Пане Володимире, раніше Львівська область була передовою серед регіонів по усиновленню дітей і створенню прийомних сімей. Яка ситуація сьогодні?
За рівнем влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування до сімейних форм виховання, ми й надалі маємо один з найвищих показників по Україні – входимо в десятку кращих областей. Проте сьогодні нам дещо важко робити моніторинги у зв’язку з подіями в Криму, на Сході, бо ці регіони опинились у нерівних умовах. Але у такий важкий час як зараз, коли чоловіків відправляють у зону АТО, коли триває війна, є багато людей, які все-таки бажають брати на виховання дітей.
Цього року на Львівщині усиновлено 30 дітей, минулого року було 34 дитини. За два наступні місяці, думаю, що ми доведемо ці показники до 40 дітей. Насправді, торік у нас усиновлення різко зменшилося, майже наполовину. Раніше середній показник був 66-68 дітей, а у 2008 році було усиновлено навіть 72 дитини.
Також з початку року на Львівщині понад 50 дітей було влаштовано до прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу (ДБСМ). В області відкрито вже 28 таких будинків.
Останні два цього року відкрились у Львові на вул. Тракт Глинянський і в селі Пнікут Мостиського району. Загалом це унікальний проект, адже в цьому селі вже 5 таких дитячих будинків сімейного типу, і в майбутньому ми плануємо організувати тут містечко «Країна дитячих мрій». Там працює отець В’ячеслав Дорош, який створює для дітей всі умови для нормального проживання. В одному такому будинку виховуються діти з особливими потребами, і це є показово й для інших батьків. Окрім того до кінця року має бути відкрито ще один ДБСТ у Львові.
Попри це, скільки дітей в області ще продовжує перебувати в інтернатах?
Загалом на Львівщині є 2689 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Станом на 1 жовтня 274 дитини перебуває в інтернатних закладах усіх типів – це і будинки дитини системи охорони здоров'я, будинки-інтернати соціального захисту, і освітянські інтернати. 79 дітей навчаються у ПТУ, ліцеях, коледжах, вишах. Усі решта дітей влаштовані в сімейні форми виховання: 365 дітей виховуються у 107 прийомних сімей і 28 дитячих будинках сімейного типу, решта дітей під опікою і піклуванням рідних, близьких, родичів, знайомих.
Цього року втратили статус 354 дитини: більшість з них – у зв’язку з досягненням повноліття, 30 дітей було усиновлено, 28 повернуто в біологічні родини, надали ми статус 253 дітям. Дитина, яку забрали з сім’ї без позбавлення батьківських прав, теж є такою, що потребує опіки держави, вона може бути влаштована до сімейних форм виховання, однак не може бути усиновлена.
На Львівщині майже 4800 дітей навчаються та виховуються інтернатних закладах, з них сиріт – лише 232 дитини. Решта мають батьків, але в силу певних обставин вони перебувають в інтернатах. Минулого року в області була запроваджена стратегія подолання сирітства – це довгострокова стратегія, яка передбачає якраз аналіз, чому ці діти перебувають у цих закладах, і повернення їх в біологічну родину, роботу із сім'ями, які перебувають в складних життєвих обставинах. На сьогодні в області функціонує Червоноградська школа-інтернат для дітей сиріт, в якій перебуває менше 70 дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування. В кінці 90-х на початку 2000-х років у цьому закладі перебувало більше 200 дітей.
Ми так просто не скеровуємо дітей в інтернати: коли дитина сиротіє, ми намагаємося одразу знайти близьких родичів, знайомих, які б взяли її під опіку. Якщо немає такої можливості, шукаємо кандидатів у прийомні батьки, батьків-вихователів. Коли ми бачимо, що десь родина звернула з правильної стежини, члени сім’ї не хочуть виправляти ситуацію, служба у справах дітей починає працювати з родиною, аби саме хтось з них забрав дітей на виховання, тільки щоб дитина не йшла в інтернат. Хоч і невеликий відсоток, але він є, коли батьки через рік таки повертають своїх дітей і все в них складається добре. Хоча, на жаль, не всі хапаються за цей шанс.
