Уродженець радянського табору
Семен Гупало зараз мешкає у м. Бібрка Львівської області, та народився у таборі примусової праці в Сибіру, куди з квітучої Галичини вивезли його батьків.
«Моїх батьків ще малолітніми «визволителі» викинули з хати, пограбували і забрали все, що у них було. А родина в нас була не бідною. І голих та босих у 1947 році вивезли в Сибір. Там вони підривали здоров'я роботою в шахті замість того, щоб вчитися. Після смерті Сталіна, як тільки випала перша нагода, батьки повернулися в Україну та почали життя з нуля, – пригадує Семен Гупало. – Причому спочатку додому, на Львівщину, «найбільш гуманний лад» забороняв повертатися. Можна було селитися тільки на Донбасі. Але в нас була окрема історія. Мій дідусь загинув у Берліні в останній день Другої світової війни у вуличних боях. Тому батькам вдалося отримали дозвіл та поселитися на Львівщині».
Дядька-упівця «нагородили» 25-ма роками таборів у Норильську
Не менш цікавими були історії життя й інших родичів добровольця.
«Мій дядько Федір за свою проукраїнську позицію чекав розстрілу у камері смертників «Тюрми на Лонцького». Але він таки врятувався. В'язні під страхом смерті та тодішнього раптового знищення під час атаки німців вибралися з камер. Когось у подвір'ї скосили з кулемета москалі. Але дядько вижив і пішки добрався додому, до Звенигорода, – продовжує співрозмовник. – Згодом він потрапив в УПА. Не сидів у криївках, а постійно виконував секретні завдання. Його спіймали москалі у Звенигороді – здав місцевий зрадник. Після цього дядька «нагородили» 25-ма роками таборів у Норильську. Але він знову вижив і повернувся додому».
Ще один дідусь Семена Гупала 6 років життя віддав війні. Пішов на фронт у 1914 році та повернувся додому аж у 1920 році. Пройшов горнило Першої світової війни. Опісля воював у корпусі Січових стрільців аж до завершення їх боротьби.
«Тому, озираючись на історію життя моїх предків, відчував, що мені пощастить – і лиха доля омине на теперішній війні. Так, як щастило їм: пораненим, після полону, але врешті-решт – живим. Так воно і сталося. Куля згодом оминала і мене. Зокрема, на Майдані, хоча у день найбільших розстрілів я був саме на Інститутській», – каже ветеран.
На Інститутській біля мене люди падали від куль …
У перші дні, коли лише розпочинався Майдан, Семен Гупало вирушив у Київ, де пробув до кінця революційних подій. На Майдані, коли несли на ношах хлопців з Інститутської, по обличчях бачив, кого вже не врятувати. Тоді не думав про те, що його теж може зачепити куля. Думав лише, як врятувати інших.
«В останні дні Майдану у вирі буремних подій свист куль не вщухав, – пригадує він. – Як на фронті. Добре пам'ятаю, як свистіли кулі на Інститутській. Я тоді міг відрізнити, коли вони били по бруківці чи деревах, а коли влучали у людей, адже від удару хрустіли кістки. Снайпери стріляли – і люди біля мене просто падали. Але мене кулі, на щастя, оминули. Так доля розпорядилася, що мені пощастило. Щастило й надалі, коли пішов на війну. Чомусь був впевнений, що лихо омине мене».
Від народження добре знав, що таке «русскій мір»
У 2014 році, як тільки загарбник пішов війною на Україну, Семен Гупало ані хвилини не сумнівався, що треба йти воювати навіть попри вже не молоді літа.
«Від самого народження я добре знав, що таке «русскій мір» та що нам загрожує. Тим більше, коли побачив у ЗМІ молоденьких призовників, у яких тремтіли руки, а ворог просто насміхався з них через брак досвіду у стрільбі та ймовірний страх. Не зміг цього витримати. Боліло серце, – зазначив боєць. – Дружині нічого не сказав, бо для неї це був би шок. Вона й так важко перенесла мій від'їзд на Майдан. І батькам не сказав. Знав лише син».
