[media=148418,148419,148420,148421,148422,148423,148424,148425,148426,148427,148428]
«Питання узурпації греко-католиками наших римо-католицьких святинь, як і раніше, залишається неврегульованим. Від права власності на них ми не збираємося відмовлятися… Світська влада повинна ще раз розглянути питання передачі церковного майна його законним власникам», – заявив в інтерв'ю російському виданню gaudete.ru митрополит Мечислав Мокшицький.
За його словами, нинішня українська влада, подібно до комуністів, пішла на злочин. Спершу «совєти» забрали греко-католицькі церкви і віддали їх православним, а «тепер демократична влада в демократичній країні віддала римо-католицькі церкви в руки інших, незаконних власників».
«У самому Львові нинішня демократична влада незаконно віддала греко-католикам 23 наших храми, кілька церков православним і навіть протестантам. У той час, як римо-католицькій громаді не повернули жодної церкви. Інші церковні громади, в основному греко-католицькі, взяли наші храми, навіть не питаючи нас про згоду. Вони не мали морального права цього зробити. Тепер вони моляться в незаконно привласнених храмах, можна сказати, вкрадених в іншої громади», – заявив митроплит РКЦ.
Кожна з Церков має право на своє майно, каже Мокшицький, тому РКЦ й не планує відмовлятися від своїх будівель. Навпаки ж, римо-католики надалі вперто відстоюватимуть своє, навіть тоді, коли не всі будівлі будуть необхідні.
Днями у розмові із кореспондентом «Вголосу» Митрополит Мечислав заявив, що поки РКЦ вимагає тільки кілька з них.
«Сьогодні нам потрібні церква Ольги і Єлизавети у Львові, костели у Брюховичах, у Зимній Воді. Наші вірні питаються, для чого нам будувати новий костел, якщо ми мали вже тут костел…Тепер ми тільки просимо зі 126 в Україні повернути нам, у першу чергу, храм Стрітення Господнього, що знаходиться поруч з нашою Курією на вул. Винниченка у Львові», – зазначив Мечислав Мокшицький.
Варто нагадати, що й самі греко-католики не раз відповідали Мокшицькому на згадані звинувачення. Ще 2011-го отець Мирон Бендик, ректор Дрогобицької духовної семінарії, виклав свою позицію щодо «крадіжки» храмів.
За його словами, греко-католики не відібрали у римо-католиків жодного діючого костелу. Навпаки ж, українська влада передала греко-католикам споруди, які десятиліттями не використовувалися або ж були перетворені на склади, кінотеатри, дискотеки, а тому напівзруйновані або осквернені. Разом з тим, отець Мирон наголосив, що після ІІ світової війни кількість римо-католиків в Україні різко знизилась, тому з поваленням комуністичного режиму у 90-ті роки вони й не претендували на повернення колишніх храмів. Очевидно, що за минуле двадцятиріччя чисельність римо-католиків так само не зросла, а продовжує скорочуватись унаслідок еміграції та асиміляції.
Понад те, за словами ректора, за двадцять років греко-католики привели занедбані споруди до належного стану коштом власної праці і фінансових пожертв. Відновлені храми стали осередками парафій, згуртувавши сотні тисяч вірних. А в той же час у рідній Мокшицькому Польщі досі живуть греко-католики, які після Львівського псевдособору 1946 року зазнали такої ж кривди, як і греко-католики в Україні: їхні храми були або зачинені, або ж передані римо-католикам і православним. Після падіння комунізму в Польщі через нечисельність греко-католики не претендували на всі свої храми. І сьогодні вони не звинувачують римо-католиків у «загарбанні» їхніх храмів.
Наголосимо: отець Бендик відповів Мокшицькому ще 2011-го. Та чомусь через 6 років митрополит РКЦ знову повторив свою заяву. Не почув, не зрозумів, не погодився чи має на меті щось більше? Поки можемо лише здогадуватись.
Пошук справедливості чи маніпуляція?
Натомість дослідник польсько-українських стосунків, історик Роман Грицьків вважає, що згадані заяви Митрополита Мокшицького мають помітний політичний підтекст. На його погляд, теза про «крадіжку храмів» є скоріше маніпуляцією із почуттями вірних, адже релігію наші західні сусіди здавна використовували у політичних цілях. Свого часу українські землі були окуповані польською владою, яка здійснювала сильну експансіоністську політику, спрямовану на знищення українського народу. Такі цілі досягалися, зокрема, шляхом знищення української духовності та православної католицької церкви. При тому на місці українських храмів масово споруджували польські, які мали нести на територію України католицьку віру саме в польській інтерпретації.