Вихованець інтернату – хто він?
Діти, які потребують влаштування, це здебільшого діти старшого віку, або діти з вадами. Ми якраз поставили собі за ціль на наступні роки, і працюємо у цьому напрямку з потенційними кандидатами в піклувальники, опікуни, прийомні батьки, батьками-вихователі, щоб вони забрали дітей старшого віку в родини і, щоб брали дітей з особливими потребами.
Діти, які перебувають в прийомних сім'ях чи дитячих будинках сімейного типу, теж можуть підлягати усиновленню, але не всі. Бо сюди потрапляють і діти, які вилучені від батьків, але ті не позбавлені батьківських прав. Є така процедура: коли дітей вилучають із сім'ї без позбавлення батьківських прав, і за рік часу ми маємо дослідити, чи можна дитину повернути сім’ю, чи все-таки слід забирати.
Фактично, в області підлягає усиновленню 600 дітей, не влаштованими у сім’ї – майже 300. Пріоритет щодо усиновлення дітей в прийомних сім'ях та дитячих будинках сімейного типу мають батьки-вихователі та прийомні батьки.
База даних на дітей, які підлягають усиновленню, у нас абсолютно прозора. Будь які кандидати в усиновлювачі можуть прийти в робочий день та ознайомитись з нею. Окрім цього, відповідно до договору з «Магнолією», інформація про дітей, які потребують влаштування до сімейних форм виховання, розміщується на сайті «Сирітству – ні».
Насправді, в інтернатних закладах перебуває багато дітей, які мають батьків. Але тут питання до соціальних служб. Нам потрібно більше працювати з родинами, в яких діти знаходяться в інтернатах, працювати з батьками, встановлювати, яка причина цього?
Якщо це діти з вадами – це одне, якщо діти, що потребують спецдогляду – інше. Але якщо вони просто віддали дитину і забули про неї, а вона там живе з першого по десятий клас, а потім коли їй виповнюється 16-17 років, керівник закладу пише листа: вживайте заходів, щоб дитині надати статус, аби вона мала допомогу і пільги при вступі, то це вже якось не правильно. Було б правильно одразу, коли дитина ще маленька, надати їй статус і влаштувати в сім’ю. Бо є родини, які цього дійсно хочуть: у нас зараз рекорд – є 106 кандидатів в усиновлення, і всі хочуть менших дітей.
Коли дітей вилучають із сім’ї, ми поміщаємо їх в притулок для дітей. Там діти можуть жити 3 місяці, й за цей час ми вже бачимо, чи їх варто повертати в сім’ю, чи потрібно шукати потенційних кандидатів у батьки, щоб дитина не йшла у цей заклад. Це ще й антипоказник для району: якщо діти йдуть в заклад, значить відповідні служби погано працюють. Я ніколи не повірю, що не знайдеться в родині хтось, хто не міг би забрати дитину до себе. На Кавказі такого немає, в нас такого не було до 1939 року, тому добрі традиції потрібно відновлювати.
Хто найчастіше сьогодні всиновлює дітей?
У більшості випадків – це молоді бездітні пари, віком до 35 років. Є декілька кандидатів, які вже мають досвід усиновлення, і є ще певна така категорія сімей, які виховали вже своїх дітей, відчувають себе фінансово стабільно, і готові брати на усиновлення чужих дітей. Ми їм пропонуємо спочатку створити прийомну сім’ю, бо усиновлення – це коли дитина на правах рідної входить у вашу сім’ю.
Якщо ж це прийомна сім’я, тут люди вступають з державою в юридичні відносини, ми їм даємо дітей на виховання. Держава виділяє два прожиткових мінімуми в місяць на виховання дітей плюс 35% грошової винагороди. За бажанням батьків, коли вони сплачують страхові внески, їм нараховується пенсійний стаж. Держава дбає про людей, які свідомо хочуть себе присвятити дітям.
А як з чергою на усиновлення, чи існує така?
