Було колись в Україні: сотні тисяч телевізорів по 24 години на добу виловлювали в ефірі „канал чесних новин”. Було... та що не минає? Минулого тижня я з найбільшим інтересом стежив за новинними блоками в передачах ТРК „Україна”. Адже епіцентр політичної активності українського громадянства виразно перемістився в Донецьк, на тамтешню „площадь имени Ленина”...
Ставлення львів’ян до „донецьких”, Донбасу та подій, які там відбуваються наскрізь просякнуте штампами й стереотипами. „Депресивний регіон”, „комуноолігархічний заповідник”, „інформаційна блокада”, „залякані й зазомбовані виконавці чужої волі” – ось лише мала частина найтиповіших формулювань. Слухаючи їх із вуст пересічних галичан чи навіть досвідчених політиків, лапаєш себе на думці: переважна більшість цих стереотипів є дзеркальними відбитками того, що говорилося й писалося про „наших” в „їхньому” таборі”... Між тим з уважного спостереження за подіями на Сході можна зробити низку висновків, вкрай важливих у непростій ситуації, коли на порядок денний поставлено питання про соборність України.
Передовсім, „східні протестанти” не є зазомбованими, заляканими, підкупленими, непоінформованими тощо – принаймні, основної їх маси всі ці означення стосуються не більшою мірою, ніж маси прихильників помаранчевого кольору. Мусимо визнати факт стрімкого громадянського пробудження Сходу та різкого зросту політичної активності тамтешніх мешканців. Плекання стереотипів „зазомбованості”, „недоінформованості”, „обмеженості” тощо стосовно наших політико-географічних антагоністів (за цими стереотипами легко „прочитується” уявлення про „просунутість” галичан та меншовартість „наших одурених братів”) породжує справді серйозні проблеми в стосунках із ними.
„Ми наразі тільки вчимося...” – сором’язливо казала кореспондентові одна з активісток тамтешнього Майдану. Слід зазначити, що синьо-білі протестанти виявилися доволі здібними учнями. Історія, певна річ, ще не знала контрреволюції, яка б так стрімко й беззастережно переймала революційні лозунги та способи дії. Мабуть, сьогодні правдивий вираз єдності України слід бачити в тому, що російськомовний варіант гасла „Ми разом, нас багато – і нас не подолати!” якнайприродніше вписався в атмосферу донецького мітингу.
Отже, вони теж є громадянською спільнотою, хоча й доволі своєрідною... Мусимо усвідомити, що прагнення увічнити та посилити режим кримінально-олігархічної „зони”, де живуть „по понятиям” і зневажають демократичні цінності – таке прагнення теж може бути масовим та щирим. Скажемо більше: його слід розглядати іноді як вільне виявлення громадянської позиції – хай незгідної з нашою та нам назагал малозрозумілої.
Втім, чи аж такої незрозумілої? Ми прагнемо реформ та демократії, хоча добре знаємо, що успішний керівник у нашій країні частіше буває „сильним мужиком”, ніж демократом і реформатором. Ми хочемо „йти в Європу”, потайки часто-густо ностальгуючи за Союзом із його відносними добробутом та безпекою. Ми, галичани, поборюємо державний статус російської мови, застосовуючи її де треба й не треба та не даючи собі труду оволодіти жодною іншою зі світових мов на рівні, здатному забезпечити нашу комунікацію з міжнародним довкіллям... Ми, словом, нібито маємо рацію на рівні макроконцепцій („демократія”, „вільний ринок”, „європейський вибір” тощо), тоді як вони – на рівні здорового глузду, життєвого досвіду та реальних протирічь, притаманних кожній із наших „правильних” настанов.
При всьому тому конфлікт інтересів має надто глибоке підгрунття, зокрема й етнічне. А Лев Гумільов слушно зазначав, що „етнічні симпатії купити неможливо”. Тому „шапкозакидальні” настрої щодо швидкого подолання непорозумінь між Сходом і Заходом бажано сховати якподалі – разом із місіонерськими інтенціями! – й налаштуватися на дуже серйозну й тривалу працю з невдячним „матеріалом”. Якщо, звісно, слова „Соборна Україна” не є для нас порожнім звуком...
Донбас прокинувся – подобаються чи ні нам перші вияви його громадянського пробудження. Принаймні ситуативно склалася ситуація, коли донеччани масово повстають „за принципи”, тоді як львів’яни поринають у звичне болото кулуарних ігриськ навколо портфелів та посад. І якщо завтра саме Донецьк виявить претензії на роль загальноукраїнського „П’ємонту”, то, мусимо визнати, матиме для того набагато вагоміші економічні й соціальні козирі, ніж західна столиця. Інше питання – куди саме поведе країну цей новоявлений П’ємонт?
ІА "Вголос": НОВИНИ