Було кілька святих мучеників Валентинів у древньо-римський час, в епоху раннього християнства. Найбільше говориться про Валентина – єпископа Терні (місто поблизу Риму), який був замученим за свою віру. Таїнством є те, що він лишився в історії і пам'яті. Коли запитую у студентів, ким був Щербицький, то молоді люди не знають цього прізвища, – а що казати за тих осіб, котрі жили близько 2000 років тому. Не було відео, телефонів, не було чим зафіксувати діяльність тих людей– тому легенд є багато. Ідентифікація святого Валентина – дуже складна річ. У 5-6 столітті згадується його ім'я, 14 лютого західна церква почала вшановувати пам'ять святого Валентина, який згодом, у Середньовіччі, став покровителем закоханих. У східному християнстві західні святі були маловідомими, бо культ святих мав спершу локальне значення, а потім поширювався, тому якісь святі були дуже відомими – на цілу Церкву, а інші мали локальне значення, були менш знаними. Тому у календарі візантійської традиції не існує празника 14 лютого – Дня святого Валентина.
«Валентин у цей день стає «божком», ідолом, відділеним й ізольованим від Христа, який пропагує любов»
Оскільки Львів – полікультурний і демократичний, то для нас це – свято? Ми ж поважаємо і толеруємо різні традиції…
Це свято секуляризувалося і стало приводом для комерції. У США День Валентина дуже «розкрутили» і поширили на увесь світ, як, скажімо, Геловін. Це – привід, щоб продавати листівки-вітання, квіти, цукерки… Комерція це підтримує і розкручує. Геловін використовують сатаністи, щоб пропагувати і поширювати різні темні практики. День Валентина не має негативного навантаження, як Геловін, але, скажіть, чому у цей день ми не чуємо і не говоримо про мученика, який віддав своє життя за Христа? Валентин у цей день стає «божком», ідолом, відділеним й ізольованим від Христа, який пропагує любов. Не є найгірша річ у тому, що люди у якийсь день вітають одне одного, але я би не робив з цього дня якогось особливого празника, та і не витрачав би занадто зусиль, щоб поборювати його (сміється). Але нині маємо Стрітення – свято, яке має глибокий зміст, сенс й усім християнам слід із усвідомленням його зустрічати.
Отже, про Стрітення Господнє… Люди кажуть, що у цей день зустрічається зима з весною – і весна має перемогти…
Ну, не знаю… (сміється). Люди різне кажуть, не треба на це зважати… Стрітення – це підкреслення основної динаміки духовного життя. Людина не може жити і розвиватися духовно сама. Духовне життя кожного відбувається лише у стосунках з іншими. Словами Ісуса: «Люби Бога і люби ближнього свого…». Ти не можеш любити сам, в собі. Любов завжди є відносно когось, чогось. Ми, християни, віримо, що наш Бог є у трьох Особах. У самому Бозі є Зустріч – Стрітення. У Бозі є відкритість на іншого. Ціла історія спасіння, все Святе Письмо є про те, як Бог старається спілкуватися з людиною, привернути її до спілкування з Собою. У Празнику Стрітення, після Різдва, Богородиця приносить немовля Ісуса у храм, – там пророк Симеон, який довго вичікував спасіння, переживає зустріч з своїм Спасителем. Симеон – це людство, яке зустрічається з Богом. Починається перший етап життя Спасителя на землі – і ця історія триватиме до Смерті і Воскресіння, яке долає те, що нас стримує від стосунків з Богом, – наш гріх, нашу смерть. Стрітення – свято великої надії. Ми його бачимо у світлі Пасхи, яка вже відбулася, у світлі перемоги на смертю. Ми надіємося, що Бог, який до нас приходить малою дитиною, дуже нас любить. Богородиця, яка приносить Ісуса, дає його у руки Симеону. Цей празник показує нам, наскільки Бог умалюється, щоб зустрітися з людиною: Він стає маленьким заради нас. Це приклад: у смиренні відкриватися на інших. Христос приходить з Божественною духовною силою, але нікого за горло не бере і не змушує себе любити. Він формулював