Я вже казав, що зараз у нас є 106 кандидатів на усиновлення. Щодо черг, то як такої, черги на обласному рівні взагалі немає. У нас є база даних дітей, будь-який кандидат в усиновлювачі приходить, ми йому показуємо всю базу і можемо дати скерування до будь-якої дитини, яка може бути усиновлена.
На районному рівні можуть бути діти, яких ми не бачимо: вони осиротіли і місяць стоять на районному обліку, де їх почергово мають запропонувати своїм кандидатам в усиновлювачі, і якщо вони всі відмовляються, дитина через місяць потрапляє до нас у базу. На регіональному обліку дитина у нас теж перебуває місяць. І якщо за цей термін її ніхто не усиновлює, вона йде на центральний облік, на якому перебуває рік. Й аж через рік дитина може йти на міждержавне усиновлення.
До речі, щодо усиновлення іноземцями: це взагалі табу, чи їм віддають здебільшого хворих діток?
Пріоритет по усиновленню мають виключно національні сім’ї. Якщо дитина рік перебуває в загальноукраїнській базі усиновлення і її ніхто не бере, тоді вона стає відкритою для міжнародного усиновлення. Однак, діти до 5 років взагалі не підлягають іноземному усиновленню, винятком є проблеми зі здоров’ям, важкі патології, ВІЛ- позитивний статус. З трьох дітей, які у нас на Львівщині були усиновлені іноземцями у цьому році, двоє було з проблемами зі здоров’ям, а третя дитина вже старшого віку.
Національний усиновлювач є захищеним. Також ми не розриваємо братів і сестер, для них існують дитячі будинки сімейного типу, у нас є такі будинки, де виховуються 6-7 дітей з родинної групи. Богу дякувати, є люди доброї волі, які тих дітей об’єднують під одним дахом. У нас є випадки, коли вихованці дитячих будинків сімейного типу беруть прізвище вихователів і залишаються там, допомагають їм.
Також я хочу сказати, що у нас цього року є бажаючі усиновити ВІЛ-інфікованоу дитину, це дуже позитивний приклад. У нас були випадки, коли брали з підозрою на ВІЛ, але потім цей діагноз не підтверджувався. Загалом кожен кандидат має право на незалежне медичне обстеження.
Я скажу, що й в інтернатах бувають випадки, коли батьків відмовляють усиновлювати таких дітей. Але це на їхній совісті, що вони не сприяють усиновленню чи влаштуванню дітей до сімейних форм.
Що стається з дітьми-сиротами після 18 років, куди вони повертаються?
У нас в області діє програма забезпечення житлом дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського виховання. Торік на неї було виділено 600 тис. грн. Це ніби небагато, але для 19 дітей нам вдалося придбати житло на умовах співфінансування. На цей рік є 700 тис. грн, і хоча ціни виросли, ми теж плануємо придбати житло для 19 дітей. І тут, зокрема, позитивну роль відіграють прийомні батьки й опікуни, які акумулюють фінанси і співфінансують придбання житла.
Після 16 років діти ставляться на квартирний облік, і ми вже бачимо потенційно, якщо є непридатне житло, чи дитині немає куди повертатися, одразу потрібно над цим думати. Будьмо відвертими, діти не завжди мають житло, тому вже другий рік в області діє така програма. Коли дитині 18 років, це не означає, що її викидають на вулицю. У прийомній сім’ї і у ДБСТ дитина може перебувати до 23 років за умови, що вона навчається, і всі виплати, гарантовані державою, за нею зберігаються, й вона далі знаходиться у полі зору нашої служби.
Наскільки вплинуло скорочення соціальних виплат на бажання потенційних батьків усиновити чи взяти на виховання дитину?
Прийомні сім”ї і дитячі будинки сімейного типу отримують на дитину два прожиткових мінімуми в місяць, для опікунів – така ж сума. Тому це ніяк не впливає. Навпаки, в час, коли таке безробіття, коли у державі нестабільна економічна ситуація, це субвенція з державного бюджету, яка є повністю захищеною. Будинки сімейного типу і прийомні сім’ї, які приїхали до нас з зони АТО і зареєструвалися тут, також отримують ці кошти. Загалом за минулий місяць ми виплатили 1 млн 227 тис. грн.
