We Are Scientists "Barbara" (2010)
Нью-йорківські пост-панк рівайвли We Are Scientists кидають чепчики у повітря і сигналізують, що другого "With Love and Squalor" (2005) не буде, а з ним й треків а-ля "Nobody Move, Nobody Get Hurt" чи "Cash Cow".
We Are Scientists ніби й не дружили ніколи з передовою, але на Барбарі їх вторинність аж занадто кидається в очі. Пост-панковий рівайвл в коледжному екстазі намагається догнатись альтернативою і за межі The Strokes, Interpol та особливо The Killers (дебютного розливу на диску 2004 року "Hot Fuss") не вилазить. Саунд чистіший, тобто, більш сентиментальніший ("Foreign Kicks").
Малюється достатньо романтична попсянка для мелодрамних денсульок з характерним переддівчачним вийобуванням вокаліста. Мелодії чіпляються, як реп'яхи, але з такою ж легкістю й забуваються ("Ambition", "Break It Up").
Для закоханих наявний монументально-шпилястий органчик з духопійомними мотивами щенячої радості в баладках про найголовніше. Апогеєм цих органистих висот, де дівчатка плачуть ридма, є баладковий "Pittsburgh", який аж пищить так проситься в якусь кіношку про складні трансформації тінейджерського лайфу.
1. Rules Don’t Stop
2. I Don’t Bite
3. Nice Guys
4. Jack & Ginger
5. Pittsburgh
6. Ambition
7. Break It Up
8. Foreign Kicks
9. You Should Learn
10. Central AC
Wovenhand "The Threshingfloor" (2010)
Денверський харизматик нео-фолку Девід Юджин Едвардс не збирається розпрягати усі свої кінські сили в процесі закликання найшвидшого приходу Апокаліпсису, який вже й так близько. Едвардс – один з небагатьох менів, біля кого слово харизма, ще немає того спрофанованого значення, тому жалості ні до кого (до себе – тим більше) тут не буде. Лишається одна стоїчна аскеза зі старомодною романтичністю пророка.
Параметри жанру дотримуються у всій дарковій і безпросвітній красі, тільки на фінішньому "Denver City" Едвардс дозволяє дати дзиги-дриги, а так – усе як батьки нео-фолку заповідали. Аскеза вимагає частого використання зафідбечених гітар, що трохи одомашнює саунд, який мав би розмальовувати лабіринти власною кров’ю. Хоча більше неприваблює також відносно часте використання прямих алюзій на британський фолк початку 70-х. Також на старті "Raise Her Hands" можна відзначити схожіть зі стартом суїсайдного треку Spaceman 3. І трохи не вистачає конкретних шумочків "Blush Music" (2003), але то вже таке.
На якомусь етапі, баладність диску окопується в ритуалізації і далі без трансового шаманства вже й не варто пертись. Панахидні ініціації рулять. Біль витанцьовується. Ліричність в параметрах оплакування. Десь в районі містичності можна почути тіні Death in June. Інколи проскакують й більш агресивні речі, досить вдало підписуючись під контекст залізнодорожних коліс ("Thruth") посеред пустелі, де має відбутись одна з сутичок з дияволом ("Wheatstraw"). Якщо не відвернутись від такої аскетичної засухи, то хоч щось у стані розквітлості можна буде побачити на "Sinking Hands", "His Rest", "Terre Haute". Отакі вони пошуки кайфу в обмеженнях.
1. Sinking Hands
2. The Threshing Floor
3. A Holy Measure
4. Raise Her Hands
5. His Rest
6. Singing Grass
7. Behind Your Breath
8. Thruth
9. Terre Haute
10. Orchard Gate
11. Wheatstraw
12. Denver City
Sleigh Bells "Treats" (2010)
Бруклінський дует нойзо-попу дещо одноманітний у своїх експериментах на відміну від інших бруклінських банд.
Фемінний вокальчик героїчно витримує стіну деконструктивного саунду з постмодерною несерйозністю змішування опозиційних речей. Дівчинка, щоб втриматись серед того шумового завалу, переймається лічилками, щоб не втратити хоч якусь точку опори. Мінімально звикши до саунду, його можна описати картиною дівчат у бікіні, які на пляжі хуярять хвилерізи відбійними молотками.
В якомусь ракурсі Sleigh Bells парафразуються дебютним диском Crystal Castles, в рамках проекту "пісня ллється через край" на одному з кращих треків диску "Run the Heart" – можна згадати й дебютник Fuck Buttons. Заглюченість пилорамного сексу не так й вже новина, зате – голосно. Еренбешність демонструє усі переваги пролетарської юності, яка є екзотикою, хіба що для Барбі. Нойзяка-зубряка інколи ще збивається на кавалки денсо-панку, хоча більш контрастово (тобто, маніпулятивно), безперечно, виглядає балет в металургійному цеху з шахтарами в пачках ("Rachel").