вільну пропозицію, яку маленькою долонею немовляти розкриває у Різдві і стає приводом для радості Симеона. Не силою чи славою своєю, а конкретністю у Воплоченні. Згодом ця Зустріч продовжується з усіма, з ким Ісус говорить: з грішниками, повіями, корупціонерами, митниками, здирщиками, з усіма нами – з тобою і зі мною… Ми покликані відкрити цю дійсність і радіти. Стрітення – дуже радісне свято, бо запрошує нас відкритися на цю Зустріч. Не я і не те, що в мені, – основне, а Інший – Бог та інші – мої брати і сестри. Стрітення – Празник для зцілення недовіри, яка, як важка хмара, висить над Україною. Ми не довіряємо один одному. Христос є Світлом, яке символізує радість Стрітення. Світло, яке притягує нас до цієї зустрічі, провадить, і з тієї зустрічі ми зі світлом відходимо. Передовсім задля духовного зцілення. Коли є дві розрізані частини, вони зцілюються, коли поєднуються: у рані, у душі, у родині, у суспільстві, у міжнародному контексті. Бачимо це у Стрітенні: людина зустрічається і приймає Бога, який прийшов до неї. Стрітення – модель духовного життя: зустріч і прийняття Бога, який приходить не у царській палаті, а у вбогу хату кожного з нас, у нашу душу…
Для України Стрітення – це надія на мир, на зцілення. Ми можемо сподіватися на те, що в Україні нарешті настане мир?
Маємо велику рану війни в Україні. Є велика зовнішня агресія, але неспокій панує і в нас самих. Ми не довіряємо один одному. У Парижі ми саме завершуємо соцопитування серед українців – зібрано понад 600 анкет, а це велике число на порівняно невелику Паризьку громаду українців, бо на всю Україну соціологи зазвичай опитують дві тисячі осіб. Говоримо про українців, які живуть у м. Парижі, яких є, можливо, п'ятнадцять тисяч, ми не знаємо точно, скільки. Наскрізним в анкетах українців є те, що українці не довіряють українцям. Можуть швидше довірити французам, церкві, родичам, але не представникам своєї нації. Найбільша недовіра – українському консуляту й іншим українцям, які теж приїхали жити до Парижу.
«Стрітення – шанс українців зробити маленький крок до Зустрічі»
Як Ви гадаєте, чому так?
Українці – народ, який мав геноцидальну історію. Травми тоталітаризму є у підсвідомості. Молодь може не знати, хто це – Володимир Щербицький, але в рефлексах вони виховувалися у середовищі, яке було створене Сталіним, Брежнєвим, Щербицьким… Посттравмовані люди, котрі народилися і виросли у суспільстві, яке постійно травмували… Єдиний порятунок – прощення. Бути терпеливим, любити, прощати. Будувати стосунки з людьми на любові і прощенні. Заради себе самих, щоб врятуватися. Не замикатися, а відкриватися. Будувати не стіни, а мости. З покоління у покоління на нас чигала небезпека: вночі могли вивезти на Сибір, знищити… Є пам'ять, яка глибоко закарбована, не так просто відновити довіру і відкритість. Тому для українців Стрітення – дуже важливе! Кожна зустріч, яка є щирою, знімає з нас рефлекс захисту, оборони, відгородження від людей і світу. Кожна зустріч розбирає мур у наших душах. Без Бога це не станеться. Українці потребують надприродної благодаті, яка би нам помогла подолати наш страх і егоїзм, який іншого тримає на дистанції чи ще гірше – принижує. Це є основний виклик перед Україною. Стрітення – шанс українців зробити маленький крок до Зустрічі.
Як українцям шукати зцілення? Що потрібно робити?
Раджу кожному з нас з нагоди Стрітення засвітити вдома свічку перед іконою, кожна свічка у цей день стає стрітенською. Якщо можете, помоліться у церкві, але навіть вдома, запаливши свічку, у тиші, п'ять хвилин уявляйте і думайте, як Господь іде вам на зустріч. А тоді, після цієї тихої молитовної застанови, візьміть телефон і подзвоніть до того, з ким ви не говорите довгий час. Можливо, є такі люди, з ким вам тяжко поговорити… Подзвоніть і скажіть їм добре слово з нагоди Празника Стрітення.
