Спершу варто розібратися, що ж таке національна ідея. Точного визначення цього поняття немає. Проте відомо, що національна ідея містить концентрований вираз національних інтересів, почуттів та прагнень. Це також форма духовного самоусвідомлення, показник того, як народ бачить себе, свою роль та місце у світі.
Деякі держави і народи живуть без артикульованої національної ідеї. Інших саме ця ідея змушує фактично протиставляти себе усьому світові. Для прикладу, панславізм у формі імперії (Москва – Третій Рим) і досі бентежить неспокійну російську душу прагненням стати центром «русского міра». При чому, бажано не лише для Євразії чи планети Земля, але й для усього Всесвіту.
Натомість низка країн саме завдяки національній ідеї долають занепад та переходять до поступального розвитку. У такий спосіб вийшли із повоєнної розрухи та інтенсивно подолали технологічне відставання від решти світу японці. Подібним чином наприкінці 90-х років минулого століття почався стрибкоподібний розвиток Китаю.
Японія і Китай опираються на власну глибоку історію та унікальність, державний націоналізм, а також поєднання духовного і світського у владі. Сьогодні це дуже консолідовані та досить монолітні нації, які фактично протиставляють себе решті світу. При цьому більш яскраво виражена ідеологія «китайської мрії» базується на побудові світової «наддержави».
Німеччина лише у ХХ ст. двічі відбудувала одну з найпотужніших у світі держав після нищівної поразки у світовій війні. І в цьому німцям також допомагала національна ідея. Так, після Другої світової їхня держава трохи нагадувала нинішню Україну: там були Схід і Захід, бідність і безробіття, невпевненість і фінансова залежність від країн-гегемонів. Тим не менше, німецьке суспільство змогло консолідуватись довкола притаманної народу риси – порядку, і подолати усі повоєнні негаразди.
В Україні сформулювати якесь «національне гасло» намагалися вже не раз. Однак зазвичай усе впиралося у відсутність консолідації українців у єдину націю. Ще в середині 20-х років український політичний діяч та публіцист В’ячеслав Липинський писав про національну ідею як реалізацію прагнення самого народу бути нацією. «Коли нема цього «хотіння», виявленого у формі ідеї – немає нації», - був переконаний Липинський.
Прикметно, що у різні періоди і риторика, і суть того, що можна віднести до національної ідеї, дещо відрізнялися. Навіть у подіях останніх років відбулася трансформація від «Разом нас багато, нас не подолати» (гасло «помаранчевого Майдану») до «Зрозумійте, нас дістало!» (Революція Гідності).
Після початку російської агресії 2014 року неофіційну ідею сформував письменник Лесь Подерв’янський. У культурній формі вона звучала як «Відчепіться від нас» (в оригіналі - «Від’є*іться від нас»), а згодом трансформувалась в гасло, проголошене ще письменником Миколою Хвильовим: «Геть від Москви!», яке часом звучить сьогодні як «Подалі від Росії». Проте є нюанси.
Фахівці твердять, що національна ідея обов’язково повинна бути із позитивною конотацією. Це як з брендингом – потрібно визначити свою унікальність, потрібність та продати її світові. Зрозуміло, що «ми такі бідні, у нас війна і корупція – дайте грошей» тут не підходить. Це повинна бути ідея, яка змусила б українців з усього світу працювати, мріяти, жити у своїй державі, або принаймні гордитися приналежністю саме до української нації.
Цікаво, що найчастіше національну ідею українці схильні бачити у рядках Кобзаря, який найкраще передав і український характер, і особливості, і прагнення співвітчизників. Найчастіше полюбляють цитувати: «В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля». Хоча є й інші варіанти.
