Про глобальність проблеми свідчить те, що близько 482 тисячі українців, які жили на теперішній території Польщі, та 700 тисяч поляків, що мешкали на теренах сучасної України, протягом 1944-1946 років змушені були покинути свої домівки назавжди.

Про трагедію депортації українців зі своїх етнічних земель «Вголосу» розповів голова Об’єднання «Закерзоння», керівник Львівського регіонального суспільно-культурного товариства «Надсяння» Володимир Середа.

«Дуже часто депортацію українського населення з території Південного Підляшшя, Холмщини, Надсяння, Західної Бойківщини та Лемківщини плутають з операцією «Вісла». Насправді це різні акції. Депортація відбувалася у 1944-1946 роках відповідно до радянсько-польської Угоди про евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території УРСР до Польщі. Тоді як акція «Вісла» розпочалася 29 березня 1947 року, коли потрібно було «розпорошити» населення для завершення будь-якої підпільної боротьби опозиційних сил з комуністичною владою Польщі», – розповідає Володимир Середа.

На збори давали кілька годин

70 років тому, 21 березня 1946-го, сім’ю Володимира Середи повідомили, що їх виселяють в Українську РСР. Увесь цей процес відбувався швидко, на збори дали кілька годин.

«Наше рідне село Ляшки, як і всю Східну Ярославщину, польські солдати виселяли навесні 1946 року. Вони зібрали людей, пройшлися по подвір’ях і сказали: маєте кілька годин, беріть підводу і вантажте все. Нам дали «Евакуаційний лист», який, до речі, заповнювали на колінах. Дуже добре пам’ятаю той день, було похмуро й мокро, а вся депортація тривала лічені години. Після чого нас повезли на залізничну станцію в містечко Радимно. Там ми опинилися на залізничній станції, в зруйнованих війною бараках. Чекали, бо вагонів, щоб нас завантажувати і везти, не було. І ми на цій станції провели кілька діб», – каже Володимир Середа.

У Радимно в переселенців місцеві кидали камінням

Місцевого українського населення в Радимно вже не було, його «евакуювали» раніше. Володимир Середа згадує, що ті люди, які жили в місті, могли собі дозволити кидати камінням в українців. Захистити депортованих не було кому, бо ніякої охорони до них не приставляли.

«Нарешті нам подали двовісні товарні вагони. В один вагон селили по дві-три родини, але разом з худобою. Тож частину вагона займали корови й коні, а іншу – люди. У наших селах, щоб ви розуміли, традиційно було мати три-п’ять корів, але через нестабільність і війну ми з собою забрали одну корову та двоє коней. На щастя, вагони, в яких ми їхали, були критими, бо тодішня весна була холодною. Їхали ми десь тиждень, зупинилися недалеко від Перемишля, на станції Журавиця, де стояли вагони з вугіллям. Мені чомусь це вугілля, той його запах добре запам’яталися», – ділиться переселенець.

На станції Журавиця сім’я пана Володимира знову стикнулася з місцевими недоброзичливцями. Чоловік згадує, що тільки-но темніло, вони мусили закриватися, бо приходили невідомі та починали їх залякувати, стукаючи по вагонах.

«Напевне, вони отримували від цього якесь задоволення. Але головне те, що ми не могли навіть удень принести худобі щось їсти. У вагонах була повна антисанітарія, можете собі уявити, що буває, якщо їхати тиждень з худобою. Але це ще було нічого, бувало й таке, що люди місяць їхали у відкритих вагонах», – каже Володимир Середа.

Хтозна-скільки родину пана Володимира разом із такими ж людьми протримали б на станції, якби не делегація, яка пішла до влади Перемишля з проханням забрати депортованих, щоб через антисанітарію в місті не почалась якась епідемія.

«Щоб нас забрати до місця призначення, не було паровозів, бо всі вони перевозили вугілля з Польщі в Радянський Союз. Тому нас пішим маршем через увесь Перемишль відправили в Медику, де ми вкотре зустрілися з радянськими прикордонниками. І вже в радянській Україні маршем через Львів відправили нас до місця призначення в Тернопільську область», – ділиться переселенець.

Життя в Українській РСР

За словами Володимира Середи, на Тернопільщині в них почалися зовсім інші проблеми. Депортованих селили в будинки, звідки виселили поляків 1945 року. 

«Селили так: глиняна хата під дерев’яною стріхою. В таке житло поселяли по дві сім’ї, на кожну виділяли по маленькій кімнаті, коридор та подвір’я були спільними», – ділиться Володимир Середа.

Виникали проблеми навіть з приготуванням їжі, оскільки поблизу не було деревини. Місцеве населення до депортованих ставилось, як до нещасних людей, проблеми були хіба що через різні діалекти та непорозуміння на побутовому рівні.

Україна й досі не надала правової оцінки виселенню українців

Ніяких фінансових претензій до теперішньої Польщі депортовані українці не мають наміру висувати, бо для цього немає юридичних підстав: є «Евакуаційні листи» з описом майна переселенців, взамін своїх земель вони отримали ділянки в Україні. Депортовані хочуть домогтися правової оцінки цієї акції з боку держави.

Спроби цього досягнути були вдалими ще 2005 року, тепер про цей історичний факт знову не хочуть згадувати. Зокрема, 17 лютого 2005 року у Львові відбулися виїзні слухання Комітету з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України, на яких було винесено ухвалу, яка давала рух вирішенню проблеми депортованих, а 23 вересня 2005-го було підписано Указ Президента України «Про заходи у зв’язку з 60-ю річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі». Верховна Рада зарахувала переселенців до категорії учасників війни. 

«Наші суспільно-політичні товариства ще з 1990-х років домагаються від найвищих органів державної влади України об’єктивної і правової оцінки нашого виселення як депортації за етнічною ознакою та надання виселеним із Закерзоння українцям статусу депортованих. Бо, по суті, це ті самі злочини комуністичного режиму. Протягом 2014-2015 років ми тричі зверталися і до голови Верховної Ради, і до Президента України, проте отримуємо стандартні відмови», – каже голова Об’єднання «Закерзоння».

«На наш погляд, причини байдужості депутатів, керівництва держави до вирішення наших проблем у тому, що вони слабо або зовсім не обізнані з трагічними подіями, які ламали долі українців Закерзоння. Це небажання, як на мене, мотивують дві причини: додаткові фінансові витрати з держбюджету та міжнародний аспект проблеми», – додав Володимир Середа.

Марія Бойко, «Вголос»

ІА "Вголос": НОВИНИ