«В останніх заявах митрополита Мокшицького проглядається ідея полонізації Львова, де нашому місту намагаються нав'язати роль духовної столиці поляків, – каже Грицьків. – До нас на Личаків, як до сакрального центру, масово приїжджають поляки, намагаючись впровадити польську традицію в Західній Україні і Галичині зокрема. Таке саме намагаються витворити і на основі релігійних установ. Зараз пан Мокшицький заявляє про потребу передання щонайменше двох храмів польській громаді (мова іде про храм Стрітення, яким фактично користується католицька курія на вулиці Винниченка, а також храм Ольги та Єлизавети на Привокзальній), а наслідком може стати саме реполонізація Львова».
Схожі речі ми зараз спостерігаємо і біля костелу св. Антонія на Личаківській, де виникло середовище, яке сповідує ідею ополячення Львова і популяризує католицизм у Західній Україні. Тож цілком ймовірно, за словами історика, що заяви Мокшицького були таким собі «пробним» варіантом, пошуком «напряму», в якому їм добре було б просувати свої ідеї у Львові.
«У Львові немає римо-католиків і поляків у такій кількості, щоб доцільно було віддати їм храми, які вимагає Мокшицький. Ця кількість людей послуговується храмами польської католицької парафії. Цього їм цілком достатньо, тож будь-які спроби залучити нові храми – це перебільшення їхньої ваги і їхнього значення. Ця ситуація загалом виглядає дивно, адже зараз у Європі є криза католицизму: у Франції, Німеччині, Бельгії цілі храми, які будувалися ще у 12-13 столітті, просто знищують, а замість них будують щось інше, передають у власність нерелігійних спільнот – використовують не за призначенням.
Отакі прояви з боку католицької церкви щодо повернення їм храмів в Україні виглядають лицемірством, бо вони не докладають жодних зусиль, щоб опанувати ситуацію в Західній Європі і посилити свої позиції саме там, де вони були основоположними. Звісно, це насторожує, адже в цілому польська церква виконувала експансіоністську ціль, яка полягає в тому, щоб просувати польську державність на території Сходу і таким чином асимілювати шляхом мови, культури й релігії підкорені полякам народи.
Тепер ми бачимо спроби поновити ці процеси. В контексті останніх подій, які розвиваються у нас зі сусідами (поляками, угорцями, румунами), можемо говорити про те, що запустився певний курований Москвою механізм для того, щоб загострювати міжнаціональні відносини, як у самій Україні, так і з найближчими західними сусідами. Зрозуміло, що провина за будь-яке невиконання зобов'язань перед нацменшинами чи іншими середовищами покладатиметься на Україну, яка нібито нездатна забезпечити їхні права. Хоча насправді вони перебувають в Україні у вкрай вигідному становищі», – зазначає дослідник.
Тож з огляду на усе це, дуже ймовірно, що нинішні заяви РКЦ були одним зі способів використати слабкість української влади, нестабільність і поступ наших чиновників на користь польської державності, тих елементів, які у далекій чи не дуже перспективі прагнуть відновити своє панування на українських землях.
Храм Свв. Ольги та Єлизавети – є по що?
Одну із найбільших греко-католицьких парафій Львова має храм святих Ольги та Єлизавети на площі Кропивницького (Привокзальній). На початку ХХ століття цей собор було зведено для римо-католиків за кошти австрійської влади. Після Львівського псевдособору 1946-го храм закрили, а потому він зазнав жахливого нищення. Більшість церковних речей вивезли геть, а саму святиню переобладнали під с/г склади. У 50-х вантажівки із товарами заїжджали просто всередину храму, унаслідок чого його долівка значно понищилась. Ілько Лемко у книзі «Легенди старого Львова» згадував про храм таке: «Під стінами усередині костелу до пізньої весни залежувався торішній сніг, сповідальні були розламані, дерев'яні ажурні грати вирвані з м'ясом, на кам'яній візерунковій підлозі валялися фрагменти скульптур янголів з відбитими носами та крильцями. На хорах звалені були в купу і зім'яті свинцеві органні труби».
З горем навпіл доживши до повалення атеїстичного СРСР, храм таки дочекався повернення статусу діючої релігійної споруди. 1991-го на приміщення претендували кілька громад, проте усіх відлякував стан споруди: стіни від сирості були покриті мохом, вітер свистів через незасклені віконниці, крізь дірявий дах лилися потоки води, а про відсутність інтер'єру – годі й згадувати. Врешті, за відновлення святині взялася тільки УГКЦ, а тепер цій же УГКЦ римо-католики закидають «крадіжку».
Звісно, за коментарем ми звернулися і до настоятеля храму свв. Ольги та Єлизавети, отця Івана Галімурки.
