За дивізійне минуле дід отримав 15 років таборів Сибіру
«Прадід був Січовим Стрільцем. Брав участь у боях на горі Маківка. Дідусь воював у дивізії «Галичина». Був на вишколі у Нойгамері. Згодом воював на території тодішніх Австрії та Чехословаччини. Після війни повернувся додому та потрапив у руки «Смершу» (відділу контррозвідки СРСР), – каже хлопець. За своє дивізійне минуле його дідусь отримав 15 років таборів Сибіру. Проте повернувся додому, аби згодом розповісти внукові, від кого захищав свою землю.
«Він розказував мені, хто такі були «рускі» і що відбувалося у Львові під час совєцької окупації. Розказував багато про УПА, ОУН, дивізію «Галичина», битву під Бродами. Але я тоді був малий, не приділяв цьому великого значення. Коли ходили на Личаківське кладовище, дідусь показував могили дивізійників, розповідав про своїх побратимів, з якими воював. Інші його побратими із дивізії, які залишились живими, часто приходили до нас у гості. Зараз я б багато питань хотів йому поставити. Та, на жаль, цього вже не можу зробити. У 2015 році він помер», – каже Захар.
«Я розумів, що поїду на війну. І невідомо, як там складеться: чи я повернуся живим, чи в інвалідному візку».
Вихований у дусі націоналізму хлопець почав займатися патріотичною діяльністю. Згодом став співкоординатором львівського Євромайдану. Під час революційних подій у столиці був на Грушевського та Банковій. Після Майдану Захар став координатором «Правого сектору» у Львові. При цьому через революційні події та прогул сесії його відрахували із Львівської «Політехніки». Хлопець зізнається: «Була можливість відновитися, але я розумів, що поїду на війну. І невідомо, як там складеться: чи я вернуся живим, чи в інвалідному візку».
Він пригадує: коли почалась війна, йому було лише 17. І жоден добровольчий батальйон його до себе не брав. Проте Захар не передумав: дочекався 18-ти і поїхав на війну – у грудні 2014 року. Потрапив у батальйон «Карпатська Січ». Приїхав на базу в Курахово – його відразу ж відправили на передову. Саме там він і засвоював ази воєнної справи.
Позивний «Захар»
Каже: їх поселили в закинутому будинку, що зовсім не був захищений від потрапляння мін. У Пісках він та його побратими мали утримувати позиції і не підпускати близько ворога. «Хотів поїхати в Донецький аеропорт тоді, але розумів, що якщо поїду – відразу двохсотий, тому що не мав досвіду», – каже Захар. Тому залишився поблизу міста та опановував кулемет. Причому під цілодобовим стеженням ворожих снайперів.
«Для мене прикладами були досвідчені військові з мого підрозділу. Перш за все кіборги, хоча вони не проходили серйозних вишколів. Що побачив на війні – вже маєш досвід. Афганці казали: це не та війна. Тому вони вчилися з нами. Хоча вміли більше: тримати правильно автомат і рити нормально окопи», – каже боєць.
«На війні завжди хотів взяти позивний «Дудаєв». Мене й назвали в честь Дудаєва. Джохар – в перекладі на українську «Захар»
Також пригадує: місцевим, здавалося, було все одно, в якій країні житимуть. «Думаю, основний момент, чого ці місцеві мешканці під час війни залишалися у своїх хатах, – просто не хотіли їх покидати. Була, напевно, в них позиція: якщо вб'ють, то в моїй хаті. Але це старші, бо молодші переважно повиїжджали».
«На війні завжди хотів взяти позивний «Дудаєв». Мене й назвали в честь Дудаєва. Джохар – в перекладі на українську «Захар». Мене приваблюють такі історичні постаті, які вбивали «рускіх» (жартує, – ред.). Він добре воював, був хорошим керівником, офіцером. Але тоді думав: куди – не доріс до нього».
«Подарунок» на Новий рік
Проте довго хлопцеві повоювати тоді не вдалося. Напередодні нового року, 28 грудня, Захар отримав поранення після розриву міни і півтора місяця провів у лікарнях. «Вийшов без бронежилета занести дещо до лікарів. Взяв з собою лише автомат. У той час почався обстріл. Коли вже лежав у Дніпрі в лікарні, зрозумів: дорогу, по якій я йшов, зачищали, працювала ворожа артилерія», – пригадує. Після поранення Захара під тими ж обстрілами везли в лікарню. У Красноармійську прооперували: вирізали селезінку.
Повернувся додому перед Різдвом. Про участь сина у війні батьки дізналися лише після поранення. «Під час першої ротації я не казав, що їду на передову воювати. Казав, що їду як волонтер. Але коли мене поранили, вони зрозуміли», – зізнається Саджениця.
Проте після поранення хлопець ще більше «рвався» на передову. А лікарі забороняли 6 місяців займатися будь-якими фізичними навантаженнями. «Мені було все одно. Було дуже велике бажання повернутися. Причому мені приходили звістки, що мої побратими деякі поранені, був загиблий. І через півтора місяця поїхав».
