На початку цього року в сусідній з нами Польщі рівень мінімальної оплати праці підвищили з 1850 до 2000 злотих (це трохи більше 450 євро). У «вічнокризовій» Греції «мінімалка» сьогодні - понад 680 євро.
До речі, розмір мінімальної зарплати на 2017 рік був законодавчо встановлений у 22 з 28 країн-членів ЄС. Не мають мінімальної зарплати лише Данія, Італія, Кіпр, Австрія, Фінляндія та Швеція. Але вони явно не належать до найбідніших.
Натомість найнижчий рівень мінімальної оплати праці серед членів Євросоюзу – в Румунії та Болгарії (менше 275 і 235 євро відповідно). Для порівняння: славнозвісні українські 3200 грн – це лише близько 110 євро.
Звісно (і на це вказує навіть Євростат), розрив у мінімальних зарплатах компенсуються рівнем цін у різних країнах ЄС. Наприклад, в Люксембурзі він утричі вище, ніж у Болгарії.
Україна ж у цьому плані – унікальна: ми маємо доволі високий рівень цін при низьких доходах населення і помітно високому рівні інфляції (у нас вона становила 43,3% - у 2015 р. та 12,4% - у 2016 р.; у Єврозоні – менше 2%). Тобто, отримавши працю із мінімальною зарплатою, українець заледве може закрити свої базові потреби. Тоді як наші сусіди за «мінімалку» можуть спокійно прожити.
До речі, наших співвітчизників, які офіційно отримують «мінімалку», чимало: за даними міністра соцполітики Андрія Реви – близько 3,7 млн осіб. «З них 1,1 млн працюють у бюджетній сфері, ще 2,6 млн – у приватному секторі», - зазначив міністр.
Прикро, але у найближчі роки ситуація в Україні навряд чи зміниться. Такий висновок можна зробити із проекту бюджетної резолюції на наступні три роки. Уряд, зокрема, пропонує встановити розмір мінімальної зарплати з 1 січня 2018 року на рівні 3 723 гривні, з 2019 року - 4 173 гривні, з 2020 року - 4 425 гривень. А це означає, що відтік трудових ресурсів з країни триватиме й надалі – люди попросту шукатимуть, де вони зможуть собі заробити на прожиття, а не на виживання.
У розмові з «Вголосом» економісти Василь Юрчишин, директор економічних програм Центру Разумкова, та Володимир Дубровський, старший економіст центру CASE Україна пояснюють, що означає поняття мінімальної зарплати в Україні і чому ми маємо таку різницю із нашими європейськими сусідами.
Василь Юрчишин:
Потрібно виходити з того, що мінімальна зарплата – це індикативний показник, який може свідчити лише про те, що уряд так оцінює рівень фізичного чи фізіологічного виживання, не більше. Тому навряд чи мова може йти про те, що це якийсь показник соціально виправданий чи економічно доцільний. І те, що уряд зараз усе ж починає турбуватись про підвищення мінімальних соціальних стандартів (мінімальні зарплата, пенсія, прожитковий мінімум) – це вже може розглядатись нехай як дуже слабкий, але все ж таки позитив. На жаль, попередні 3-4 роки у нас мінімальні соціальні стандарти були заморожені. А в деяких випадках навіть знижувались. Це при тому, що інфляція була і залишається досить значною. Тому питання – як на ці кошти вижити, воно навряд чи має якусь коректну відповідь. Ясно, що навряд чи за мінімальні кошти можна говорити про гідне людське життя.
Володимир Дубровський:
Мінімальна зарплата – це не показник, а нормативно встановлена величина. І її взагалі не має бути.
Зарплата визначається домовленостями між працівником і тим, хто йому створив це робоче місце. І держава не має у ці домовленості втручатися. Хіба окрім того випадку, коли роботодавець є монопольним, може цим зловживати, когось експлуатувати. Але це доволі рідкісний випадок.
Насправді чи можна прожити на ці гроші, чи ні – це теж неоднозначне питання. Бо для Києва це справді мізерні гроші. Але в багатьох невеличких населених пунктах люди часто щасливі, коли отримують хоча б ці гроші – маючи натуральне господарство, якісь тіньові заробітки, вони працюють і за меншу платню. Там і рівень цін відповідний, не такий як в Києві. А підвищення «мінімалки», яке здійснив уряд, призвело до того, що в цих регіонах багато малого бізнесу позакривалося, і люди змушені були шукати іншу роботу.
Загалом, рівень зарплат в країні встановлюють дві речі: це продуктивність економіки і конкуренція між роботодавцями. Тобто, якщо в країні багато різного бізнесу, і роботодавці конкурують за робочу силу, тоді в країні підвищуються зарплати. В Україні така ситуація була в середині 2000-х років, до кризи 2008-го.
Зараз роль такого конкурента ще відіграє наш сусід Польща, яка активно залучає українську робочу силу. І часто чути скарги підприємців, інвестори (в т.ч. іноземних) у західних областях України – що вони не можуть знайти собі навіть на 10 тис. грн. достатньо кваліфікованих працівників.