Сім’ям, що усиновили дитину, виплачується одноразова допомога – як при народженні дитини. Але для тих батьків, які усиновлюють дітей, гроші не грають першочергову роль. Керуючись лише цим, вони могли б створити і прийомну сім’ю. Для них така допомога – це як своєрідний приємний бонус від держави.
Ви згадали про переселенців з АТО, скільки таких з дітьми перебрались на Львівщину?
У нас на обліку є 42 дитини-сироти і дитини, позбавлених батьківського виховання, які приїхали до нас зі своїми опікунами із зони АТО. Серед них є також три дитячих будинки сімейного типу.
Один з таких будинків переїхав у Жовківський район, два інші – у Трускавець і Борислав. Одна прийомна сім’я переселилась до Львова. Ті, що оселились в Трускавці, планують тут бути до кінця навчального року. Ті, що оселились у Бориславі, їх будинок на сході повністю зруйновано, вони віруючі і їх релігійна громада буде будувати їм тут будинок для створення ДБСТ. Міськрада вже виділила землю. У Жовківському районі сім’ю зі сходу прийняла одна з волонтерок, яка надала їм помешкання. Та вони сподіваються, що все-таки згодом повернуться додому.
Наскільки нині процес усиновлення позбавлений бюрократизму, як довго триває ця процедура?
Якщо говорити про створення прийомної сім’ї чи дитячого будинку сімейного типу, то тут найдовше часу займає збір документів. Подається заява у службу дітей, служба робить акти обстеження побутових умов, а далі триває збір документів – повне медичне обстеження, довідка про несудимість, декларація про доходи і згода всіх повнолітніх членів сім’ї. Далі орган приймає рішення. Потім потрібен контакт з дітьми.
Маленькі діти, які у нас зараз є в дитбудинках сімейного типу чи в прийомних сім’ях, це здебільшого діти, які не можуть бути усиновлені. Для ДБСТ ще потрібно мати будинок, або держава його надає. Також потрібно пройти ще 3-тижневе навчання, цього року у нас вже було 4-5 курсів навчань. Загалом весь процес займає десь до 2 місяців.
Якщо говорити про усиновлення, то збір документів триває десь так само до 2 місяців, а далі вже потрібен час на підбір дитини. Чим старша дитина, тим швидше її можна усиновити. Якщо це немовля, тут вже як доля складеться. Якщо є пологовий будинок, де відмовляються від дитини на тій території, де зареєстрований кандидат, тоді він має більше шансів. Але, щоб до нас прийшло здорове немовлятко на обласний рівень, фактично, такого немає – їх забирають ще на районних, місцевих рівнях. Якщо люди готові забрати 2-3 дітей з однієї родинної групи, тоді з цим теж легше. Документи на усиновлення дійсні один рік. Впродовж цього часу ми шукаємо дітей.
До війни у нас була хороша комунікація з Донецькою й Луганською областями, ми направляли туди кандидатів на усиновлення і звідти вони привозили дуже багато дітей. Дніпропетровськ нині пішов шляхом створення прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу. У них рівень влаштування дітей під сімейну опіку був один з найнижчих, була велика кількість сиріт, але зараз за певні гранти було побудовано велику кількість будинків сімейного типу. Ми все-таки підходимо до цього процесу дуже індивідуально.
Хоча торік і позаторік у нас були такі випадки, як розусиновлення – це дуже неприємна річ. В одному випадку причиною стало психічне захворювання матері, в іншому випадку ми позбавили батьківських прав всиновлювачів.
Були також й випадки, коли у дитини проявлялися з часом якісь захворювання, що становили небезпеку для інших. Тоді приймалось рішення про вилучення дитини з сім’ї. Я хочу сказати, що кожна дитина має свою історію, свій генетичний код, і ніхто не знає, які він проявиться. Хтось каже, що генетики не існує, та я спілкуюся з багатьма людьми, які усиновили дітей, і знаю, про що говорю. Але це свідомий вибір батьків, це їх діти.
