Питання різного інтерпретування подій Другої світової війни завжди є проблемою для об’єднання українців. У кожного свої герої. Про те, чим є історична пам’ять і якими шляхами можна об’єднати українців розповів історик Ярослав Грицак під час круглого столу «Пам’ять про Другу світову війну».
- Перемога була і тут непотрібно чогось заперечувати. Перемога була союзників над Німеччиною. Хочу сказати цілком однозначно, що ця перемога була абсолютно на українські інтереси. Я не маю сумніву, що якщо б була Німеччина, ми б тут з вами не збиралися і не було б жодного Українського католицького університету ні у Львові, ні в Києві, навіть, ні в Берліні. Хто має інший сумнів, прошу прочитати книжки, які вважаю досить розумними, зокрема звертаю увагу на те, що минулого року вийшла дуже добра книжка про гітлерівську Європу Марка Мазовера, відомого професора з Колумбійського університету, де він детально описує, які були плани Німеччини щодо України перед війною і під час війни. Повірте мені, що якщо б перемогла Німеччина, Україні залишалося дуже мало шансів для виживання. Не кажу, що фізичного. Це інше питання, але просто існування окремої української ідентичності. Напевно, воно було б поза питанням. Я не говорю про те, що мені подобається Сталін чи радянська перемога, але ми повинні це усвідомити, що в 45-му році сталося щось дуже важливе і загалом, вважаю, дуже позитивне.
Друга річ, я не хочу переформатовувати українську історичну пам'ять, але я вважаю, що не можна сформувати правильну пам'ять за означенням. Кожна пам'ять, яка буде, особливо колективна пам'ять, неминуче буде брехлива, неминуче будуть замовчування, маніпуляції і тут як історик, я лише можу з тією пам’яттю розвінчувати, але є загроза для будь-якої пам’яті, яка б вона не була: українська, російська, християнська чи ні. Важливий сам феномен пам’яті як такої. Ми розуміємо, що важливо мати якусь певну пам’ять, бо ніби пам'ять буде говорити про історію. Здебільшого, пам'ять ніколи про історію не говорить. Пам'ять ніколи не говорить про справжню історію і ми повинні це чітко розуміти. Пам'ять є радше про забування, а не про згадування. Дуже добре сказав свого часу відомий теоретик Ернст Ренан, що «забування історії є підставою існування нації». Нація не може без того, щоб забувати незручні для неї фрагменти: французи стараються забувають про Бартоломеївську ніч, натомість говорять про Жанну Д’Арк. Кожна національна історія робить те саме. Тому історична пам'ять є сумішшю правд, напівправд, брехні і напівбрехні. Форма дуже проста. Гарно сказав колись Пушкін «тьми нізкіх істін нам дороже нас возвишающій обман». Нам треба мати «возвишающій обман», брехню, яка робить нас великими. Це є то завдання, яке робить історична пам'ять. Я можу дуже довго критикувати російську історичну пам'ять, я бачу, де є її слабкі місця. Хоча російської пам’яті однієї нема, вона різна. Не можна сказати, що група опозиції має ту саму пам'ять, що має Кремль. Я можу сказати, що є велика різниця в моделі пам’яті Путіна і Медвєдєва. Останній раз ми бачимо, що Медвєдєв все більше і більше відступає від тої моделі пам’яті, де Сталін є головним героєм. Медвєдєв ставить зараз акценти на те, що Сталін є антигероєм, що йде всупереч тому головному трендові, який є в Росії.
Потрібно зрозуміти, якою є та висока брехня, яка закриває низькі істини. Щойно дістав статистику, що середній розмір пенсії у Російській Федерації зараз становить 3 тис. 300 рублів, що в середньому означає кількість коштів, які видавалися Кремлем на утримання одного німецького військовополоненого в 41-му році. Це означає, що зараз пенсіонер в Росії живе гірше, ніж німецький полонений в 1941-42 рр.. Тому дві третини росіян вважають вихід на пенсію у своєму житті катастрофою, що є правдою. Що може компенсувати в таких умовах це відчуття – відчуття великої перемоги, яка виправдовує.
Я недавно був на конференції, де обговорювалося питання, як при високому рівні неправди, напівправди може відбуватися примирення. І один з важливих рецептів, які я почув: ніколи не говоріть про примирення високими словами, не вживайте небезпечних слів, таких термінів, як фашизм, комунізм, геноцид. Це не є спосіб для примирення. Говоріть про прості історії, про історії людей, які показують складності особистої пам’яті, яка може цілком заперечувати колективну пам'ять.
