Першим з-поміж українських міст за вшанування червоно-чорного стяга узявся Тернопіль. Ще 2 лютого тамтешня міська рада прийняла відповідну ухвалу, реагуючи на прийнятий польським Сеймом закон про заборону пропаганди «бандерівської ідеології».
Відтак у Тернополі під час усіх урочистих та святкових заходів на державних будівлях та комунальних установах одночасно із синьо-жовтим прапором вирішили обов'язково піднімати прапор національної революції – червоно-чорний.
У коментарі журналістам міський голова Тернополя Сергій Надал заявив, що відповідне рішення ухвалили після звернення тернополян.
«Містяни сподіваються, що українська влада дасть гідну відповідь на ухвалений польським Сеймом закон про Інститут національної пам'яті. А цим рішенням ми, як представники громадськості міста, засвідчили підтримку нашій історії і нашим героям, – зазначив Надал. – Врешті, під цим прапором гинули і гинуть сьогодні новітні герої. Цей прапор фактично став символом українських захисників. Тому сьогодні він є важливим для усієї України. Тернопіль має багато міст-партнерів у Польщі – і ці міста й надалі будуть партнерами, ми сподіваємось. Але ми не дозволимо, щоб якась інша країна диктувала, якою має бути наша історія».
15 лютого цю ініціативу перейняв Івано-Франківськ, затвердивши перелік дат, у які червоно-чорний стяг вивішуватимуть поряд із державним. Пізніше відповідні рішення ухвалила низка райрад, обіцяв долучитись і Луцьк. 21 лютого вивішувати червоно-чорний стяг на держустановах вирішили і Чернівці.
Саме цим шляхом спробував піти і Львів. Депутатка ЛМР від ВО «Свобода» Мар'яна Батюк запропонувала вивішувати червоно-чорні прапори 9 разів на рік, у дати, пов'язані з визначними подіями національно-визвольної боротьби та вшанування пам'яті борців за незалежність України. А саме: дні народження Степана Бандери, Романа Шухевича, Євгена Коновальця; дні створення ОУН, УПА, УВО; День Героїв; день проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня. Із жалобними стрічками вивішувати прапори у день пам'яті жертв політичних репресій та річницю з дня смерті генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича.
Вивішувати стяги збиралися на вежі міської ради, будівлях районних адміністрацій, щоглі оглядового майданчика на Високому замку, будівлях комунальних підприємств, установ та організацій. Також пропонувалось рекомендувати керівникам підприємств незалежно від форм власності підтримувати цю ініціативу.
Однак, як уже розповідав «Вголос», під час сесії Львівської міської ради 15 лютого депутати від «Самопомочі» та «Громадянської позиції» провалили голосування цієї ухвали, натомість підтримавши протягнуту Садовим ухвалу його заступника, якою наказали «у визначених місцях постійного вивішування Державного прапора України у м. Львові вивішувати виключно Державний прапор України».
Разом з тим, цією ухвалою ЛМР тільки рекомендувала використовувати червоно-чорний стяг на території Львова під час проведення відповідних урочистих та пам'ятних заходів. Так само рекомендували використовувати козацьку та іншу українську історичну символіку.
Цікаво, що прес-служба ЛМР та деякі ЗМІ повідомили про відповідне рішення настільки «вправно», що пожадливі до шовінізму польські медіа здивувалися «неадекватності необандерівців». Як випливає із публікації на «Креси.пл», міська рада Львова вшанувала червоно-чорний прапор, а українські націоналісти якогось дива обізвали це «капітуляцією перед поляками».
