекаємо.
Незважаючи на це, деякі нацменшини стверджують, що в Україні не дотримують їхніх прав.
Так, з цими представниками взагалі «темна історія». Якось я була на засіданні Міністерства освіти, яке було скликано за ініціативою нацменшин. Угорську меншину представляв Михайло Товт, усі інші - представник єврейської меншини Аркадій Монастирський, оскільки він є головою громадської ради меншин при Міністерстві освіти. Обидва стверджували, що новий Закон про освіту їх «притісняє», що треба ввести мови меншин у виші, що треба збільшити викладання їхньою мовою. Куди ще більше? Михайло Товт на захист того, що угорські діти не знають української мови, переконував присутніх не додавати їм годин української мови. Він відхиляв вагомі зауваження стосовно підсилення вивчення української мови цими дітьми. Його слова зводилися до якогось абсурду, мовляв, діти української мови не знають, але вчити її додатково не можна, бо це їх дискримінує. Я не могла зрозуміти логіку. А пізніше все стало на свої місця. В соціальній мережі «Фейсбук» я прочитала допис Олега Ростовцева про сепаратистське засідання в Дніпропетровську, на якому присутніх закликали утворювати громади за національною (етнічною) ознакою в рамках децентралізації та підписувати лист до Ради Європи про утиски російської мови. І хто б Ви думали був одним з організаторів того збіговиська? Аркадій Монастирський. Не обійшли в згадуваннях і Михайла Товта, обох, як співавторів «закону Ківалова-Колесніченка». Звідси і випливає логічне пояснення наявності в новому Законопроекті про освіту слів із ганебного «закону Ківалова-Колесніченка». Тепер от думаю, чи не ці пани у ньому наслідили?
Про українізацію
Яку модель українізації мала б вибрати патріотична влада, щоб «комар носа не міг підточити»?
Та можна вибрати будь-яку модель, яка не суперечать нашому законодавству. Так, за приклад можна взяти європейський чи канадський досвід. Беремо законодавство, зокрема ст. 53 Конституції України. У ній говориться: «Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до Закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства». Давайте розглянемо слова «гарантується право». Де сказано, що держава навчає меншини за державний кошт? Якби про це йшлося, то було б написано як у статті 10 про українську мову «забезпечує», а не гарантується. Меншинам гарантується право, що меншини можуть вільно вивчати свої мови і їх за це не переслідуватимуть. Наступні слова «На навчання… чи вивчення рідної мови» - ми не враховуємо маленьке слово «чи» і взяли за основу «навчання меншин мовою меншин у школах, але якщо ми візьмемо не навчання, а вивчення, то це не буде порушенням. Наступні слова «в державних і комунальних навчальних закладах» - ніде не сказано, що це і садочки, і початкова школа, і середня, і професійна і вища. Якщо ми запровадимо вивчення не тотально на всіх рівнях, а тільки в якійсь ланці – то це теж не буде порушенням. Читаємо далі «в державних …закладах або через … культурні товариства». На сьогодні прихильники російської мови і тут вдало зманіпулювали, увівши в школах навчання російською мовою, поставивши крапку після слів «в державних закладах», а там не стоїть крапка, там іде знову коротке слово «або». Або в товариствах. Отже, якщо ми вивчатимемо (а не навчатимемося) мову меншини, і не на всіх рівнях державних закладів, а окремих, і якщо навіть не в закладах, а в товариствах і, взагалі, не за кошт держави - то це все не буде порушенням Конституції України.
Тому, в основу будь-якої запозиченої чи власної освітньої моделі треба закласти головний принцип, який діє у Європі і який не суперечить нашій Конституції. Цей принцип такий: для учнів (студентів) незалежно від їхньої національності і незалежно від того, яка у кого рідна мова, держава повинна готувати навчальний пакет (набір предметів) державною мовою. Усі меншини мають гарантію від держави навчатися своєю мовою в товариствах чи позашкільних закладах, гуртках. Можна цей принцип взяти у чистому вигляді і зробити моделлю, можна поєднати з моделлю країн Балтії: і мови меншин вивчати в початковій школі, поступово переходячи на навчання виключно українською мовою.
Чому, на Вашу думку, нинішні чиновники Міносвіти, в чиїх руках вже після Революції гідності опинилися всі важелі впливу, таки не беруть курс на українізацію?
Може, тому, що вона їм чужа? А, може, тому, що й досі не розроблений основний принцип, який повинен лягти в основу українізації - і тому кожен бачить її по-своєму. Мені здається, треба на старті домовитися, якою повинна бути кінцева мета, а шляхи реалізації – це вже справа технічна. Ви знаєте, як повинен виглядати кінцевий результат українізації? Я не чула, щоб на рівні держави чи на рівні політиків це було визначено. Більше того, народ, як правило, хоче одне, а політики інше…
Чи можете назвати конкретних урядовців, які «гальмують» цей процес?