«Найперше мусимо зауважити, що греко-католики нічого не захопили, – наголошує настоятель. – Храм ми отримали від держави. А якщо держава щось нам дала, то лише з тієї рації, що сама держава раніше перебрала це собі у власність. Тому тут належить застерегти – це є великою помилкою, коли нас намагаються звинуватити у тому, чого ми не чинили. Це можемо кваліфікувати як очорнення. І це є порушенням Восьмої Заповіді Божої, яка гласить: «Не свідчи неправдиво на ближнього твого».
З іншого боку, коли греко-католики отримали цей храм, він перебував у дуже неприглядному стані. За всі роки користування храмом ми не отримували від держави чи від якихось допомогових організацій жодної інвестиції. І це при тому, що наш храм є нововиявленою пам'яткою архітектури державного значення. Все, що можемо сьогодні побачити, є заслугою наших парафіян і жертводавців, які доклали і праці, і коштів, щоб привести храм до належного стану. Ми усіляко дбаємо про храм, бо хочемо, щоб він був окрасою нашого міста, щоб служив справі поширенні Божої правди, щоб став притулком львів'ян, мандрівників, туристів тощо.
Звичайно, ми здивовані і навіть стурбовані останніми заявами Митрополита, й можемо сказати, що вони дисонують із словами про братерську любов, котрі виголошуються при кожній нагоді. Так не має бути. Хіба греко-католики є християнами другого ґатунку, хіба вони не належать до тієї самої Церкви, котру оснував Господь наш Ісус Христос? Думається, що Митрополит мав би радіти тим, що Божий храм не є пусткою, що у ньому голоситься Боже слово. Натомість чуємо пусті звинувачення. Належить зауважити, що такі речі говорить Митрополит, людина високого достоїнства, і його слова є доволі вагомими. Чомусь ніколи мова не йшла про такі речі, а тепер виникає заява, що наш храм має бути комусь переданий. Певна річ, ми з тим не згідні.
Як на мене, заяви на кшталт цієї, є дуже серйозним моментом, особливо сьогодні, коли Україна перебуває в стані свого становлення. Переважно всі сусідні держави мають між собою якісь тертя з питань кордонів, мови, реліґії, історії тощо. Тому такі питання були й будуть. Але коли наша держава перебуває в стані війни, гадаю, що такі заяви не повинні поширюватись».
Вихід? – Констатація факту
Донині на Львівщині неймовірна кількість католицьких костелів перебуває у вкрай занедбаному стані. За них ніхто не дбає, бо католиків просто немає, а місцеве населення користується своїми храмами УГКЦ. Певна річ, бажаючи повернути своє майно, поляки могли б вкладати ресурси у відновлення саме цих храмів. На жаль, за це не беруться.
«Свого часу Західна Україна була серйозно окатоличена і ополячена. Проводилася відповідна польська державницька діяльність на те, щоб українців асимілювати. Звісно, це робилося із допомогою церкви, було збудовано багато костелів, – каже Роман Грицьків. – Осередок польськості зосереджувався у містах, де більшість храмів були костелами, а в селах же переважало українське населення, яке мало свої греко-католицькі і православні церкви. Коли у 1944-му поляків виселили, ті всі храми перетворилися на своєрідні музеї. Радянська влада заборонила будь-яку релігійну діяльність, а своєю кишеньковою російської православною церквою вона не змогла освоїти всіх духовних споруд. Як наслідок, більшість із них були захаращеними і використовувалися не за призначенням. А тепер комусь їх віддавати? Після того, як вони повернулися до життя, після того як українська католицька церква починає їх намолювати і знову ними користується? Це нелогічно і неправильно з погляду добросусідських і міжрелігійних взаємин. Виглядає так, ніби українці щось у когось вкрали і в Польщі забрали. Це все зробив тоталітарний комуністичний режим, а українці ж навпаки – відроджують».
Зрозуміло, що найважливіше завдання в тому, щоб зберегти усі без винятку пам'ятки. Польська сторона натомість зберігає тільки те, чим активно користується. А святині, які потребують реставрації і перебувають в занепаді, ніхто не намагається відновити. Поляки усуваються від цього процесу і перекладають відповідальність на українську владу чи українську церковну громаду. У крайньому випадку – сусіди беруться до роботи під тиском Європи й за гранти ЮНЕСКО. На тому все.
Саме тому, каже історик, виходом стане констатація факту. Якщо є потреба – треба її задовольнити.
«Але питання в тому, що реальних підстав – просто нема. Нема громади, бо ж у Львові поляків залишилось до 1% (близько 7 тисяч). Тому це лише питання популізму і вигадки. Поляків і католиків немає, натомість саме українці підняли ці храми, відбудували за колосальні кошти. Все зроблено. А тепер це виглядає тільки на популізм, який має за мету підготувати основу для політичних маніпуляцій. Ці заяви однозначно негативні і потребують різкого засудження задля унеможливлення їхнього поширення», – зазначає Грицьків.