Прикладною є історія про прапор, про відому нашому поколінню фотографію «Єгоров і Кантарія піднімають прапор над Райхстаґом». Ця фотографія колись виховувала у радянських школах. Людина, яка зробила цю фотографію походить з Донецька, з Донбасу і був євреєм. Звати його Євгеній Халдей. Він чудом врятувався в дитинстві. Його мати вбили погромники, ніхто не знає ким вони були, українцями чи росіянами, біла чи червона армія. Мама закрила тілом дитину, куля пройшла через неї і лише заділа дитину. Однорічного хлопчика врятував місцевий ветеринар. Він жив в дуже бідній сім’ї, був змушений покинути школу у 4 класі і пішов заробляти собі на хліб. Був талановитим і сконструював першу фотокамеру у віці 15 років. Фотографії робив він дуже довго. Помер він у 1997 році. Фотографії робив до і після війни. Серед його знімків є Стаханов з першим автомобілем, де щасливий Стаханов показує машину усім робітникам. Проте фотографії до війни і після війни є досить штучними, штивними. Справні фотографії є ті, які він робив під час війни, наприклад, фотографія підлітка, розстріляного німцями, а в його руках сидить голуб, фотографія німецького офіцера, який розстріляв власну сім’ю, жінку і двох дітей, коли почув новину про капітуляцію. Натомість фотографія про прапор є повністю видуманою.
Видумав її Халдей у 44-му році, коли радянські війська взяли Севастополь. Він ішов по вулиці і найшов фотографію німецького солдата. Фотографію ще 1871 року, коли німці перемогли Францію і верталася переможна армія до Рейхстагу і біля Рейхстагу їх зустрічав натовп людей з прапорами, квітами тощо. Халдей подумав, що добре було б зробити таку ж фотографію, коли радянську війська ідуть до Рейхстагу. Ради цього від поїхав в Москву, працював кореспондентом «Правди», крав зі стола скатертину, яка була червоного кольору у редакції «Правди» і попросив свого друга єврея закрійника пошити два пропори. З цими прапорами він пройшов до самого Берліна. Один прапор тримав так, щоб не загубити, а другим обв’язувався навколо себе. Кожного разу, коли завойовували нове місце, підбирав групу солдат офіцерів, які вивішували прапор над новим містом, щоб зробити таку репетицію. В нього було багато цих фотографій. Коли врешті дійшли до Берліна, на третій день він попросив своїх знайомих офіцерів, щоб вони йому позували. Коли війна вже зовсім закінчилася, вони вийшли на Рейхстаг і вивішили прапор. Він зробив біля десятка фотографій. На фотографії, яку всі знають «Єгоров і Кантарія піднімають прапор над Райхстаґом» складається враження, що ще ідуть бої, нібито щойно Рейхстаг зайняли. Насправді це вже три дні після того. Там є декілька смішних деталей: на фотографії зображені Єгоров і Кантарія, один з них солдат, а інший офіцер. Вішає прапор солдат, а другий його підтримує руками за чоботи. Коли фотографію збільшили, виявилося, що на кожній руці офіцера є по годиннику, через, що зрозуміло чим займався солдат чи офіцер на вулицях Берліна три дні після кінця війни. Халдей побачивши це стер голкою один годинник. Він також наклав на оригінальну фотографію, де нема вогню, війни наклав фотографію диму, щоб було враження, що все ще горить і йде війна. Коли вибрали цю фотографію для редакції «Огонька», вона пішла на стіл Сталіну. Сталін спитався, хто були ці браві солдати, на що йому відповіли. Йому повідомили, що це був один українець і грузин. Сталін сказав, що українця там не могло бути і нехай підпишуть «Єгоров і Кантарія». З того часу на фотографії фігурують лише дві особи, хоча видно, що на інших світлинах військових було три. Третім був українець Берест.
Історія про Береста також дивна і цікава. Берест ніколи не став героєм радянського союзу через те, що він був українцем. Він виїхав у Ростов-на-Дону. Працював там кіномеханіком. Його звинуватили у розкраданні державної власності і посадили в тюрму. Потім він попав під амністію. В 10-му році він опинився на вокзалі, де врятував дівчинку, що стояла на колії від поїзду, а сам загинув. Це був найбільший подвиг його житті. Історія стала відома у 90-х роках, коли її розповів Халдей, і тоді всі кинулися його шанувати. У 1992 році утворився з’їзд депутатів Верховної ради СРСР. Ця рад нагородила посмертно Олексія Береста званням Героя СРСР. Це звання не мало жодного значення. Героєм Берест став у 2005 році завдяки Ющенкові, який нагородив його посмертно героєм України.
Фотографія є сфабрикованою. Російська письменниця Тетяна Толстая писала статтю про цю фотографію, де сказала, вона була на суцільних крадіжках: один вкрав скатертину, інший годинник, а Сталін вкрав українця. Проте фотографія попала у всі хрестоматії.