Але й на тому все не закінчилось. За кілька днів у медіа з'явилися публікації, які поставили під сумнів шанування червоно-чорного стяга самими українськими повстанцями. Повідомлялося, нібито опозиційні до Садового депутати тепер намагаються ліпити портрети Бандери на кожному стовпі, а прапори чіпляти на кожному будинку кожен день. Дійшло навіть до того, що ініціативу вшанування революційного стяга обізвали війною державному синьо-жовтому…
«Зараз, як і 75 років тому: синьо-жовтий із червоно-чорним – разом»
Історик Володимир Мороз, коментуючи спекуляції довкола червоно-чорного прапора, і, зокрема, його використання у визвольній боротьбі ОУН і УПА, наголосив, що називати цей стяг «прапором УПА» – помилково. Однак так само помилково узагалі заперечувати його використання повстанцями.
Відтак історик наводить основні положення щодо прапорів в УПА:
- червоно-чорний прапор – офіційний стяг ОУН, затверджений ІІ великим збором у Кракові в квітні 1941.
Листівка ОУН
- УПА не мала якихось власних окремих прапорів. Жодних документів про це не виявлено. У діяльності використовувалася національна (державна) символіка – синьо-жовтий прапор і тризуб;
- У джерелах зафіксовано і випадки використання червоно-чорного стяга в УПА. Це не означає, що він був прапором УПА. Жодних документальних підтверджень цьому немає. У відомих випадках використання червоно-чорного прапора він не фігурує самостійно, а поряд із синьо-жовтим. Натомість самостійно національний прапор повстанці вживали значно частіше і відповідно, згадок про це в джерелах (документах, спогадах, піснях та ін.) в десятки, а, може, й сотні разів більше. Це чітко свідчить про те, що червоно-чорний прапор був додатковим, другорядним. Але його використання в УПА – не випадковість чи примха окремих членів ОУН. За кілька років від затвердження у 1941 р. він став символом націоналістичного руху і загалом визвольної боротьби («революційної боротьби» чи «української революції», як це подавалося у націоналістичних виданнях);
- Хоч ОУН і УПА – дві різні структури, але тісно пов'язані як на ідейно-політичному, так і на організаційному рівнях. Про основні аспекти ролі ОУН в діяльності УПА писав провідний ідеолог визвольної боротьби Осип Дяків-«Горновий» в опублікованій у 1948 р. статті «Вклад ОУН у справу утворення і розбудови УПА». Виходячи з цього, можна вважати, що червоно-чорний прапор вживався в УПА не стільки як прапор спорідненої організації (ОУН), а ширше, – як прапор українського націоналістичного руху і прапор визвольної революційної боротьби.
- Є ще один важливий фактор, який впливає на сучасне розуміння червоно-чорного прапора. Зараз дуже поширеним є ототожнення всіх учасників збройної боротьби ОУН і УПА 1940–1950-х рр. із власне вояками Української Повстанської Армії. Відповідно, до таких зараховують і всіх, хто був у підпіллі ОУН. А їх було не менше, ніж вояків УПА.
- Вояки самооборонних кущових відділів (СКВ), охоронних відділів, працівники референтур – господарчої, пропаганди, Служби Безпеки, Українського Червоного Хреста (УЧХ) та ін. – всі вони були членами або симпатиками ОУН. Червоно-чорний прапор – їх організаційний прапор. Зрештою, відділи УПА впродовж 1946–1949 рр. були демобілізовані – і їхні вояки продовжили боротьбу знову ж таки в підпіллі ОУН.
«Саме тому сьогоднішнє трактування червоно-чорного прапора як прапора збройної боротьби ОУН і УПА 1940-1950-х років є логічним і виправданим. Але при цьому не треба забувати, що він не був прапором Української Повстанської Армії, а прапором Організації Українських Націоналістів», – додає Володимир Мороз.
Разом з тим, дослідник українсько-польських відносин Роман Грицьків показав світлини, які підтверджують, воїни Української Повстанської Армії використовували червоно-чорні прапори.
Присягу вояка УПА складає чотовий (згодом сотенний) Дмитро Білінчук – «Хмара», приймає сотенний Юліян Матвіїв – «Недобитий».
Польова Cлужба Божа після прийняття присяги сотні УПА ім. І.Богуна куреня «Перемога».