За всиновленими дітьми у нас теж є нагляд – спочатку раз в рік, а потім раз у три роки.
Все-таки, якою є ситуація з усиновленням діток середнього й старшого віку? Адже правда така, що найбільш затребуваними серед всиновлювачів є малюки?
Ми працюємо з кандидатами на усиновлення, пояснюючи, що кожна дитина має право на сім’ю. Але й діям старшого віку, які прожили, наприклад, 10 років в інтернатному закладі, дуже важко адаптуватися до життя в сім’ї. Хоча торік в нас усиновили 17-річну дівчину, і це дуже гарний приклад. Також у нас є випадки, коли молодші діти перетягують в прийомну сім’ю старших.
Ми знаємо, звідки йдуть ці страшилки про прийомні сім’ї: у Донецьку людей лякають, що ми на заході їмо дітей. І так само в наших закладах деколи можна почути, що прийомна сім’я – це зло, що вони беруть дітей на органи і таке інше. У будь-якому випадку, я дійсно вірю, що система інтернатів – приречена. У 2006 році в сімейних формах було 60% дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Нині там вже 87% дітей по всій Україні. Ми дійдемо до того, що буде 100% – старші діти вийдуть з інтернатів, нових ми туди не даватимемо і так ми здолаємо цю систему.
Інтернати не хочуть віддавати дітей, бо це їх гроші. Але й державі дорожче обходиться утримувати дитину в інтернаті, аніж в прийомній сім’ї чи дитбудинку сімейного типу.
Президент Ющенко першим активно заговорив про проблеми сирітства й інтернатів, і взяв курс на максимальне створення прийомних сімей. Яка політика нинішнього президента у цьому напрямку, чи йому зараз не до цього?
Віктор Ющенко зробив просто перелом: було створено державний департамент захисту прав дітей і усиновлення. Ганебна практика вивозу наших дітей за кордон припинилася, був захищений національний усиновлювач, також було передано ці справи від органів освіти службам у справах дітей, ми порахували всіх сиріт.
Тоді кричали, що в Україні 100 тис бездоглядних дітей. Що було потрібно зробити, щоб їх не було? Забрати дітей з інтернатів і передати їх на виховання в родини. Тоді й пішов тиск, були створені прийомні сім’ї, ДБСТ, було проведене роз’яснення серед населення про усиновлення. І що ми отримали в результаті – спад кількості дітей-сиріт і 85% по Україні влаштування дітей до сімейних форм виховання.
При нинішньому президенті ми не збавляємо цих темпів. Важливо, що люди продовжують отримувати виплати, відчувають себе захищеними. У березні нам було реально страшно: що буде, якщо виплати припиняться? Ми розуміємо, що хтось взяв дитину за покликом душі, а хтось – за покликом душі плюс ще й за матеріальну компенсацію. Тому було в пріоритеті держави захистити дітей-сиріт, прийомних батьків, батьків-вихователів і опікунів.
Ваша служба займається також і профілактикою дитячої злочинності. Як часто діти стають учасниками різноманітних злочинів, героями кримінальних хронік? Якою є ситуація в області з бездоглядністю дітей?
Дякувати Богу, дитяча злочинність уже декілька років пішла на спад. Ми робимо профілактичні рейди і кількість дітей, виявлених на вулиці, з року в рік меншає. Менше ми виявляємо й діток у стані алкогольного сп’яніння, уже два роки нам не трапляються діти-токсикомани, десь воно вже ніби викорінилося. Кілька років тому у дітей була популярна «забавка» із затримкою дихання, навіть був трагічний випадок, але це теж вже ніби відійшло. Можливо, тут відіграють роль культурні цінності чи ще якісь причини, але у нас немає багато таких речей, які є на сході.