Загалом історія Халдея є трагічна і дивна. Його звільняли двічі з роботи, пізніше він пішов на пенсію. Він виїхав в Ізраїль і пробував якось вижити. Там скаржився на те, що йому не вистачає на хліб. В Ізраїлі він пішов до стіни плачу, до якої взяв фотографії своєї мами і батька, який загинув під час сталінських репресій та фотографії двох своїх сестер, яких німці скинули в шахту у Юзівці, теперішньому Донецьку. Кажуть, що коли він стояв біля стіни плачу він плакав сам.
Очевидно ця фотографія є прикладом, як фальсифікується, створюється зручна історія. Ця історія побудована на свідомих фальсифікаціях, але якщо пробувати перенести наголос, то є два Халдеї: один, який фотографує Рейхстаг, робить фальсифікацію історії і другий, який плаче біля стіни плачу з фотографіями убитих родичів. І чисто по-людськи моя симпатія по стороні того Халдея, який плаче.
Насправді у світі дуже мало оригінальних ідей. Всі ідеї, які чимось можуть нам допомогти вже сказані. Інша справа, що ми до них не прислухаємося або не чуємо. Є ідеї, як примиряти пам‘яті. Є Іспанська модель, за введення якої в Україні виступають вже давно. Вона полягає у тому, що ввести заборони на вживання пам‘яті у політичному сенсі. Англосакська модель, яка полягає в тому, щоб хтось може мати своїм героєм Бандеру, хтось Сталіна, але мають терпіти один одного і розуміти, що і той, і той були злочинцями. Є ще третя модель - загальноєвропейська. Європейці виходять з завдання, що потрібно зробити спільну Європу, яка має дуже різні пам‘яті і які між собою конфліктують. Зрозуміло, що пам‘ять поляків і французів є різною: французи колаборацінували з німцями, тоді як німці становили пряму фізичну загрозу для поляків. Але можна знайти один спільний знаменник до якого ці пам‘яті можна звести. Головна мета, яку поставили європейці – це потреба об‘єднатися заради того, щоб ніколи не було війни. Ми знаємо, що і перша і друга війни були європейськими. Європа була основним континентом війни і війна вийшла з Європи. Головна ідея – перенесімо акценти з перемоги, героїв на акцент війни як трагедії, жертв. Герої роз‘єднують, а жертви об‘єднують. Шукаймо спільних жертв. Я не кажу, що пам‘ять європейців є ідеальна, вона швидше кон‘юнктурна. Була одна спільна жертва – євреї, яка усіх поєднувала, оскільки всі мають євреїв. В кінці-кінців зійшлося на тому, що спільна пам‘ять, яка об‘єднує європейську спільноту – це пам‘ять про Голокост.
Українцям не є необхідним брати ці моделі, нам потрібно впроваджувати якісь інші моделі. Я вважаю, що ми їх повинні шукати, а також повинні виконструювати міфи. Легко конструювати міфи про велику перемогу, сидячи у Львові, оскільки граєш в одні ворота. Але чому б не зайнятися міфами української національно-визвольної війни. Чому б не спробувати вивчити власні міфи. Гра в одні ворота не приводить до примирення. Я вважаю, що Львів має своє завдання, досить важливе. Я вважаю, що те, що робиться у Львові, робитиметься в Україні. Те, що зараз є поразка помаранчевого табору, це також є поразка Львова. Не тому, що Львів зараз це терпить, а тому що Львів її спричинив. Львів старається впровадити історичну пам‘ять за кремлівськими методами. Я мало бачу у Львові прикладів ліберального ставлення, європейського ставлення і переходу до жертв. Насправді ми надалі хочемо святкувати героїв, а доки це буде, я не думаю, що примирення можливе. Давайте пробувати розвивати власну пам‘ять до історії.
Ще один аргумент: немає більшого міфу, який роз‘єднує Україну, як міф Другої світової війни, зокрема міф Бандери. Хочете мати дискусію в Україні – киньте Бандеру. Проте мало хто зауважив, що за останні три роки в українській пам‘яті появився один об‘єднуючий міф і цей міф про голод 1932-33 рр.
Ющенко зробив погано, що зробив наголос на історичній пам‘яті, це не те чим би він мав займатися у першу чергу, але в нього є один здобуток – це те, що він затвердив міф про голод 1932-33 рр.. Згідно з опитуваннями 2007-2009 рр., після прийняття Верховною радою постанову про голод, як геноцид, виявилося, що вся Україна без винятку, навіть південь і схід, повністю прийняли міф голоду, як: а) голоду був; б) голод був штучний; в) найголовніше, тепер і схід, і південь вірять, що голод був націлений проти українців. Це підтверджує тезу, що Бандера роз‘єднує, а голод об‘єднує, тому, що Бандера про героїв, а голод про жертви. Давайте більш відповідально ставитися до історії.
Альберт Камю казав, що кожного дня хтось стріляє і когось вбивають, то будемо солідарними з тим кого розстрілюють. Я думаю, що це нормальний спосіб шукати примирення.
ІА "Вголос": НОВИНИ