«Обидва фото зроблені влітку 1944 на Франківщині. Як бачимо на урочистості використано два прапори - синьо-жовтий (національний) та червоно-чорний (організаційний). Звісно, ніхто не ставить під сумнів прерогативу українського національного та державного прапора, але поряд із ним не можемо не помітити й символу боротьби – червоно-чорного знамена», – зазначає Грицьків.
У вільному доступі в мережі можна знайти чимало напрацювань істориків, які пояснюють, що означав червоно-чорний стяг для оунівців та упівців.
«Геніальне визначення України дав геніальний Василь Стефаник. Україна – це земля, наша родюча, чорна, найбагатший у світі чорнозем, за який проливали кров найкращі сини України. Українська земля – чорного кольору, а кров борців, що йшла «відбирати її від ворога», – червона. А хіба ж поєднання цих кольорів – червоного і чорного – не символічне визначення України – України, що бореться?», – цими словами Василя Стефаника один з ідеологів українського націоналізму Зенон Коссак пояснював значення червоно-чорної символіки визначному діячеві ОУН Петрові Дужому 1934 року у львівській в'язниці «Бригідки».
Також, за словами істориків, кожен член ОУН був зобов'язаний знати пояснення національного та організаційного прапорів. У підпільних виданнях «Народ в боротьбі. Революційний довідник» (1947 р.), «Початковий вишкіл українського революціонера» (Львів, 1949 р.) та «Український юнак-революціонер іде» (1949 р.) про це писали отак:
«Прапор українського народу є синьо-жовтого кольору. Синій колір відображає голубе українське небо, а жовтий колір – золоте гаряче українське сонце. Ці кольори віддають ясний, життєрадісний, волелюбний зміст духовости українського народу.
Прапор української національно-визвольної революції є червоно-чорний. Червоний колір означає героїзм, посвяту і бойовість, це символ гарячої червоної української крови, а чорний колір – працьовитість і наполегливість, це символ труду і землі нашого народу.
Червоно-чорний революційний прапор – це символ безупинної героїчної боротьби за українську землю».
«Мер Садовий виконує свою роль»
«Сьогодні по всій Україні міста приймають рішення про вивішування червоно-чорного прапора, як символу національно-визвольної боротьби українців ХХ століття, – пояснює свою пропозицію Мар'яна Батюк. – Львів був історичним центром боротьби в Західній Україні, хочеться, щоб і залишився місцем збереження історичної пам'яті. Вивішуючи поряд з Державним прапором червоно-чорний, ми віддаємо шану всім борцям за волю України. Червоно-чорний прапор був присутній на Революції Гідності. Сьогодні бійці Східного фронту захищають нашу землю з синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами.
Разом з тим, Державний прапор України – синьо-жовтий. Це святе! Якщо деякі ЗМІ намагаються звинуватити нас у посяганні на державний символ, у розгортанні якоїсь «війни», то це відверта маніпуляція. Ми лише пропонуємо повернути історичну справедливість і вивішуючи поряд з Державним прапором символ боротьби українського народу – червоно-чорний прапор, таким чином вшановувати Героїв України. Червоно-чорний прапор, як символ боротьби за нашу державу, бо боротьба продовжується.