У серпні 2014 року Семен Гупало вступив у батальйон «Донбас» добровольцем – не чекаючи грошової винагороди, ще й прихопивши з собою необхідне спорядження.
«Нас відправили в Курахове, за 10 км від Донецька. Тоді українські військові оточували Донецьк кільцем та йшли на Іловайськ. На війні мене прозвали «Пушкіном», бо мав справу з «пушками», – продовжив він. – Комбата Семенченка бачили дуже рідко. Одного разу приїхав: говорив 15 хв ні про що. Потім сів і поїхав. А ми навіть не встигли розказати про проблеми у батальйоні – у нас тоді не було ні води, ні харчування, ні зброї. Бракувало всього. Волонтери постачали їжу. Добре хоч у нас були офіцери, які старались: їздили в Київ та випрошували озброєння. Тоді батальйон вже знаходився в Іловайську», – продовжує співрозмовник.
Воювати українських бійців вчив навіть ФСБшник
«На той час це все неможливо було назвати армією. Це був жах. Я бачив запущену армію офіцерами і генералами. Ми самі їздили у Слов'янськ та просто вибивали у армійського керівництва гармати. Нам давали поломану зброю та міни у трухлявих ящиках, які від одного дотику просто розвалювалися – аби тільки настирливі добровольці відчепилися від них. Ми брали ті міни, як дрова, кидали в авто і їхали чимдуж назад, аби не потрапити уночі під ворожий обстріл. Воювати ж чимось треба було. Техніку ремонтували, як могли – самі», – не без болю в очах пригадує воїн.
Також додає: «Але попри все ентузіазм у хлопців був значний, всі хотіли вчитися воювати. Ми ходили батальйоном і випитували у кожного бійця, чим він може прислужитися для молодих. Просили навіть ФСБшника. Він тоді ніби воював за нас, хоча не признавався, хто він. Але ми все знали. Однак він навчав молодих українських воїнів воєнного мистецтва. Згодом все побачив і зрозумів сам. Довоювався та дослужився до того, що захотів залишитись в Україні та прийняти громадянство».
Одні благословляли, інші – проклинали
Доброволець розповів і про те, що на сході часто перетинався і з цивільними мешканцями. Одні благословляли, просити триматися, а інші проклинали. Хоча більшість таки були прихильними до українських захисників.
«На Донбасі також є багато людей, які просто наживаються на війні та не зацікавлені у її закінченні. Хоч і живуть у цьому жахітті, однак пасивно спостерігають та шукають власну вигоду у війні. Хтось заробляє, допомагаючи сепаратистам, хтось перевозить людей чи контрабанду. Зокрема, не хоче закінчення війни місцеве керівництво СБУ та міліції, які зрадили присягу і перейшли на бік терористів і які роками працювали на ворога, створювали власну систему, виконавцями якої є місцеві відморозки та бандити. От і придумували «моторошні» історії про загрозливих бандерівців. Але вони просто можуть отримати у своєму Лугандоні друге Придністров'я. Якщо так мріють, будуть мати розруху реставрованого совка. Але є і нормальні, свідомі люди. Зараз більшість місцевих вже не хоче війни, але пізно», – продовжив Семен Гупало.
Не думав, що хлопці з Донбасу так битимуться за Україну
Про своїх ж побратимів з батальйону, зокрема хлопців з Донбасу, Семен Гупало згадує з винятковим теплом у душі.
«У нашому батальйоні були переважно місцеві хлопці. Прекрасні хлопці. Я би навіть ніколи не подумав, що вони будуть так битися за Україну, адже українську мову перший раз почули від мене. Цікаві були хлопці, освічені. Один із місцевих, що воював з нами – «Бром» – дуже хотів бути снайпером і вечорами, коли всі відпочивали, читав спеціальну книжку. Забігаючи наперед, скажу, що після фронту дехто з моїх побратимів, уродженців Сходу, приїхав до Києва. Ми показали їм столицю України і Майдан. Та й взагалі Україна як така була для них відкриттям, бо вони до цього з Донбасу не виїжджали».