«Так, розібратися у нашій українській національній ідеї не просто. Багато що потрібно з'ясувати, наприклад: хто є чи стане головним носієм української ідеї, хто її пропагуватиме - еліта, політичні сили, партії, громадські організації, держава, ЗМІ? За рахунок чого відбуватиметься консолідація - патріотизму громадян, циркулярів чиновників чи пожертви відчайдухів?», - писав у своїй авторській колонці на УП Юрій Сидоренко, менеджер по роботі з діаспорою УВКР (Української Всесвітньої Координаційної Ради), ще у 2010 році.
З того часу змінились і обставини, і влада, і вектори політики України, однак відповідної національної ідеї на рівні держави у нас так і не було артикульовано.
Про те, чому цього досі не відбулося, хто мав би її запропонувати та на яких засадах може нині базуватись українська національна ідея, «Вголос» запитав у політика і дисидента, співзасновника Української Гельсінської групи Левка Лук’яненка, директора центру «Українські студії стратегічних досліджень» Юрія Сиротюка та актора і співака Антіна Мухарського.
Левко Лук’яненко:
- Про національну ідею свого часу говорила Українська республіканська партія, яка була заснована політв’язнями. Але нас не чули: ми були малесенькою часточкою і у Верховній Раді, і в суспільстві. Над нами домінував інформаційний простір, який був у руках комуністів, власників телеканалів, які не були українськими патріотами.
Влада не скористалась цими ідеями, тому що була далекою від ідеалів української національної ідеї. Ця влада, наприклад, устами ІІ президента Кучми сказала у 1994 році: «Українська національна ідея не спрацювала». Це стало сигналом для російських шовіністів піти в контратаку. Бо до того часу мільйони людей в Україні сприйняли, що Україна проголосила незалежність, значить, тут усе має стати українське – і освіта, і театри, і оголошення, і армія, і ТБ і т.д. А цього нічого не було видно, так ще й президент таке сказав.
Проблема ще й у тому, що оскільки ми - демократичне суспільство, то залежимо від демократичних процедур. Тож чи міг у нас з’явитися Богдан Хмельницький, який залізною рукою і міцною гетьманською булавою провадив би патріотичну, державницьку політику? Президент Кравчук був за характером інший. Та навіть якби він і мав характер гетьмана, у тих умовах він не зробив би щось більше.
Тому наш шлях в демократичній України – це шлях поступовий. От чому у нас мільйони виборців продають свій голос за кількасот гривень, а не старається обрати до Верховної Ради патріотичних націоналістів? Бо у них немає почуття відповідальності за долю нації. У багатьох ще у душах рабство, прищеплене 70-річним періодом геноциду української нації. Люди не стали громадянами, вони є рабами. Бо громадянин відчуває відповідальність за долю нації на своїх плечах. Він критикує владу, обирає людей достойних, які будуть служити Україні. У нас цього немає.
Національна ідея, коротко кажучи, означає одне – будівництво держави української нації. У ній влада повинна належати українським патріотам, націоналістам. Фактично, потрібно втілити конституцію УНР 1918 року, або й те, що пізніше говорили ми - республіканці і рухівці.
Українців в Україні є близько 80%. Тож справедливо, коли б і у Верховній Раді було стільки ж українців, а 20% віддати національним меншинам. А що ми маємо? У нас жодної Верховної Ради не було із такою пропорцією. Ми знаходимося під владою національних меншин! Отже, не здійснюються законність та справедливість. Чому? Та тому, що народ не розуміє – наші люди ще не стали громадянами.
У нас вкрай повільно відбувається біологічне зміцнення соціальної і національної бази української держави. Цей процес можна було б прискорити за допомогою українського національного інформаційного простору. Для цього треба заглушити московську пропаганду, брехню і відкрито почати виховання нації поширенням історичної правди - вона і жахлива, і героїчна. Необхідно сміливо стати на шлях будівництва української України.
Юрій Сиротюк:
-Насправді національна ідея сформульована - ми не були б українцями, якби у нас не було національної ідеї.