А наступна неділя – неділя Всепрощення…
Так, напередодні Великого Посту ми маємо нагоду попросити прощення у всіх.
Скажіть, якщо люди пишуть у фейсбуку звертання до всіх про прощення чи, наприклад, згадують померлих, це значить, що до церкви з такими проханнями вже можна не йти? Соціальні мережі – це ж звертання у нікуди: людей нібито багато, а насправді – велика самотність у мережі…
Тут не «або - або», а, радше, «і так, і так», але віртуальність ніколи не заступить реальності, бо Син Божий не ставав би людиною. Міг би прийти до нас віртуально, але воплотився і прийшов в обійми Симеона, спасіння нашого ради… Ми створені на образ і подобу Бога, потребуємо особистого контакту і стосунків з людьми. У неділю всепрощення просимо прощення в обрядовий спосіб, бо це такий особливий день, але покликані щодня робити іспит совісті увечері і казати: «Боже, прости мені, якщо я когось образив…». Покаяння і Прощення – дуже зцілюючі і звільнюючі ліки для наших душ. Бажаю усім Зцілення і Свободи!
Владико, нещодавно французькі католики внесли зміни у молитву «Отче наш», виправивши фразу «і не введи нас у спокусу» на «і не дай нам впасти у спокусу». Мовляв, Бог не може ввести у спокусу і відповідальність за падіння має бути на людях… Папа Римський благословив це нововведення, визнавши, що переклад «Отченашу» недосконалий. Ми теж молитимемося по-іншому?
Зрозуміло, що Бог не вводить у спокусу. Це образно, а не буквально, хоча багато людей може на цьому спіткнутися. Франкомовні католики, а це не лише французи, а й бельгійці і швейцарці, разом співпрацюючи, дійшли до такого висновку, що треба внести зміну у молитву. У Бельгії ця зміна було впроваджена швидше, аніж у Франції. Ціла Церква і єпископат довго над цим застановлялися, разом з лінгвістами. Багато років йшли до цієї зміни у молитві «Отче наш». Папа благословив цю зміну їм, але сам Папа молиться іспанською мовою – це його особиста молитва, а в Римі вживає переважно італійську мову. Там змін у молитві «Отче наш» не відбулося. Отже, ми теж молимося, як завжди, бо головне у цьому усьому, аби ми не падали у спокусу. (усміхається)
Українська громада Страсбурга перейшла на григоріанський стиль святкування свят. Може, ми колись теж дійдемо зі світом до святкування свят в один день?
Я виріс за новим календарем, бо УГКЦ у Північній Америці на загал живе за новим календарем. Ці зміни відбулися у 50-х роках, 60 років тому. Зараз наша Страсбурзька громада, яка належить до нашої єпархії, складається, в основному, зі студентів чи тих, хто працює в офіційних структурах Євросоюзу або це – емігранти, які вже є тут у другому-третьому поколінні. Вони зв'язані світським календарем, бо офіційні вихідні у країні проголошені у дні релігійних свят. Тому люди вирішили перейти на григоріанський стиль, але вони не одні. У Бельгії, у Лювені, минулого року теж українська громада перейшла на григоріанський стиль. У м. Санлісі, де жила наша княжна Анна-Ярославна, королева Франції, ми Різдво святкували як 25 грудня, так і 7 січня. Скажу відверто, що 7 січня було людей більше, мабуть, у чотири рази, отже, ми не переходимо. Найважливіше пам'ятати, що календар є для людей, а не люди для календаря. Важливо, щоб в Україні ця зміна була соборною. Дай Боже, щоб був колись один календар і єдність!
Фото Олександра Ласкіна.
Розмовляла Ірина Кушинська, спеціально для «Вголосу».
ІА "Вголос": НОВИНИ