«У нас було командування з добровольчих батальйонів, яке не віддавало тупих наказів»
У складі «Карпатської Січі» хлопець відбув ще дві ротації. До часу, коли Президент України видав наказ про легалізацію всіх добровольчих батальйонів. «У нас був вибір: аби підписуємо контракт і воюємо далі, або ж не підписуємо і пробуємо пробратися якимось чином на передову. Але більшість бійців хотіли підписати контракт. Я не хотів цього робити. Бо у нас було командування з добровольчих батальйонів, яке не віддавало тупих наказів», – каже Захар.
«ОУН»
Пробувши певний час удома, Захар все ж повернувся на передову. «В «Карпатській Січі» у мене був побратим з Дніпропетровської області. Сказав, що хоче у складі батальйону ОУН зробити вишкільний центр. Я проїхав туди. Ми там вишколили першу ротацію хлопців – і я з ними відправився на передову. Вже 1 січня, на Новий 2017 рік, я заїхав у Кримське в складі батальйону ОУН», – пригадує боєць.
«Стріляти нам не дозволяли. Просто стоїш – виживаєш. Так і жили»
Додає: «Стояли в полі. Стріляти нам не дозволяли. Просто стоїш – виживаєш. Нічого не прилетіло на позицію – пощастило: ще один день прожив. Так і жили. Там бойових дій як таких не було. Якщо в Пісках ми хоча б відкрито могли воювати, ніхто не забороняв стріляти, то у 2017 році, після приїзду в Кримське, мені було дуже дивно: як не можна стріляти? А ми що, не на війні? Одного разу товариш потрапив у сєпарський бліндаж. Після того були великі перевірки від нашого командування, бо як це так: Мінські домовленості, а ми стріляємо? Тому, коли була ротація, я поїхав додому. На той момент не хотів туди вертатися, бо не бачив у тому сенсу».
Та боєць досі пам'ятає один яскравий спогад з війни. «У Кримському бачив подвір'я старшого чоловіка, років 70, де ворота були розмальовані різними патріотичними написами та синьо-жовтими прапорами. У нього тоді не було червоно-чорного прапора, і він ходив на наші позиції. Наш командир дав йому червоно-чорний прапор, після чого той помістив його на будинок. Наш командир ще питав його, чи йому не страшно. Адже Кримське втримати, якщо буде великий наступ, буде складно, відповідно, можуть прийти сєпари – і за ці речі будуть наслідки. А він каже: «Та мені вже 70 років, я вже старий чоловік. Ну, вб'ють, ну, і так вмру скоро, яка різниця». Віджартовувався».
«Позиціоную себе націоналістом»
Зараз хлопець часто згадує і своїх побратимів. «Хто загинув, хто важкопоранений, хто повернувся до мирного життя і нормально живе. Хто пішов вчитися, бо було багато молодих хлопців, які кинули тоді навчання. Стараємось підтримувати контакт». Особлива пам'ять у Захара про побратима «Тихого» з УНСО. «Він був ідеологічно підкований, націоналіст. Я так само себе позиціоную націоналістом. Це вже його друга війна. Вже воював проти «рускіх» – у Грузії. У нього було багато знань: вчив мене стріляти, ходили з ним на виходи», – пригадує хлопець.
Також Саджениця вже після війни познайомився з чеченцями, які воювали на боці українців. «Немала мотивація в них була тому, що УНСО у свій час допомогло воювати їм. І відповідно ті, що пам'ятали подвиг УНСОвців, прийшли допомагати українському народові.
«Основна ставка – на вишколи молоді»
Зараз Захар Саджениця – у добровольчому русі ОУН. У майбутньому планує здобути вищу освіту. Однак нині хлопець разом зі своїми побратимами займається громадською діяльністю, як і до Майдану. «Займаємось декомунізацією, вишколами молоді, патріотичними заходами. Основна ставка – на вишколи молоді. Також напрацьовуємо програму національно-патріотичного виховання молоді у Львівській області, бо її на 5-му році війни немає. Виховуємо молодь, яка казатиме: «Я – українець і я цим пишаюсь!» Також волонтеримо, висилаємо своїм побратимам допомогу», – каже хлопець.
Окрім того, Захар займається популяризацією історії. «Дивізія – це для мене свята тема», – зізнається боєць. Якби зараз у нього була можливість поспілкуватися з дідусем-дивізійником, який воював проти того ж ворога, каже: «Я би запитав, скільки він «рускіх» «завалив? І сказав би, що я його хочу переплюнути».
Проте зараз його турбує, передусім, те, як суспільство сприймає бійців. «Суспільство їх сприймає, як якихось неадекватних, контужених. Можливо, тому вони просто не можуть знайти себе у ньому». Проте точно знає: «Якщо зараз загостриться на фронті ситуація, я обов'язково туди поїду. Багато добровольців поїде».
Марія Волошин, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