Тобто, національна ідея, чи ідея нації – це значить, що людина ідентифікує себе з цією спільнотою, вважає себе її частиною. Якби не було національної ідеї, то ті роки совєтської окупації перетворили б нас на іванів безродних. Тобто, у нас є національна ідея. Це – ідея національної ідентичності. Бути собою на своїй землі. Це ідея національної державності. Тобто, не просто бути етнографічним українцем в якійсь конфедерації вільних людей. Це бути собою окремим, у своїй державі.
Національна ідея сформульована на всіх рівнях. На рівні політичному вона сформульована, перш за все, кров’ю тих людей, які вмирали на цій землі за цю країну і за цей народ ще з докняжих часів. Але суть національної ідеї України сформульована, може, навіть краще від будь-якої іншої нації. Це Шевченкове: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Оце максима.
Філософськи національна ідея сформульована, наприклад, Липинським і Донцовим. У політологічній площині – починаючи від Міхновського, його ідеї самостійної України, того, що ми боремося не за якісь там права, а за власну державність, як і всі інші європейські великі нації.
У нас є внутрішнє розуміння нації українцями, що вони є спільнотою. Ця національна ідея, можливо, не проговорена – бо ми не німці, це у них все прописано. А на рівні інтуїтивному вона є, і не просто на словах. Вона скроплена кров’ю людей. Бо люди не вмирають за ліпєцькі фабрики ні зараз, ані 100 років тому. Вони вмирають за якісь вищі цінності. І ця вища цінність – це спільнота, при чому не просто людей, які живуть на цій території, а я, мої брати, мої діти і т.д. - спільнота, яка бореться за правду дідів, за майбутніх дітей.
Тож я б по-іншому ставив питання: чому влада не бере на озброєння те, що природно для української нації, чим вона живе. Це дійсно проблема.
Також потрібно зрозуміти вже на рівні технологічному, а що ми можемо запропонувати світу таке, щоб світ сказав: так, це українське, і вони мають гідне місце? Кожна нація чимсь вирізняється, наприклад, німці – педантичністю, скрупульозністю, мерседесами чи БМВ. Натомість ключовою ідеєю не можуть бути «чайки при битій дорозі»: нас всі б’ють, усі ображають, допоможіть нам – на нас Росія напала. А ми такі бідні, а дайте нам грошей. Оце не може бути національною ідеєю, за це не полюблять.
Україна – це центр стабільності в Європі. Чим ми можемо бути для світу? Можемо – охоронцем Європи від якихось деспотичних східних азійських орд (яким ми завжди були в історії, починаючи від монголо-татар). Для світу ми можемо бути носіями традиційних цінностей. Адже світ перейшов у фазу боротьби за ресурси, т.зв. ресурсного націоналізму – коли люди в пошуках чистої води, повітря, а в Україні є величезні запаси всіх цих необхідних речей.
Коли ми кажемо про європейські цінності, то у Європі вони вже втрачені. І Україна може бути тим острівцем, звідки буде Реконкіста європейських цінностей. Знаєте, бо лицарі, йдучи у Святу Землю, боролися не за гендери і гей-паради. Тож Україна повинна формувати свій образ для світу. Але перед тим, як ми зробимо це для світу, ми повинні зрозуміти, хто ми для себе. Оту національну ідею артикулювати і перевести її у владну площину.
Бо ми, українці, хочемо жити в Україні, а наша влада займається зовсім іншими речами і каже, що у нас нема національної ідеї. Цю тезу кинули ще в часи Кучми – що в нас її немає, що її потрібно формувати.
Потрібно показати, що ми – не хлопчики для биття, а нормальна, сильна нація. Бо на цій землі в таких умовах інша нація би ніколи не вижила. Оце треба собі усвідомити. Були б ми слабенькими, нещасними – тут би вже інші жили. Сюди приходили дуже сильні – гуни, авари, монголо-татари, але розчинились як роса на сонці. А ми якісь нездалі, але ще тут є.