Підвищення мінімальної зарплати є таким суто фіскальним заходом, бо під мінімальну зарплату розраховуються податки і, насамперед, ЄСВ. Уряд останнім часом, на жаль, намагається зібрати якомога більше податків, і саме в частині ЄСВ. І заради цього піднімає мінімальну заплату. При цьому автоматично піднімається зарплата в бюджетному секторі, хоч і це має свій недолік. Бо виходить, що більш кваліфіковані і менш кваліфіковані працівники бюджетного сектору починають отримувати однакову зарплату, що несправедливо. Але сподіватись, що підвищення мінімальної зарплати автоматично піднімає зарплати пересічним українцям - як багато хто сподівається – абсолютно не варто.
Навпаки, дослідженнями, проведеними багато років тому в різних країнах, доведено, що підвищення мінімальної зарплати тільки поглиблює бідність, бо більше людей втрачають роботу назавжди. А також не призводить до жодного зростання доходів: якійсь частині малооплачуваних працівників зарплату піднімають, натомість не збільшують виплати тим, хто має вищу кваліфікацію. Тобто, це призводить до певної зрівнялівки на ринку праці. І люди з більшими зарплатами насправді втрачають.
У Польщі «мінімалка» 450 Євро, за них можна жити, у нас – близько 110 євро – вижити для них практично неможливо.
Василь Юрчишин: Так не можна порівнювати. Якщо із сусідом – обов’язково потрібно брати валовий внутрішній продукт (ВВП) – він у сусідів теж в кілька разів вищий ніж у нас. Ми тоді маємо говорити, на скільки економічно спроможними є економіка, держава. На скільки вона спроможна забезпечити своїм громадянам належну працю і гідну компенсацію за неї. Тому що зарплата – це частина створюваного ВВП, частина створюваної доданої вартості. Якщо економіка у нас слабка, низькоконкурентна, створюється продукція з низькою доданою вартістю (навіть у структурі експорту в нас переважно сировинні і напівсировинні товари), то навряд чи можна розраховувати, що в такій економіці будуть високі зарплати.
Тому порівняння з сусідами не зовсім доречне. Воно може слугувати як орієнтир. Або демонструвати приклад, як може змінюватись, і які зусилля потрібно спрямовувати. Економічна потужність тієї ж Польщі, її зарплати та ВВП на душу населення на початку 90-х були навіть дещо гірші, ніж в Україні. Але за ці 25 років поляки активно впроваджували економічні зміни, а ми застигли. Тому в поляків і ВВП на душу населення, і зарплати зростали в рази, а в нас у кращому випадку – на невеликі відсотки. Тому відповідь потрібно шукати у спроможності уряду не просто перерозподіляти кошти, а створювати умови для того, щоб економіка формувала і створювала робочі місця, додану вартість і відповідно – гідні зарплати.
Володимир Дубровський: У Греції мінімальна зарплата – взагалі понад 680 євро, і саме тому в них криза! Бо вимоги щодо підняття мінімалки є типовим інструментом популістів. А в людей ілюзія, ніби уряд встановлює їм зарплату і захищає від тих, хто… створив їм робочі місця, від роботодавців.
Насправді в економічному сенсі це шкідливо. Але в більшості країн мінімальна зарплата існує, бо людям здається (ця ілюзія поширена не тільки в Україні), що це якимось чином покращує їхнє становище. Насправді це не так. І Греція є яскравим прикладом, як і Аргентина, де дуже поширені популістські настрої. В Угорщині типова ситуація: там теж популісти свого часу подвоїли мінімалку, і це призвело до економічної стагнації. Але там є свої особливості: ставши повноцінним членом ЄС, Угорщина отримала дуже великі європейські субвенції, які пожвавлювали економіку. Вона стала привабливим місцем для інвестицій, мала повноцінний вихід на європейський ринок і захист інвесторів. Але там утворилась фактично двосекторна економіка. Інвесторів, які прийшли, не дуже турбувала мінімальна зарплата, тому що їм і так потрібна більш кваліфікована робоча сила. Вони мають успішні виробництва і дають значну частину ВВП. А ось в малому і середньому бізнесі там криза, і підприємці просто не в стані сплачувати отаку мінімальну зарплату. Дуже багато людей залишилося без роботи, чимало живуть за рахунок мізерних доходів.
Якщо уряд закладає на наступні три роки досить незначне збільшення мінімалки, він таким чином програмує низькі темпи зростання доходів у країні?
Василь Юрчишин: Не обов’язково. Залежить, що і яким чином уряд хоче змінити. У риториці прем’єра я чую те, що ми підвищимо, наростимо, але це зовсім відірвано від того, як буде працювати економіка.
На початку року підвищили мінімалку до 3200 – чи справді це відчула переважна більшість громадян? Наші дослідження, зокрема, свідчать: насправді змінилося дуже мало що. Тобто, справді – низькі зарплати дещо підвищились, а от для тих, хто отримував дещо більше чи дещо менше – для них практично нічого не змінилось. Бо в минулому році серйозно працювала система: зарплата - ставка плюс бонуси, плюс премії чи доплати, які дозволяли помітно підвищувати отримувані «на руки» суми доходу. Цього року мінімалку підвищили, а бонуси знизили. Фактично для багатьох працівників реальні кошти, які вони отримують в якості винагороди за працю, нічого не змінилося. Але сукупно це спровокувало інфляцію.