Дітей з колекторів ми вже теж повиганяли: останні, кого ми виявили, це були торік роми у Франківському районі Львова. Дітей ми поставили на облік, хоча приходила жінка, яка переконувала, що це її діти, але вона не мала жодних документів для підтвердження. Ми пропонували батькам узаконити відносини, пройти дослідження ДНК, звернутися до суду. Хочете довести, що це ваші діти, показуйте документи. Але, на жаль, цього не відбулося, і ці діти-роми нині влаштовані в заклад.
Мам-жебраків з немовлятами теж вже давно не було, потім знову з’явилися. Два роки тому було два суди по таких справах. Дітей, що полюбляли жебрати на світлофорах, теж вдалося викорінити.
Хочу відзначити, що у всіх цих випадках не можна давати жодної слабинки, потрібно подавати до суду, карати за використання праці неповнолітніх. Будь-який дзвінок у нашу службу, і ми одразу реагуємо.
За Вашими спостереженнями, як ситуація на сході країни, зростання агресії в суспільстві, відбивається нині на сім’ях? З якими ситуаціями ми стикатимемося після війни?
Все це однозначно має свої наслідки. У нас якраз пройшов семінар: «Захист прав дітей в умовах гібридної війни». Зараз з’явиться велика кількість не облікованих дітей, дітей, чиї батьки загинули за тих чи інших обставин, дітей, переміщених з інших регіонів, дітей без документів. Будуть діти, які втекли, діти, що не зареєстровані, тому що держава Україна не визнає ЛНР, ДНР. Та вони й не реєструють дітей, бо як можуть реєструвати, якщо не працюють там ні органи міліції, ні РАГСИ? Тому тут є дужне багато ризиків.
Є ще такий міжнародний термін, як діти-команданти – це діти-учасники бойових дій, що заборонено усіма конвенціями. Але ми не виключаємо, що вони є, і не можемо гарантувати, що дітей не примушують до участі у збройних формуваннях.
У нас будуть діти, які повтікали з інтернатів, і ніхто не знає, де вони зараз перебувають. І це все може вплинути на погіршення і різкий ріст бездоглядності. Я вже довгий час працюю, і можу прогнозувати, що збільшиться кількість дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування. Поки що на заході ми цього не відчуваємо, але на східних теренах це є фізично, ми бачимо, що там твориться – безпритульні, бездоглядні. Цих дітей буде дуже багато.
Наразі ми обліковуємо лише дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, що опинилися в складних життєвих обставинах – це, коли батьки не виконують своїх обов’язків. А також – дітей, які залишили місце проживання, дітей, які зазнали насилля в сім’ї. А дитина, яка перебуває у зоні військових дій, – такого статусу не передбачено чинним законодавством. Але це також складні життєві обставини, і тут потрібна й допомога психологів і соціальних служб. А діти-переселенців, який вони мають статус? Ніякий, але це теж складні життєві обставини. Хоча ми не маємо нормативної бази під це.
Тобто, щоб мати змогу виплачувати допомогу дітям, які постраждали внаслідок АТО, зараз необхідно зробити відповідні законодавчі зміни?
Безперечно. Мінсоцполітики заявляло, що це буде, є передбачена одноразова виплата батькам, вони повинні стати на облік в центр зайнятості. Але як нам кваліфікувати цих дітей? Це проблема.
Немає категорії дітей, батьки яких загинули в зоні АТО. Були категорії «діти загиблих міліціонерів» і «діти загиблих шахтарів», а такої категорії немає. Час диктує зміни, і ми трохи не встигаємо за цим. Але це робота для нового парламенту, бо є дуже багато речей, які потрібно зробити. Я прогнозую, що можливо з’явиться нова категорія дітей – «переміщені діти», чи ті, які потерпіли внаслідок подій на сході.
Тому ризиків з цією війною є дуже багато, і найбільший ризик – це збільшення дитячої бездоглядності і безпритульності. Ми не знаємо, яка доля сиріт, які там залишилися, скільки дітей стали сиротами? Щоб виявити це, потрібна щоденна робота й індивідуальний підхід.
Розмовляла Олена Янковська, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