Духівники імперії

Заслужений вчитель України, засновник групи аналітиків "Галицький аналітичний центр"
 У зв’язку із смертю Митрополита Володимира в українських мас-медіях появилося десятки статтей у яких журналісти, політологи, церковні та державні мужі аналізували ситуацію в УПЦ-МП, обстоювали ту чи іншу кандидатуру на посаду Містоблюстителя вищезгаданої релігійної конфесії. Не мало місця на шпальтах газет та в електронних засобах інформації займала проблема взаємин УПЦ-МП та УПЦ-КП і шлях їх об’єднань в єдину Українську Помісну Православну Церкву.

В газеті «День» чи не в кожному номері друкувалися аналітичні статті відомих українських релігіє знавців, які по-своєму висвітлювали вищезгадані проблеми УПЦ-МП, а після обрання Митрополитом Церкви Онуфрія інтерес до релігійних проблем в Україні лише загострився.

Хочу наголосити на блискучих аналітичних статтях релігійної тематики доктора філософських наук Юрія Чорноморця. Кожну статтю його пера в газеті «День» читаю з великою увагою, як рівно ж статті його опонента Петра Кралюка, що дає змогу, у порівнянні, робити свої висновку чи прогнози релігійних проблем та їх вирішення на Україні у майбутньому.

Ні в якому разі не збираюся критикувати д-ра Юрія Чорноморця. Це блискучий аналітик, в якого варто б повчитися багатьом релігієзнавцям і журналістській братії, що висвітлює дану тематику, але на жаль, з деякими твердженнями шановного автора я не можу погодитися. Йдеться про нещодавню статтю д-ра Юрія Чорноморця під назвою «Митрополит Онуфрій: чого чекати».

Поряд – стаття (для порівняння) «Чуда не сталося» Петра Кралюка. Дві статті – два погляди на одну проблему. Я не буду аналізувати ці статті, бо читач легко знайде їх на сайті газети.

З чим я не погоджуюся. По-перше. Юрій Чорноморець різко засуджує дії адептів «Свободи» і партії Ляшка щодо УПЦ-МП. Дісталося депутатам Тягнибокові та Ірині Фаріон, як рівно ж і прихильникам УПЦ-КП і самої Церкви в цілому за їх непоступливість і рішучу критику церкви Московського Патріархату. По-друге, нині в умовах московської агресії, загибелі наших юнаків-воїнів і мирних жителів на сході України та нахабної окупації Криму Москвою – керівництво пропутінського Московського патріархату співувало і продовжує співати осанну Путіну за його імперіалістичний оскал щодо нашої землі, а тому сподіватися на якісь окремі погляди чи дії новообраного Предстоятеля УПЦ-МП митрополита Онуфрія годі сподіватися. Він був і залишиться лояльним і слухняним виконавцем волі українофоба Патріарха Кіріла.

В Україні складається якийсь політично-релігійний парадокс. Промосковські попи благословляють російських терористів, роблять все для того, щоб, бодай, розколоти, Україну, Путін і Кіріл є прямими ворогами України, а українські вірні мають мати канонічну церкву з центром у Москві?!  Тобто вважати Патріарха Кіріла чи не святим, молитися за Путіна, який своєю злочинною рукою посилає на Україну війська і терористів, щоб убивати наших синів і дочок.

Про рівень толерантності УПЦ-МП до УПЦ КП чи УКГЦ можна визначити, відвідавши дві наші релігійно-історичні  святині – Києво-Печерську, а особливо Почаївську лаври, де ненависть до вищезгаданих українських церков аж зашкалює.

Виходячи з нього початок переходу парохій Московського Патріархату у лоно УПЦ КП є закономірним процесом.

Можна заглянути в історію. Московський Патріархат та його очільники ніколи не покаялися за співучасть у злочинній ліквідації УАПЦ у 20-х – 30-х роках ХХ ст. і не менш злочинну ліквідацію УГКЦ на львівському псевдособорі у березні 1946 р. Розсекречені документи львівського обласного архіву дають змогу будь-кому ознайомитися із цим процесом.

Тисячі священиків монахів, монахинь і єпископів загинули або опинилися на безмежних просторах Сибіру (Дивись «Мартирологія Українських Церков. Українська Православна Церква Т.І. Документи, матеріали. Християнський Самвидав України та Т.ІІ. Українська католицька Церква, Видавництво «Смолоскип» ім..В.Симоненка. Торонто-Балтимор. 1985).

Для того, щоб Митрополит Онуфрій почав свої перші кроки назустріч об’єднанню Українських Церков, він мусить спочатку почати процес виходу із лона РПЦ і поступове зближення з Київським Патріархатом та УАПЦ. На сьогоднійшній день це видається нереальним.

Але Господні наміри не відомі нікому, бо хто б міг собі до 1991-1992 рр. уявити, зо УГКЦ вийде з підпілля і відродиться УАПЦ та УПЦ КП.

До цих слів слід долучити і те, якою дорогою, у ставленні до Церков, піде наша політична еліта. Маємо на увазі українська національно-свідома, державницька еліта, а не адепти «старшого брата», що по-нині засідають у ВР та інших органах державної влади в Україні.  

 


КОМЕНТАРІ

Завантаження...
RedTram