Найбільшою ж несподіванкою диску є абсолютно безпилорамне вибудовування "Rill Rill" на треку Funkadelic "Can You Get to That" з альбому "Maggot Brain" (1971). Далі валить накатана і тому одноманітна тартакова деконструкція.
1. Tell 'Em
2. Kids
3. Riot Rhythm
4. Infinity Guitars
5. Run the Heart
6. Rachel
7. Rill Rill
8. Crown on the Ground
9. Straight A's
10. A/B Machines
11. Treats
Nas & Damian Marley "Distant Relatives" (2010)
Творча колаборація в ритмах філософсько-соціального реггі-ф’южн двох відомих синів відомих батьків. Від Марлі – закономірно реггі дружить з сонцем, від Наса – репачок качає суб’єктивно краще (можливо тому, що світліша атмосфера), ніж ще одна знакова колаборація Blakroc.
Від рутсової атмосфери кращого життя нікуди не втекти. Експресія крутить сонцем. Жіночий хор на беках – в найкращих традиціях. Жити після такого хочеться однозначно, навіть якщо ти не прихильник соціальних маніфестів, згадок про Чізеса чи прогнозованої фінішної баладки.
Музяка качає, розслабон на приході. На згадку приходять 2, 3 і 4 треки, щоб потім догнатись рульними: 9, 10, 11 і 12. Назви треків та й імена виконавців чи їх статус в музсвіті – тут вже неважливі.
1. As We Enter
2. Tribes at War (feat. K'naan)
3. Strong Will Continue
4. Leaders (feat. Stephen Marley)
5. Friends
6. Count Your Blessings
7. Dispear
8. Land of Promise (feat. Dennis Brown)
9. In His Own Words (feat. Stephen Marley)
10. Nah Mean
11. Patience
12. My Generation (feat. Joss Stone & Lil Wayne)
13. Africa Must Wake Up (feat. K'naan)
Janelle Monáe "The ArchAndroid (Suites II and III of IV)" (2010)
Американське чудо з цікавим мультикультуральним і кроссоверним поглядом, яке сміливо розцитовує Boney M, Девіда Боуі та Клода Дебюссі, стартуючи з романтичної оркестровки.
Жанелль концептуально фонтанить галопом по галактиках на своїй машині часу. Від 80-х до 60-х тут один крок і що вже говорити про 70-ті. Якимсь центром цієї мозаїчної сюїти може бути хіба що саундтрекова ретро-атмосфера. У всьому іншому Жанелль скаче від нео-соулу до фанку, еренбі, арт-року, сінті, фолку чи навіть афромотивів. "Kalimba De Luna" пританцьовує з Принцом. На конкретних еренбі-треках (з різними ретрофутуристичними добавками) Бейонсе, як звізда жанру, обставляється за секунду часу ("Cold War", "Tightrope"). На нео-соульних номерах – можуть вдавитись усі ці британські діви, окрім наркоманки Вайнхауз ("Oh, Maker").
Космо-тематика радується Боуі і 70-ті характерно вирізняють іронічною шизою. Ретро-саунд набуває аристократичних ознак і згадує чорно-білі фільми про садові забавки зі шлангом. Дорослішання переводить спогадне тепло в Кляр де Люн Дебюссі ("Say You’ll Go"). Саундтрекізація більше тягнеться до романтики нуару.
Найцікавіша саундом штучка диску – це "Make The Bus", а від фонтанистого різноманіття на будь-який смак – очі розбігаються і не збігаються: "Locked Inside", "Sir Greendown", "Neon Valley Street" (особливо), "Wondaland" та дзвіночний фолк "57821".
З таким багатством душі, вокальними даними, перепадами настрою, сміливістю жонглювати декількома жанрами одночасно, смаком та іронією – "The ArchAndroid (Suites II and III of IV)" – відразу можна записувати в один з найцікавіших альбомів року.
1. Suite II Overture
2. Dance or Die (feat. Saul Williams)
3. Faster
4. Locked Inside
5. Sir Greendown
6. Cold War
7. Tightrope (feat. Big Boi)
8. Neon Gumbo
9. Oh, Maker
10. Come Alive (The War of the Roses)
11. Mushrooms & Roses
12. Suite III Overture
13. Neon Valley Street
14. Make The Bus (feat. Of Montreal)
15. Wondaland
16. 57821 (feat. Deep Cotton)
17. Say You’ll Go
18. BabopbyeYa
ІА "Вголос": НОВИНИ