Натомість Садовий якраз не хоче, щоб у Львові вивішували поруч з Державними червоно-чорні прапори. Не розумію, в чому страх влади таким чином вшановувати борців за Україну, але мер зробив все, щоб ухвала не пройшла. Спершу затягували візування і ухвала затримувалась по кабінетах, згодом перед самою сесією ЛМР міський голова включив свою ухвалу про ширше використання синь-жовтого прапора. Сьогодні провладні ЗМІ маніпулюють цією темою і шукають шляхи для переконання містян, що червоно-чорного прапора не треба вивішувати. Але ми тверді в своїй позиції. Справжні українці з родинних історій боротьби ХХ століття і сьогодні усвідомлюють ціну бандерівського прапора. А хто проти цього, мабуть, шанує чужих героїв…»
«У вирі визвольних змагань, українські герої, на відміну від депутатів Самопомочі, таких як Єгор Соболєв і йому подібних дєятєлів, не замотувалися у прапори, а самовіддано до останнього подиху боролися за Волю України, – зазначає Роман Грицьків. – Українські повстанці не йшли у бій буквально під прапорами, умови конспірації і партизанської тактики цього не дозволяли, але вони несли їх у своєму серці. І якщо синьо-жовтий прапор нагадував їм про те, за що вони воюють – за Українську Самостійну Соборну Державу; то червоно-чорний стяг надавав їхній боротьбі твердості і безкомпромісності, вони свідомо йшли на смерть, незважаючи на переваги і підступи ворогів.
Маніпуляції, які довкола цього питання останнім часом розпочалися у пресі, в тому числі з використанням ветеранів та істориків, мають на меті роз'єднати українські сили, закласти суперечки в трактуванні національної історії та у підсумку позбавити національно-визвольний рух 1920х-1950х доцільності, а відтак підвадити й саму ідею Української Державності. Мер Садовий виконує свою роль, він підіграє своїм польсько-московським друзям у відверто антиукраїнських інсинуаціях.
Саме тому у відповідь на всі закиди та фальсиікації маємо продемонструвати консолідованість та єдність українського народу в сприйнятті національної історії, символів та Героїв. Адже зараз, як і 75 років тому, під синьо-жовтими і червоно-чорними стягами, під гаслами «Слава Україні! Героям Слава» ми відстоюємо свою незалежність, відстоюємо своє право на майбутнє».
У тему:
Журналіст Назар Данчишин під час відкриття пам'ятника Героєві Небесної Сотні Ігореві Костенку поспілкувався із Андрієм Садовим про червоно-чорний стяг.
«Я не знав Ігоря Костенка з Небесної Сотні, – зазначає Данчишин. – Так сталося, що зі мною на аспірантурі вчився його друг і одногрупник Олег. Сталося й так, що дуже нетривалий час я був у тій самій редакції, де раніше працював спортивним журналістом Ігор. Я питаю в його побратима: «Яким був Кос?» Він каже коротко: «Ідеалістом. Романтиком. Правим. А такі завжди в перших рядах». Пам'ятаю, як тепло згадували про нього і його співпрацівники.
Сьогодні в подвір'ї будівлі географічного факультету, де Ігор навчався, йому відкрили пам'ятник. Молитва. Слово Матері.
Були й слова чиновників, піар «харизматів». Та практично не виступали його справжні друзі. Після своєї промови пан Садовий швидко рушив до виходу. Я наздогнав його. Став певним, що Ігор хотів цієї миті про це запитати, тому я й звернувся:
- Ігор ішов на Майдан і під червоно-чорним прапором.
- Так. І що?
- Ваша заборона вивішувати червоно-чорні стяги в місті - така йому подяка? - питаю
- Українців не можна ділити за прапорами, - каже мер. – У нас є один. І червоно-чорний, до речі, висить сьогодні на флагштоку перед Ратушею. Над будівлею ж тільки синьо-жовтий.
- Думаєте, Ігор був би проти, якби обидва прапори висіли поряд по всьому місту? Він - націоналіст...
- І я націоналіст, - перехоплює мер. - Але не можна ділити...
За логікою пана Андрія, Ігор і ті націоналісти, що загинули на Майдані, теж ділили українців? Але ж синьо-жовтий стяг не суперечить червоно-чорному. Прапор свободи не конфліктує з прапором боротьби за цю свободу. А ми ж у боротьбі. І одинока бандерівська фана перед Ратушею - ніби подачка, а не вияв удячності.
На завершення хор співав Франкове «Не пора москалеві й ляхові служить». Символічно, без очільника міста».
Яна Федюра, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