Володимир Бойків народився і виріс у патріотичній сім'ї, в якій його навчали любити Україну. Батько з Івано-Франківщини, мати – з Харківщини – познайомились і жили у Львові. Про непросту долю батьків та брата, який за покликом серця пішов по батькових слідах, пригадує сестра Героя Ірина Ільків.
Батько воював у дивізії «Галичина»
«Батько Василь пройшов дуже тернистий шлях, поки потрапив до Львова. 19-річним хлопцем у 1943 році вступив у дивізію «Галичина». Казав, що в той час було два шляхи: або йти в УПА, або в дивізію. Він вступив у дивізію: не хотів відразу йти воювати, а спочатку пройти вишкіл. Та головне – хотів боротися за Україну», – пригадує Ірина Ільків.
І продовжує: «Після вишколу у липні 1944 року їхню 12-ту сотню 29-го полку кинули під Броди. У битві із ворогом батько отримав поранення. Лежав без свідомості на полі бою, поки його не знайшли радянські бійці. Дивом врятувався. Той солдат, що знайшов батька, спочатку хотів його застрелити, але потім передумав. Однак батько потрапив у фільтраційний табір у Саратово. Згодом почув, що їх відпускають, але насправді мали вивозити у 1946 році в ГУЛАГ. Однак йому знову пощастило: повернувся додому».
Вона також розповіла, що їх батько працював конструктором: сконструював дуже багато будинків у Львові. Однак, як тільки у місті у якійсь із цих будівель щось ставалось, навіть не з вини батька, – їх мама сушила сухарі. Адже батько все життя був «ворогом народу». Однак, хоча й був під пильним наглядом КДБ, дітей виховував на ідеалах незалежності України».
Вони боролись за Україну. Але так і залишились невизнаними
«Те, що батько був у дивізії, ми, діти, дізналися аж у 2003 році. Про це в родині навіть ніхто не говорив. Аж до святкування 60-ї річниці її створення, коли до нас з'їхалися його побратими. Батько казав, що ніколи не пошкодував, що пішов у дивізію, і якби треба було –пішов би ще раз. Бо вони боролись за Україну. Але так і залишились невизнаними», – каже жінка.
Син «москальки» та «ворога народу»
Батьки Героя Небесної Сотні познайомились у Львові, де згодом і народився Володимир та його сестра. «Мати-комсомолка приїхала до міста на роботу. Коли зібралася виходити за батька заміж – їй відразу урізали «привілеї». Адже як це так: комсомолка виходить заміж за ворога народу. Для того, щоб обвінчатися – адже родини їхні були релігійними – йшли 60 км пішли за своїм щастям – до будинку татового дядька у Снятині. Там їх чекав священик. «Родина батька до мами ставилась дуже насторожено. Спочатку її називали «москалькою». Та батьки прожили разом 62 роки. Обидвоє відійшли у засвіти 2016-го. Ще на рік пережили сина…», – пригадує жінка.
Любов до книг та патріотичних пісень
Ірина Ільків, не стримуючи сліз, згадує про рідних. Добре пам'ятає час, коли на світ народився її брат-герой, з яким довгий час були нерозлучні.
«Мамі забороняли народжувати через ваду серця. Та у 1955 році, 5 лютого, все ж народився Володя. Наступного року я. Ми жили в центрі Львова. Родина у нас була дуже патріотичною. Перше, що купували мої батьки, це були книги, для того, щоб діти розвивалися. Любов до книги залишилася. Володя також, як і батьки, зібрав велику бібліотеку. Батьки були дуже компанійські. Таким, до речі, був і Володя. Зустрічі на свята із друзями та родинами не обходилися без колядок, українських, зокрема, повстанських пісень», – розповіла пані Ірина.
Володимир Бойків закінчив 28 львівську школу із поглибленим вивченням німецької мови. Грав на скрипці у симфонічному оркестрі. У школі також створив ансамбль, який виступав на всіх вечорах. Після закінчення школи пішов по слідах батька – вступив у політехнічний інститут і продовжив династію будівельників. Після першого курсу пішов у радянську армію. Служив у Красноярському краю. Опісля вступив та закінчив той самий будівельний факультет. Працював головним інженером при плануванні Податкової адміністрації у Львові. У кінці 90-х переїхав на роботу в Київ.
Нічого ріднішого, ніж Львів, у Володі не було
Сестра пригадує: брат не став киянином. При першій можливості приїжджав до Львова. «Нічого ріднішого, окрім сім'ї, окрім Львова у Володі не було. На Йордан 2014 року теж приїхав. Обіцяв батькам приїхати на святкування діамантового весілля – 60-річчя спільного життя. Ми складали плани. Але доля втрутилась. Батьки пережили Володю майже на 2 роки», – каже сестра Героя.
