Важливість дотримання журналістських стандартів під час війни
На початку війни мене дуже здивувало, коли в гільдії спалахнула дискусія: «А чи не варто і чи не доцільно на час війни пожертвувати деякими журналістськими стандартами в ім’я великої майбутньої перемоги?» Я вважаю, що це не тільки непотрібно чи недоцільно, а й згубно. Зокрема тому, що нам буде дуже складно повертатися до журналістських стандартів, коли війна закінчиться і настане мир, якщо ми пожертвуємо ними на цей час, який невідомо ще скільки триватиме. Це за умови, якщо ми визнаємо, що дотримувалися журналістських стандартів, із чим в Україні завжди була проблема.
Запитання: а що насправді відбувається і наскільки ми можемо довіряти тому, що читаємо в офіційних зверненнях, соціальних мережах та ЗМІ, мучить не лише мене, а й багатьох людей в Україні та поза її межами. Питання, звісно, сягає глибше і має стосунок до медіа-грамотності та медіа-освіти в Україні. На мою думку, треба розповідати лише правду й визнавати не лише зроблені помилки, а й злочинну недбалість всередині української журналістської гільдії, яка свого часу засумнівалася в основному – стандартах журналістської професії. Ми повинні не щадити своїх та бачити людей у тих, хто стоїть проти нас. Ми не повинні думати, що з нашого боку стоять янголи, а з іншого – чорти.
Пригадаймо трагічні події в Іловайську. Людям, які просто аналізували офіційні повідомлення, було зрозуміло, що противник готується до контрнаступу й обов’язково його здійснить. А ми в цей час готували парад, захоплювалися новою технікою, яка негайно вирушить у зону війни, і нарешті все стане на свої місця.
Коли розпочався Майдан, спалахнула дискусія: у чому полягає громадянська позиція журналіста в час війни? Чи повинні журналісти висловлюватися проти злочинного режиму і проти опозиції (тодішньої)? Громадянська позиція журналіста як у мирний, так і у воєнний час полягає в дотриманні професійних журналістських стандартів. Тільки так ми зробимо найбільшу послугу суспільству, яке покладається на нас в отриманні інформації. Те, що тепер дедалі більше людей надіється на соціальні мережі, є вираженням того, що довіра до журналістської професії істотно впала.
У період війни дотримання журналістських стандартів є важливішим, аніж у мирний час. Будь-яка брехня, неточність чи замовчування вибиває з лав тих, хто обстоює незалежність, свободу, людське життя, і просто вибиває одну людину, двох, двадцять тисяч, а потім, можливо, і мільйон.
Згубний комунізм
На мою думку, Росія розпочала економічну війну проти України ще влітку 2013 року, коли тільки за намір підписати Угоду про асоціацію нам було сказано: а от дивіться, що буде, якщо ви її підпишете. І почалися проблеми з українським експортом і російськими замовленнями на східноукраїнських підприємствах. Усе було дуже чітко та тонко розраховано на наші чутливі галузі та на вразливих людей, добробут яких реально залежить від роботи, яка в той час надходила з Росії.
Наприкінці 1980-х батько розповів мені одну історію: «А знаєш, сину, чому я ніколи не вступав у Комуністичну партію?» 1943 року мого батька, якому тоді ще не було 18 років, призвали до Червоної армії, і він пішов туди, бо вважав це своїм обов’язком. І Вітчизняна війна для нього залишилася такою, адже тоді він відчував те саме, що й мільйони. Але чимало цих людей під час війни відчуло й багато іншого. І серед них був мій батько. Він служив механіком у полку штурмової авіації.
Батько розповідав: «Щоранку і щовечора ми обов’язково слухали звернення «радінформбюро». Фронт від Білого до Чорного моря, мільйони людей з обох боків – і нам повідомляють, що за день напружених боїв радянська авіація знищила 39, 28, 115 літаків ворога, при цьому наша авіація втратила 5, 6, 12 літаків. А до мого полку в той самий день не поверталися 5, 8, 12 літаків. Я ніколи не буду членом партії, яка так бреше своєму народу в такий скрутний час». Ця брехня відгородила мого батька від вступу до Комуністичної партії.
Ворожість до представників українського телебачення
Коли я був на Донеччині, то відчув на собі те, яка між українцями стоїть стіна нерозуміння, що переростає у стіну небажання порозумітися. Варто було з’явитися в Маріуполі чи Донецьку на антиукраїнському мітингу – і ти розумів, що всім байдуже, на якому каналі працюєш. Для них людина, яка працює на українському телебаченні, – ворог. Біля пам’ятника Леніну почув два типові звинувачення: чому українське телебачення постійно розповідає про загиблих на Майдані, але мовчить про людей, що в цей же час гинуть на шахтах?
Це була неправда, тому що я на власні очі 18 лютого бачив на трьох українських телеканалах про жахливу катастрофу на шахті в Горлівці. Проте багато людей цього не бачило, і їм було нав’язано думку, що для українського телебачення, радіомовлення чи преси важливіше життя людей із Центральної та Західної України і їм начхати на життя тих, хто живе на Сході.
Я їм конкретно назвав випуски, канали та прізвища журналістів, що це знімали. Незважаючи на атмосферу істеричності, ненависті, вони дослухалися. Це не змінило загального настрою, однак мені здалося, що я побачив в очах кількох людей усвідомлення того, що, можливо, реальність не така, як їм розповідали. Друга типова претензія людей – чому з шахтарів вираховують 10% заробітної плати на відновлення Майдану. Люди в це вірили, але коли я спитав, хто з них працює на шахті, виявилося, що представників цієї професії серед них не було. Наші ЗМІ вчасно не зреагували на цю брехливу тезу, вкинуту у свідомість людей.