Тому що насичення грошима населення з низькими доходами провокує те, що коли весь час знаходитись в обмеженнях, то додаткова копійчина буде витрачатись не на заощадження, чи кудись вкладатись, а щоби хоч зрідка купувати ті продукти, які раніше були доступні.
Якщо будуть економічні зміни, тоді можна говорити і про 3-4 тис. грн., і про 5 тис. – і це будуть реальні кошти, з реальною купівельною спроможністю. Якщо ж ми говоримо тільки про перерозподіл коштів, які ще треба подумати, звідки візьмуться, це підштовхне (у кращому випадку – незначним чином) інфляцію. А якраз вірогідно, що може бути спровокована і посилена інфляція. І девальвація гривні. І подальша консервація тієї структури економіки, яка не може продукувати конкурентні товари і забезпечувати конкурентні зарплати.
Володимир Дубровський: У нас бюджетні зарплати були прив’язані до мінімалки. Сьогодні не всі про це чули, але коли піднімали зарплату до 3200, то і прожитковий мінімум, і тарифну сітку в бюджетному секторі від’язали від мінімалки. Тож це не тягне за собою автоматичного підвищення зарплат для усіх інших.
Що стосується бідності – її не програмують, а прогнозують. Бо швидко вийти з бідності навпряд чи вдасться: для цього потрібне швидке зростання добробуту, того самого ВВП. Для цього треба, в тому числі, позбутися способів, які уряд застосовує фактично для придушення підприємництва: оці трудові комісії створює тощо, це все не сприяє зростанню ВВП. Треба зменшити й загальне податкове навантаження, яке сьогодні сягає близько 44% – це так само багато, як у Німеччині, наприклад.
При цьому Німеччина собі може дозволити і на 2% зростати на рік. А Україна, якщо зростатиме на 2% на рік, то залишиться у бідності назавжди. Тому нам треба оці видатки зменшувати, проводити реформи, які вивільнять підприємницький потенціал нашого народу. Насамперед, це судова реформа, те, що найбільше перешкоджає.
Тобто, збільшення доходів не обов’язково призведе до нарощування споживання і підйому економіки?
Василь Юрчишин: Частково призведе. Але зверніть увагу: підвищили «мінімалку» удвічі – однак, це не призвело до підвищення споживання вдвічі, чи хоч біля того. Так само, не дало це й помітного зростання надходжень до Пенсійного фонду (хоч на це дуже розраховували). Підвищення відбулось, але незначне.
Тому доцільно не говорити – що ми підвищимо, і на цьому ставити крапку (тому що ефект буде знову мінімальним, якщо взагалі буде). А на основі того, що вже відбулося, провести чіткий прискіпливий аналіз: що вдалося, і що – ні. На скільки зросла інфляція.
Зараз ми бачимо, що знову ціни починають зростати. При чому це зростання вже відбувається в умовах досить стабільної гривні. Раніше ми казали, що інфляція розвивається за рахунок девальвації, знецінення гривні.
Так само – відносно стійкого рівня житлово-комунальних послуг, тому що теж раніше казали, що підвищення вартості ЖКП вдвічі провокує загальну інфляцію. А те, що зараз відбувається підвищення цін на продукти харчування, причому влітку, коли досить сприятливе середовище, на багато інших товарів і послуг – це якраз починає діяти той фактор різкого підвищення мінімальних зарплати і пов’язаних виплат. Тому що цей ефект проявляється упродовж одного-двох кварталів. Тобто якраз коли почали в лютому-березні виплачувати нові мінімальні стандарти, якраз оцей квартал пройшов, і ми бачимо зараз нібито невмотивоване підвищення інфляції.
Тому, якщо це буде грунтуватись на структурних змінах, стимулюванні економіки, це все запрацює. Інакше в кращому випадку ми будемо бачити слабкий рівень інфляції та повільне знецінення гривні. А гірші сценарії краще не обговорювати.
Володимир Дубровський: Щоби справді покращити становище найманих працівників, треба всіма можливими засобами збільшувати конкуренцію між роботодавцями. Тобто, створити умови, сприятливі для бізнесу, скасувати усі податки на робочу силу – бо в нас зараз є податок на працю (ЄСВ), і він фактично карає роботодавця за те, що той створив робоче місце. Такого не має бути. Щоби роботодавці хотіли залучати якомога більше робітників. І щоб піклувались у нас не лише про залучення інвестицій…
Варто робити максимально сприятливі умови для створення робочих місць. Йдеться не про виплату якихось дотацій за рахунок того, що відібрали в інших людей, підприємців. Це означає – зменшити податкове навантаження саме на робочу силу. Оце мала б бути наша відповідь і тій же Польщі, яка агресивно залучає нашу робочу силу, і тим проблемам, про які ми згадали.
Юрій Сколоздра, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