Щоб національна ідея стала гаслом і для влади, потрібно лише, аби нація взяла владу у свої руки. Тобто – закінчити революцію, деолігархізувати країну, забезпечити рівність усіх, а не вибраних. І оскільки понад 80% у цій країні - це українці, то привести українців до влади. І забезпечити права іншим. Тоді ми будемо бачити, що це інша країна, і всі скажуть – так, це наша національна ідея.
Антін Мухарський:
Ми зараз працюємо над збірником, альманахом, присвяченим національній ідеї – плануємо його видати до осені, щоб презентувати на львівському Форумі видавців. Там 30 інтерв’ю з видатними українцями. З усіх цих розмов можна зробити висновок, що Україна - дуже неоднорідна, різнодумкова. Аж до контраверсійної версії Леся Подерв’янського, який сказав, що головна національна ідея України – це сісти і… потриндіти про головну національну ідею України. Постійно про неї говорити, говорити, і потім собі йти і займатися своїми справами.
Олексій Арестович сказав, що Україна – це така футуристична історія, пов’язана з майбуттям, у нас хороше і політичне, і географічне розташування. І на Майдані народилася нова якість соціуму, який протистоїть державі, різним інституціям, напрацьованим у ХХ ст. Тобто, тут народилась нова якість між суспільних стосунків.
Багато інтерв’ю – багато думок. Але якщо сказати одним словом, то наша національна ідея – це ВОЛЯ, територія відповідальної свободи, яка може започаткувати якісь нові моделі існування індивідуальності і держави. У нас держава дуже слабка, аморфна, і це прекрасно, тому що у нас зараз розквіт індивідуалізму. Люди самі беруть на себе відповідальність, не чекаючи від держави нічого. Будують горизонтальні зв’язки, і це – наше сьогодення, наша унікальність.
Такої ідеї, яка б об’єднала всіх українців – немає. Тільки воля, свобода в усіх її проявах. Це як Америка свого часу висунула подібне гасло, і туди потекли люди звідусіль. Це вже така наднаціональна ідея.
Одесити, які є окремим «племенем», кажуть, що будь-яка Україна є кращою від Росії, тому що Росія – це державництво, контроль держави, а Україна – це бездержавність. Тобто, коли люди можуть робити те, що вони роблять. І в цьому є і сила, і водночас – слабкість України. Тому що держава у нас дуже квола, слабка, корумпована, брехлива. А люди прагнуть волі і вміють виживати в умовах бездержавності.
Це Січ, Майдан. Це люди різних націй, вони сходяться і об’єднані тільки одним – ми не хочемо держави, а хочемо самі керувати, обирати собі гетьмана і самі ж його скидати, бути панами на своїй землі. Це такий наш одвічний архетип.
З огляду на сусідство з Росією - це ще й дуже небезпечна історія. Бо подібну анархію, вольницю, міцна держава з армією, з мілітаристською політикою зазвичай перемагає. Тобто, структуроване військо перемагає розрізнені племена чи отаманські угруповання. Ми вже мали такий досвід в історії. З одного боку, тут небезпека, а з іншого – воно усталюється в історії, що українець – це козак, вільна людина, і такою є і зараз. Може, набув трохи інших форм – атішник, підприємець, якийсь митець. Але, умовно кажучи, антидержавник, який не хоче над собою ні релігійного тиску, ні державного. Тобто, від усього, що тисне на індивідуальну свободу, волю людини, українець намагається відкараскатися, уникнути цього.
Державотворці у нас теж якісь анархічні. «Верхи» намагаються накинути моделі, які існують в інших країнах: Янукович, скажімо, хотів зробити російську модель – у нього не виходило. Зараз наші єврооптимісти і ліберали намагаються накинути ліберально-демократичну модель, яка розповсюджена в світі і законами і т.д. – теж не дуже виходить. Тому що українець як тільки відчуває, що на нього накидають закони, які суперечать якимось його внутрішнім установкам, він починає бунтувати і якось уникнути ролі держави в його житті.
Юрій Пелих, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