Виборче гасло Народного Руху "не мовчи, не бійся, не зраджуй" породжує з небуття несподівані асоціації.
Воно сміливо може бути антиподом тюремному слогану "не верь, не бойся, не проси", що є таким близьким їх центровому опоненту – Віті Януковичу та його однокамерникам.
З поетичного Олімпу Куйбіди – воно апелює до безсмертних рядків хуліганистого Єсєніна "Не жалею, не зову, не плачу, Все пройдет, как с белых яблонь дым. Увяданья золотом охваченный, Я не буду больше молодым". Але Рух ніколи особливо не хуліганив в єсєнінських масштабах, хоча, безперечно, йому є за чим поностальгіювати в бурхливій молодості.
З якогось буддійського боку – уся ця героїчна тріада паралелиться з 3-ма мудрими мавпочками, кожна з яких зокрема: або не чує (злого), або не бачить (поганого), або не говорить (сороміцького).
В контексті партійної міфотворчості Руху є ближчим перший і майже третій варіанти, бо згадки про благословенну пору відцвітання та потребу ототожнення з таким (майже пенсіонерним) періодом у житті, якось не дуже радують партію, що знову повідомляє про своє воскресіння, яко птаха Фенікс. В третьому варіанті трохи непевним є мавпяча природа, яку слов’янська ментальність ніяк не може уявити десь біля мудрості.
Тому моменти прес-конференції, де Корнат, Тарасюк і Куйбіда демонстрували вищезгаданий третій варіант пропускаються, бо їх спокійно можна подивитись на ВІДЕО. Замість того, щоб довго споглядати, як Куйбіда зигзагоподібно і через північний захід заходить на мерське крісло Львова, а уся трійця втомлено сибаритствує у своїй консервативності не знаючи, як перегнати Садового, краще полиньмо до пам’ятника В. Чорноволу, де має відбуватись урочисте віче рухівського братства.
У тому святому для кожного львівця місці несподівано розбився шкільний базарчик, який й базарчиком важко назвати з огляду на галімість і кількість пропонованої продукції. Як виявилось, це чудо під мегаломанською назвою Шкільний ярмарок було не менш несподівано розбите з ініціативи голови ЛОДА Василя Горбаля.
Обуренню рухівського братства були межі. Їхніх приблизних 70 осіб, переважно чоловічої статі, були затиснені на 3-х метрах ширини між пам’ятником Чорноволу та потьомкінськими палатками, де щось купувати, то вже буде злочин проти людства. Вибори почались і таким нехитрим макаром Горбаль вирішив кинути декілька палок у колеса Народного Руху.
Куйбіда повз той бедлам проходить посміхаючись у вуса, а Тарасюку немає куди всміхатись і тому він дуже серйозний, якщо не сказати обурений, особливо під час навушної розмови з Корнатом. Поза нею Корнат позериться гусарськими позами, скаче поперед батька у пекло і якось недбало (приречено) вшановує пам’ять Чорновола. Дійшло лише до одиничної сутички (словесної) між воістинним українцем та палатковим хохлом, ймовірно з Південного. Рухівці традиційно порозхитували кулаками небо і розійшлись.
А ось і якийсь татко пояснює малому символіку 3-х пальців на тому ж пам’ятнику словами, що три пальці – то свобода. Зрозуміло, що не ВО, а оте, щось більш нематеріальне.
Возрадуючись такому лікбезу, рухівців такі перепони мають загартовути ще більше, та й є ще один адміністративний момент, яким можна дорікнути туповатим янучарам. Після такої маніпуляції дитячим щастям заради політичної вигоди, народ точно скаже і зав’яже, що у Горбаля немає нічого святого за пазухою.
На користь думки про адміністративний ресурс Горбаля можна зауважити, що навпроти пам’ятнику Чорноволу все ж були розкладки з дитячим ширпотребом китайозного виробництва, а не палатка зі шкарпетками, яку поставили за 3 метри навпроти флагштоку, де не було жодного державного прапора, який напевне так готується до дня прапора. Добре, що там ще трулі не продавали червонясті для деяких підарасів з ЛОДА.
Присутність Південного (ринку) більш конкретно персоніфікувалась в сматрящій біксі з когорти писарчукових чікс, які періодично вітають Яника хлібом-сіллю, просять автографів та вистоюють під стінами політеху у довгі дощові години.
Писарчукова чікса якась дуже напружена в ролі сматрящої за цим гнилим і шкільним базаром. Та під час безпосередної близкості до тіл Тарасюка та Куйбіди, вона підбивається кокетним вуаля у щось не таке аморфне, облизує губи і починає входити в репрезентативний образ мамзелі з романтичного 19 століття, яка ночами і під ковдрою тяжко зітхає над сантиметрами кальсон Саши Пушкіна, щоб потім ще більш довгими зимовими ночами строчити листи, освячуючи їх ніжними згадками про ляжки Терпсіхори.
Зацементувавшись такими ідентифікаційними драглями вона пішла абордажити фотографів на фотку з Куйбідою. Куйбіда, як справжній поет і невільник честі пелюстково розцвів на зустріч такій пишнотілій музі. Хоча на пресконфі він запевняв, що з представниками Партії регіонів та їх сателітами у нього не буде жодних близьких стосунків будь-якого рівня.
Як на Мату Харі в писарчукової бікси не вистачає глибини і витонченості, бо вони успішно завалені матронистою кічухою. Хоча, можливо, вона просто хоче перебігти від Януковича до Тарасюка, а там вже рукою дістатись і до Тимошенко. У такому варіанті її вже задовбало нестерпне життя з янучарами з їх щоденним підкиданням тяжких мощей Януковича до неба слабкими жіночими руками. І навіть така адораційна служба не може врятувати адепток Януковича від його звіздюлін, якщо баба не буде мовчати у церкві. Ось така профанація усіх святих ідей.
Тому на фініші звучить хіт 1960 року італійки Міни "Il cielo in una stanza" ("Небо у кімнаті"). Так тепер вже не співають. Та й поезію таку вже не пишуть.
ІА "Вголос": НОВИНИ