Хто такий Митрополит Мокшицький?
Мечислав Мокшицький є громадянином Польщі і перебуває в Україні на правах іноземця. Він тривалий час працює в римо-католицькій курії і зробив чимало для поширення польськості на територію України. Свого часу Мокшицький обіймав посаду особистого секретаря Йоана Павла ІІ, а потому Бенедикта XVI. Нині Мокшицький є архієпископом коад'ютором Львівської Архідієцезії і, ходить чутка, претендує на підвищення. Як вдалось довідатись «Вголосу», Мечислав Мокшицький може претендувати на переведення зі Львова до Вроцлавської Архідієцезії. Зважаючи на таке-от переймання посад, не можна виключати, що у майбутньому Мокшицький взагалі може очолити взагалі усю римо-католицьку церкву Польщі. Тому дехто оцінює його вимоги про повернення католицьких храмів як напрацювання собі авторитету. У Вроцлавській архідієцезії, між іншим, є багато колишніх львів'ян-поляків. Там утворилися так звані кресові середовища. Тож, можливо, Митрополит Мокшицький напрацьовує собі авторитет людини, яка тут, в Україні, боролася за польські інтереси.
Варто згадати й про те, що заявами у цьому керунку Митрополит відзначався уже нераз. Навесні 2017-го Мечислав Мокшицький заявив, що війна на Донбасі – це знак від Бога, що «на українському народові все ще лежить гріх геноциду».
«Я впевнений, що поки цей народ не визнає своєї провини, не визнає правду і не очиститься від цього гріха, у нього не буде благословення. Проте я сподіваюся, що річниця Фатімських явищ сприятиме розумінню, що відсутність миру в Україні вимагає жесту, якого ми чекаємо в любові і з любов'ю», – заявив священик, маючи на увазі під «гріхом» події на Волині 1943-го, які поляки вперто намагаються видати за «геноцид поляків», вчинений руками українців.
«З огляду на все це, можемо припускати, що Мокшицький має зв'язок із певними польськими державними структурами, структурами держбезпеки, які одним із напрямків вбачають реалізацію оцих впливів через релігію і духовність, – зазначає Роман Грицьків. – Звичайно, заява про «покарання» є повним нонсенсом. Ми не можемо цього замовчувати – про це треба говорити. Відповідні ноти протесту треба висловлювати як йому особисто, так і польській державі. З іншого боку, на останні заяви так само треба реагувати. Треба показати межу повноважень Митрополита, які він не може перетинати. Якщо ми зараз цього не зробимо – у недалекому майбутньому з'явиться не один такий діяч, а кілька, й тоді вони разом проштовхуватимуть набагато сильніші тези. Врешті, рано чи пізно їх реалізовуватимуть, тож не факт, що на західному фронті у нас не виникне нового конфлікту».
Коментар для «Вголосу»
Володимир Середа, голова Об'єднання «Закерзоння», керівник Львівського регіонального суспільно-культурного товариства «Надсяння»:
«З одного боку, можна було бути готовим до таких заяв. З іншого, це свідчить про якусь особисту громадянську позицію із певним політичним підтекстом. Я б навіть не сказав, що релігійну. Бо чи римо-католицький храм, чи греко-католицький – це дві вітки тої самої католицької церкви.
Врешті, це питання вже давно природно вирішене. Ті греко-католицькі храми у Надсянні, на Лемківщині, які не були зруйновані польською комуністичною владою у повоєнні роки, в абсолютній більшості у сільських місцевостях і містечках використовуються римо-католиками. І це зрозуміло, бо греко-католики здебільшого були депортовані на сучасну Україну чи внаслідок акції «Вісла» на Захід. Так історія розпорядила, що відбулося переселення народів. А храми ж освячені, вони служать вірним. По той бік кордону – така сама ситуація. Тому розворушувати цю ситуацію з точки зору духовних осіб – недоцільно. Це заява зроблена для того, щоб створити таку-собі політичну проблемку. Це оцінюється як дуже незрозуміла і небажана з усіх поглядів позиція. Мені видається, чи то римо-католицькі, чи то греко-католицькі, чи то православні костели, мають свої благородні цілі, тому й треба працювати в цьому напрямку, а не займатися перерозподілом вже поділених облаштованих храмів.
Для мене, як греко-католика, вірянина, який сповідує християнські засади і цінності, ця заява Мокшицького незрозуміла і неприйнятна. Не тим цілям повинна служити церква. Ми сповідуємо одну й ту саму віру в Бога, тому в голові таке просто не вкладається.
Яна Федюра, Вголос
ІА "Вголос": НОВИНИ