Нехай загине світ, але восторжествує закон

У 1960-х роках у південних штатах США велася запекла боротьба з противниками сегрегації та расової дискримінації, в ході якої федеральний уряд наштовхувався на рішучий опір місцевих еліт. Афроамериканцям доводилося з боями виривати права, навіть якщо вони були гарантовані законодавством. У 1962 році, після багаторічної судової тяганини на різних інстанціях, федеральні суди постановили, що молодого темношкірого ветерана військово-повітряних сил Джеймса Мередіта повинні прийняти до Університету Міссісіпі.

Губернатор штату разом з радами місцевих громадян, студентів та керівників освітніх закладів відкинули постанову Суду про десегрегацію, заявивши, що університети штату будуть швидше закриті, аніж десегреговані. Впливовий південний сенатор попереджав, що «в армії недостатньо військ, щоб примусити вільних громадян Півдня пустити расу негрів в наші театри, університети, басейни і церкви». Ніхто з вашингтонських політиків не хотів втрачати голоси виборців демократів у південних штатах і загострювати відносини між центром та регіонами, та ще й в період Холодної війни та Карибської кризи з СРСР.

Після тривалих і безрезультатних переговорів між губернатором Міссісіпі, президентом Джоном Кеннеді та генеральним прокурором Робертом Кеннеді уряд вжив заходів заради імплементації правового акту, який стосувався одного-єдиного чорношкірого. Оскільки Джеймс Мередіт постійно отримував погрози, він з'явився в університет у супроводі судових виконавців. Їх зустрів агресивний натовп з двох з половиною тисяч розлючених противників навчання чорношкірих в університеті. Судові виконавці, яким перешкоджали ввійти на територію університету, використали сльозогінний газ, однак самі опинилися під вогнем. Адже у Штатах чи не кожен володіє вогнепальною зброєю.

Ввечері уряд віддав наказ ввести до міста 20 тисяч військових та 11 тисяч національних гвардійців, які вступили у справжні бої з розлюченими мешканцями. Арештованих та поранених вивозили десятками автомобілів. Самого ж чорношкірого Мередіта, якого обіцяли покалічити, вбити і не дати закінчити університет, залишилися охороняти 300 солдат. Вони перебували на території студмістечка всі роки, поки Мередіт не закінчив університет, та не виконували інших службових функцій, окрім як захищати одного студента від загроз його життю.

Уряд США не пошкодував ні колосальних коштів, які обійшлися на утримання та оплату військових, ні електоральних втрат невдоволених виборців, ні багаторічної служби сотень солдатів, заради одного чорношкірого хлопця. «Нехай загине світ, але восторжествує закон», – говорить давньоримське прислів'я, реалізоване у ХХ столітті у США. Федеральний уряд довів, що не пошкодує мільйонів доларів і десятків тисяч людей, аби була дотримана буква закону. І противники американського уряду також остаточно усвідомили, що Вашингтон нічого не пошкодує, не порахується з жодними витратами, мільйонами чи мільярдами доларів, щоб діяв закон. Навіть у дрібницях.

Закон як дишло

А як би вирішувалася подібна ситуація в Україні? Скільки десятків тисяч судових рішень припадають пилом і не виконуються, незважаючи на постанови судів? Скільки народних депутатів вчинили злочини, але, незважаючи на судові рішення,  й далі засідають у парламенті?

Можливо, ви скажете, що й в українському правосудді були прецеденти, коли ніяких коштів не шкодували задля «торжества закону». Наприклад, доставка підозрюваних у корупції гелікоптерами (на що було витрачено масу дорогого пального), чи приїзд слідчих бронетранспортерами на обшук до корупціонерів. Чи, наприклад, затримання міністрів та депутатів парламенту просто в залах найвищих державних органів та виведення злочинців у наручниках. Та в нас і президенти, і прем'єр-міністри, і генеральні прокурори сиділи у в'язниці, без огляду на посади. Що ще може бути кращою демонстрацією серйозності намірів правоохоронців? Але саме в тому й різниця між українською та американською правоохоронною системою, що українські судові перфоменси дорожчі, але часто смішніші за вистави мандрівного цирку-шапіто. Не в останню чергу, саме тому ми в кризі і просимо в Америки захисту та кредитів.

А, між іншим, окрім економічних свобод, саме у наявності твердої правоохоронної системи та реальної гарантії права власності криється секрет економічного процвітання. Провідні технологічні компанії не виникнуть і не прийдуть туди, де будь-який районний суддя, підкуплений конкурентами, може паралізувати роботу корпорації. Наукові досягнення не розвиваються і не втілюються там, де не діє право інтелектуальної власності. Креативні бізнесмени не зможуть щось створювати, якщо не будуть захищеними від рейдерства, яке породжують корумповані суди та бюрократи. Саме тому в Америці розвиваються та завойовують світові ринки Apple, Microsoft, Google, General Motors та Tesla, а в Україні розвивається лише Roshen.

Тож основна різниця між американським та українським правосуддям в тому, що в Україні закони мають конкретні розцінки, в той час як у США закон безцінний. Зрештою, чи вважали б українці доцільним, навіть на суспільному рівні, зробити те, що було зроблено для Джеймса Мередіта? Чи вважали б занадто витратним та клопітним забезпечення закону заради одного хлопця? Чи воно того варте?

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»

ІА "Вголос": НОВИНИ