Згодом батальйону наказали виїжджати на Іловайськ, але звідти вже почали відступати українські підрозділи. Вже тоді кільце навколо міста замкнулося. А нас навіть не могли забезпечити нормальною зброєю.
Так знищували дивізію «Галичина»…
Про подальші події АТОвець розповідає з хвилюванням: «Під Іловайськом техніку вже спалював ворог і не всі могли вибиратися на машинах. Бачили поранених, шокованих полоном хлопців. Це було жахливе видовище. Так колись москалі знищували дивізію «Галичина» під Бродами, як тепер підрозділи добровольців в оточенні під Іловайськом. Хотіли залякати інших. Та не сподівалися, що ефект буде протилежним – і українські військові сповняться люттю та завзяттям до подальшої боротьби».
Вже після розгрому в Іловайську бійці знали, що наступною може бути їхня база в Кураховому. «Треба було рятуватися. Наші командири дали наказ відступати та організували відхід з міста. А ми тоді не мали навіть нормальних карт, використовували мобільні телефони. Орієнтувалися на місцевості по туристичній мапі, яку купили у магазині», – розповідає воїн.
Та продовжує: «Нас вивезли звичайними шкільними автобусами у Дніпро, бо вся наша техніка була спалена. Мені пощастило залишитися живим. Майже вся моя рота опісля перейшла у 93 бригаду. А я вирішив більше не випробовувати долю. У вересні мій воєнний шлях закінчився. Але я тоді вже був спокійний за хлопців, які пройшли горнило війни та багато чому навчилися. Це вже була зовсім не та армія, що на початку.
Смерть тих дітей – на совісті генералів
Семен Гупало гордиться, що попри всі негативні прогнози та надії сепаратистів – українці таки вистояли. Не дали Путіну здійснити його задум. «Він же сподівався, що після Майдану в Україні буде розруха і він введе миротворчі війська на всю територію нашої держави. Але все одно смерть тих дітей, яких забирали на війну, які не були належно вишколені і забезпечені, залишиться на совісті генералів, які тепер отримують персональні пенсії і квартири в елітному районі Києва. І вони тих дітей набирали в армію тільки для того, щоб їм будували дачі і гаражі. І всі про це знають. Але чомусь ніхто не кається і не вибачається перед 10 тисячами загиблих. І винуватців ніхто не судить, бо ніби все законно. Ось це і є злочин», – наголошує він.
Військовий хоч і повернувся до мирного життя, проте думки про війну і тих хлопців, що там залишилися, його не покидали.
«Я й надалі був шокований тим, в якому стані залишалося забезпечення армії. Не хотів навіть думати, що при цьому всьому відчували хлопці, які виходили з-під обстрілів. І тоді я вирішив нагло і безсовісно збирати гроші, аби допомогти побратимам і завезти хлопцям на передову хоча б найпотрібніші речі. Волонтерив рік часу, возив на свій страх і ризик допомогу бійцям на фронт, поки держава не отямилася і почала нормально допомагати воїнам», – розповів військовослужбовець.
Після автомата – гончарне коло
«Після воєнного життя треба було повертатися у мирне. Я розумів, що на моє місце прийде багато молодих, які вже підготовані та вишколені, аби подивитися в очі війні. До того ж, держава отямилася і показала, що воїни мають перспективи на майбутнє. Врятувало керамічне ремесло. Я ж закінчив Львівську академію мистецтв, збудував майстерню у Бібрці. Там виготовляв різноманітний посуд», – із захопленням розповідає воїн.
Зараз кераміка – справа його життя. Він дивує інших своїми творіннями із глини. «Це те, окрім сім'ї, звичайно, чим я живу, – каже Семен Гупало. – І взагалі всім, хто повернувся із того воєнного пекла, раджу знайти справу до душі. Це відволікає від спогадів про війну та допомагає повернутися до мирного життя».
Марія Волошин, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