Правдолюб і борець за українську мову
Вона пригадує, що Володимир Бойків не розказував рідним, що ходить на мирні мітинги на Майдан під час революції. Дуже переживав за здоров'я мами. Про його походи на Майдан вони дізналися від його товаришів. «Через погане здоров'я не міг там бути постійно. Тим більше, що виховував 13-річного сина. Та все ж якось попередив дружину: якби щось сталося – поховати його у Львові. В останні роки був на пенсії по інвалідності, бо пережив інфаркт та інсульт», – каже пані Ірина.
Його дуже гнітило те, що в Києві мало застосовували українську мову
В останні роки життя Володимир пильно стежив за політикою. Був незадоволений владою. Його дуже гнітило й те, що в Києві мало застосовували українську мову. Він же сам боровся за чистоту української мови, навіть сестру виправляв, коли вона вживала російські слова. Був також правдолюбом і не терпів позакулісних ігор.
«Якщо не я, то хто?!»
«18 лютого він був удома, дивився засідання ВРУ, за якими завжди слідкував. А коли ввечері почали закликати: «Київ, вставай! Людей немає, ряди поріділи», – пішов на Майдан. Тоді сказав дружині: більше не може спостерігати. «Якщо я не вийду, то хто вийде?!» – переконував її. Не дивлячись на хвороби, зібрався і пішов. Ввечері дружина телефонувала до нього. Сказав, що знаходиться на Грушевського, біля водометів. «Після того зв'язок перервався», – пригадує сестра.
Мама просила Бога, аби не був у Профспілках
Дружина Володі Наталка почала його шукати наступного ранку – 19 лютого. «Ми прожили дуже важкий тиждень. Наталка подала на «Майдан SOS», шукала його по лікарнях. Мама просила Бога, аби не був у Профспілках після того, як вони горіли», – каже Ірина Ільків. Потім дружину допустили оглядати тіла у морзі. Ходила і в СІЗО. Але нічого не могла дізнатися. І тільки в понеділок на сторінці «Майдан SOS» виставили фото неопізнаного тіла. Героя знайшли 23 лютого. Він отримав три поранення: кульове – в голову, в живіт – біля нього розірвалася граната, та осколкове від гранати.
Тіло несли на руках через увесь Львів
«Наступного дня тіло привезли до Львова – спочатку на львівський Майдан – а потім до церкви Покрови Богородиці, біля якої пройшло наше дитинство. 25 лютого відбувся похорон. Звідти його несли на руках в останню путь через усе місто», – пригадує сестра. Поховали Героя на Личаківському кладовищі, як він і хотів. У нього залишилось два сини, один з яких саме закінчує школу.
Родина досі не знає подробиць розслідування. Лише те, що Герой загинув на Грушевського. «На похороні був один чоловік, який міг нам щось розповісти про ті події. Але тоді ми втратили з ним зв'язок. Можливо, він розказав би більше...», – шкодує пані Ірина.
«Батька не визнали Героєм, а Володя – і за себе і за батька – став Героєм України»
«У нашій родині сталося так, що батька не визнали Героєм, а Володя – і за себе і за батька – став Героєм України. Нам його не вистачає. Не вистачає його оптимізму. Він завжди нас підтримував. І взагалі – був душею компанії. Завжди, коли приїжджав до Львова, збирав разом усіх однокласників. А після того, як відійшов, однокласники практично і не збираються», – продовжує сестра.
Шансу на життя не дали свої...
Родина досі не може зрозуміти, як беркутівці могли стріляти у беззбройну людину? «Він був без нічого: без зброї, захисної амуніції. Як можна було стріляти у людину, яка стоїть перед тобою без щитів і касок? Коли батька поранили, навіть в той час він лишився живий, хоча перед ним був ворог. А це ж свої! Це ж ті ж самі громадяни України – але вони не дали шансу на життя!», – каже Ірина Ільків.
Зараз вона не вірить, що при теперішній владі винних за смерті Героїв Небесної Сотні назвуть і покрають. «Ця влада не відкриє таємниць, бо вони самі дуже тісно пов'язані з тією владою. Все робилося разом».
Та все ж переконана: про Героїв треба пам'ятати. «Треба розказувати, в якій родині виросли Герої. Бо вони не проcто пішли на Майдан. А пішли за покликом переконань: кожен боровся за краще майбутнє держави і своїх родин. Всі були діти, виховані у патріотичних сім'ях, де як не дід, то батько воювали в УПА чи були репресовані», – каже жінка.
P.S.
Герой України. Посмертно
Відповідно до указу Президента від 2014 року «За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу під час Революції Гідності та служіння українському народові» Володимиру Бойківу посмертно присвоїли звання Героя України та удостоїли ордена «Золота Зірка». У 2015 році патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю «За жертовність і любов до України» (посмертно).
У 2016 році на фасаді школи №28 міста Львова встановили меморіальну дошку колишньому учневі – Герою України – Володимиру Бойківу. З 2018 року Львівська Політехніка запровадить стипендії імені Героїв Небесної Сотні. Серед них – і стипендія імені Володимира Бойківа.
Марія Волошин, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