Ну, почнемо з нижчих рангів. У Міністерстві працює багато російськомовних посадовців, прізвищ яких я не знаю, але давайте вже нарешті розглядати мову, як важливу ознаку світоглядних позицій. Давайте нарешті зрозуміємо, що людям, для яких є рідною російська мова, є рідними російська культура, література, і зрештою російський світ. І цьому факту, на жаль, з кожним днем все більше підтверджень. Візьмемо останні події, пов’язані з іменами відомих українських російськомовних волонтерів-волонтерок. Поки мова йде про нашого спільного зовнішнього ворога – ми в одній упряжці. Як тільки попросиш російськомовних патріотів зробити, наприклад, крім російськомовної версії сайту ще й українську – отримаєш скандал з їхнього боку з матюками і звинуваченнями в насильстві над ними. Тобто, слід розуміти, що позиція україномовних і російськомовних патріотів щодо зовнішнього ворога – спільна, але вона різна в баченні майбутнього України. Україномовні і російськомовні патріоти будують дві різні України. І це ще одна глобальна проблема, яка постане перед нами найближчим часом. Щодо Міністерства освіти, набираючи на роботу фахівців з різним світоглядом, слід розуміти, що кінцева мета, на яку працюють дані фахівці, теж може бути різною.
Стосовно конкретних урядовців - маю негативний досвід спілкування з директором Департаменту дошкільної та середньої освіти Юрієм Кононенком. За його підписом кілька років проводилося дуже «шкідливе» анкетування серед дітей на рівні нейролінгвістичного програмування «Україна і Росія – «єдіная страна», яке захищає мови національних меншин і не захищає українську. Незважаючи на скарги батьків, він відмовився дати офіційні роз’яснення директорам шкіл і батькам щодо ситуації з вивченням російської мови, і тим самим «благословив» подальше зросійщення дітей. Щодо керівництва Міністерства, дуже хочеться сподіватися, що міністр Лілія Гриневич таки виявиться реформатором, хоча окремі статті до «Закону про освіту», який відстоює пані міністр, а потім і правки до цього Закону, які подало Міністерство, не викликали оптимізму…
«Закон Колесніченка-Ківалова» як повзуче лихо
Ви були однією з тих, хто прийшов під Конституційний Суд на підтримку процесу щодо визнання неконституційним мовного «закону Колесніченка-Ківалова». Яку долю пророкуєте цьому процесу?
Останнім часом у мене песимістичний настрій, але це не означає, що таким буде і рішення КС. Я принаймні сподіваюся, що «закон Колісниченка-Ківалова» таки скасують. Всі ми знаємо, що прийнятий він був з порушеннями. Багато депутатів написали відмову, що їхній голос порахували «за», а їх тоді навіть у Верховній Раді чи й Україні не було. Ми знаємо, що цей Закон порушує європейські норми. Мені набридли суперечки на цю тему між депутатами, і я сама вирішила для себе зрозуміти, що ж у ньому не так. Зайшла на сайт Верховної Ради, відкрила Закон, прочитала його, а тоді прочитала європейські закони, на які посилається «Закон Колісниченка-Ківалова». Прочитала – і «прозріла». Європейські документи «Хартія…» і «Рамкова конвенція…» невеличкі, по 11-14 сторінок. Так от в «Законі Колісниченка-Ківалова» ці документи повністю перекручені.
Але повернемося до Конституційного Суду, якщо він не скасує рішення про «Закон Колісниченка-Ківалова» (я, якщо чесно, не здивуюся), то нічого страшного в цьому немає. Це буде тільки прикро і більше нічого, бо для того, щоб прийняти новий мовний закон насправді рішення суду не потрібне. Коли приймається новий свіжий закон, старий закон, який себе віджив, відходить просто в минуле.
Для чого тоді нам рішення Конституційного Суду? Для відновлення справедливості. Повторюся, для прийняття нового мовного закону потрібне тільки бажання. Якби народні депутати хотіли, то за останні два роки могли б уже 730 разів проголосувати за новий закон. Чому ж не голосують? Та тому, що більшість із них не відчувають дискомфорту від присутності «Рускава міра», вони і досі з ним дружать, ще й огризаються, мовляв, «не будіть лихо, поки тихо». Однак на їхнє «мовчання ягнят» хочеться відповісти древньою мудрістю: «замовчуючи зло, вони його примножують», бо «Закон Колісниченка-Ківалова» – це повзуче лихо. З огляду на нього приймаються всі дотичні закони: «Закони про квоти на україномовний конвент» приймався з огляданням на «Закон Колісниченка-Ківалова», «Закон про вищу освіту», прийнятий з урахуванням пунктів «закон Колісниченка-Ківалова». У Київській міській раді не пройшло рішення про вивіски в Києві українською мовою, бо це суперечить «Закон Колісниченка-Ківалова». На часі новий закон про середню освіту, і він теж буде писатися з огляду на одіозний закон, який і досі чинний. Треба негайно приймати новий мовний закон на захист державної мови, розставити всі крапки над «І», як у Європейських країнах. Як тільки його приймуть, і він запрацює - в суспільстві припиняться суперечки на мовному ґрунті і запанує злагода.
Олена Янковська, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