По той бік інформації
Ми малюємо ту частину українців, яка не згодна з нами, як зловісних зловмисників, яким абсолютно байдуже до того, що відбувається в нашій країні. Мене страшенно бентежить, коли ми не готові слухати й говорити з людьми через те, що називаємо наші наміри шляхетними, а їхні – підлими.
Дуже критиковану, але небезпідставну тезу було використано на Донбасі та в інших регіонах: «Чому нам не можна те, що можна їм, на Заході та в Центрі України?» Йдеться, власне, про захоплення офіційних будівель, блокування виїздів. Я думаю, що тут певною мірою недопрацювали ЗМІ.
Коли проспектом Перемоги рухалася колона з міліцією, яку, очевидно, було використано для розгону чи оточення Майдану, вийшли кияни, зупинили цю колону і захоплено про це розповідали. Адже ми були на боці цих людей, противників режиму Януковича.
У Маріуполі на великому проросійському мітингу мені розповідали, що там частина Нацгвардії готова вирушити до міської ради і її блокують. Хто блокує? На вигляд, такі самі жінки, молоді люди. Однак чомусь більшість із нас це засуджує. Ми не маємо права, виконуючи свої професійні обов’язки, схвалювати чи засуджувати, доки в нас немає достеменних доказів, що це – ворожа агентура.
На цей момент є потреба у слуханні сторони ворога й представленні в ефірі інших поглядів. Адже інакше ми стріляємо в темряву, розвінчуємо те, що іноді самі вигадуємо. Треба намагатися знаходити правду, публікувати її, навчитися аналізувати українські офіційні повідомлення, знати різницю між термінами «обстановка залишається складною» та «ситуація залишається напруженою», «ситуація загострюється», «іде жорстокий бій», «йде запеклий бій». Військовою мовою це все означає різні речі. Це потрібно нам з вами для власної безпеки і для мільйонів людей, які споживають подану нами інформацію.
Створення образу ворога чи недоукраїнця в умовах війни
Під часу Євромайдану ми запустили серію «Голоси Майдану» на «Громадському радіо». Ми запитували десятьох-двадцятьох людей на Майдані й завантажували їхні відповіді в Інтернет. А потім я подумав, а чому б не сходити на Антимайдан? Частина людей, з якими я там розмовляв, щиро вірила в те, заради чого вони там опинились. Аудиторію радіо, особливо в той період, становили переважно прихильники Майдану, європейського вибору. У результаті виявилося, що велика частина слухачів готова, хоче сприймати і цікавиться голосами Антимайдану, і ми просто зобов’язані їй давати повну картину подій.
Були перешкоди й для роботи журналістів на Майдані: десь часто вимагали офіційну акредитацію, десь не пускали. Ми в умовах війни малюємо образ ворога або образ недоукраїнця, адже це легко і зручно.
Ми створюємо мішень, на яку скеровуємо наш публіцистичний запал і праведний гнів. Від переселенців із Донбасу чув: «ці люди, що залишилися там, не спромоглися відстояти свою територію і самі винні в цьому» або «всі наші звідти виїхали, тому нам байдуже до тих, хто там залишився. Їх треба покарати або забути про них».
Запитання «навіщо ми воюємо за свої території?» ставлять і ті, хто хоче підірвати довіру, і щиро стурбовані втратою багатьох людських життів, ресурсів та зусиль за те, щоб у нерівній боротьбі відстояти Крим, Донеччину та Луганщину. Ті, хто там воюють, борються не за територію, а за гідне життя тих людей, які з різних причин мусили виїхати звідти або досі там залишаються.
Існує точка зору, чому саме на Донбасі нині відбувається війна. Кажуть, що там було найменше прихильників єдиної України, проте панували найбільші проросійські настрої. У цьому є певна частка правди, хоча там існував потужний проукраїнський рух.
Контрпродуктивність цензури
Коли ми робимо висновки, які вигідні нам, то втрачаємо змогу говорити з іншими людьми. Були спроби впровадити цензуру на воєнний час. Я вважаю, що цензура в її класичному розумінні є контрпродуктивною. В мене є чимало прикладів з радянського досвіду і вже з часів незалежності, коли акти цензури, навпаки, призводили до спалаху інтересу до того, що забороняють.
Насправді, це відбувається і тепер. Я досі не вважаю виправданим рішення про вимкнення російських каналів. Зрозуміло, що ті, кому дуже залежить на російських каналах, заходять в Інтернет і дивляться те саме, по-друге, це вимкнення дало противнику змогу говорити: «Їм нічого протиставити, вони діють методами заборони. Ми несемо правду, тому нас вимикають».
Цензура можлива в умовах війни лише в тому сенсі, щоб не повідомляти про конкретні маршрути військ, особовий склад, озброєність, оснащеність техніки наших частин. Військові часто просять моїх колег, які бувають у прифронтовій зоні, подавати інформацію так, як вважають за потрібне, але не згадувати, скільки наших і де перебувають. Тут пильність й обережність ніколи не завадять.
Ми не програли інформаційну війну і не програли війну взагалі, але зазнали істотних поразок. Без визнання, усвідомлення та їхнього аналізу не буде виправлено становище і не настане остаточна перемога.
Іванна Павлюк, студентка школи журналістики УКУ, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