Дружба проти Росії
Після неприхованої російської агресії проти України та різких висловлювань російських лідерів про те, що російські танки за кілька днів можуть бути у Варшаві, Ризі й Таллінні, криза європейської системи безпеки стала дедалі очевиднішою. У зв'язку з одночасною девальвацією Будапештського меморандуму й задекларованими кремлівською пропагандою намірами відновити СРСР та повернути у свою сферу впливу Центральну Європу спільного агресивного сусіда низка країн Східної Європи, від Фінляндії до Грузії, опинилися в однаковому геополітичному становищі. Спільні загрози країн Балтійсько-Чорноморського регіону зумовлюють об’єктиві підстави для формування нового військово-політичного союзу на території Східної Європи. Для України, яка вже зазнала прямої російської агресії, єдиними потенційними союзниками, як і потенційними жертвами російського тиску, є наші найближчі сусіди: Польща, Молдова, Грузія, Литва, Латвія та Естонія, а віднедавна й Туреччина. Характерно, що більшість потенційних учасниць Балто-Чорноморської осі вже тією чи іншою мірою втягнуто в гібридну, інформаційну, історично-ідеологічну, торговельну, холодну або й гарячу війну з російською агресією.
В інформаційному просторі країн регіону дедалі більшої популярності набуває ідея Балто-Чорноморського союзу (БЧС), яка в Польщі на початку XX століття існувала під назвою «Міжмор'я» або «Intermarium». Конфедеративний план, який висунув польський лідер Юзеф Пілсудський, сьогодні міг би стати не стільки міждержавним об'єднанням, скільки багатосторонньою угодою про взаємодопомогу країн між Балтійським і Чорним морями, тобто тих держав, які сприймають Москву як загрозу своєму національному суверенітету та територіальній цілісності.
Згідно із задумом, на першому етапі інтеграції Балто-Чорноморський союз може об'єднати Україну, Польщу, Грузію, Литву, Латвію й Естонію.
На другому можливе розширення альянсу до Адріатично-Балто-Чорноморського союзу із залученням таких країн, як Молдова, Хорватія, Словенія, Угорщина, Словаччина, Чехія, Азербайджан і Туреччина.
Окрім згаданих держав, до нього теоретично в перспективі могли б вступити Румунія, Болгарія, Білорусь (після ліквідації режиму Лукашенка), а також Фінляндія, яка взимку 1939-1940 років також марно чекала допомоги від західних союзників. Як потенційних партнерів розглядають також позаблокові Австрію та Швецію.
У сучасній ситуації блок Міжмор'я не мав би на увазі тісного союзу або повномасштабного альянсу. Головною його метою було б обмеження та стримування російської експансії шляхом спільної оборони групи країн, готових допомагати одна одній у гібридних війнах. Така антиросійська коаліція об'єднала б держави, готові взяти на себе зобов'язання військового та іншого співробітництва в протистоянні імперським амбіціям Москви. Сфери співпраці членів Міжмор'я могли б включати:
- багатосторонню координацію економічних та інших санкцій;
- взаємні поставки летальних оборонних озброєнь;
- співпрацю в питаннях енергетичної безпеки і транзиту енергоносіїв;
- взаємну допомогу в бойовій підготовці військ і модернізації озброєнь;
- обмін стратегічними, контррозвідувальними та іншими даними;
- спільні військово-промислові підприємства і розробки;
- спільні міжнародні ініціативи щодо протистояння пропаганді;
- обмін військовими радниками й іншими експертами.
Частково Міжмор'я вже розвивається, що усвідомлюють у Росії, і це вже стає проблемою для Москви. Зароджується також багатостороння співпраця між країнами Міжмор'я в рамках спільної польсько-литовсько-української бригади. Уже кілька років існують Організація за демократію та економічний розвиток (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) та Співдружність демократичного вибору (Україна, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Словенія, Македонія, Румунія, Грузія). Предтечею ж «Інтермаріуму» (Балто-Чорноморського союзу) можна вважати ГУАМ, «Східне партнерство», «Чорноморське співробітництво», «Вишеградську четвірку». У такому союзі може об’єднатися більшість слов'янських народів зі спільними економічними й політичними інтересами. А релігійна і мовна різноманітність країн-учасниць сприятиме гарантуванню рівноправності кожної держави та не дозволятиме домінувати в союзі одній з них. Країни Міжмор'я завжди розуміли спільну долю в протистоянні спочатку Російській імперії, потім – СРСР, а нині – Російській Федерації. Напад Росії на Україну й анексія нею Криму тільки посилили почуття взаємної солідарності Східної Європи, яке існувало раніше.
Військово-економічний потенціал країн Міжмор'я
У соціально-економічному та демографічному аспекті Балто-Чорноморський геополітичний блок міг би стати потужним світовим гравцем, адже, наприклад, Туреччина займає 17 місце у світі за рівнем економічного розвитку. Інша потенційна учасниця Польща перебуває в межах перших 25 розвинутих держав, що в поєднанні з відновленим аграрно-промисловим потенціалом України за основними сумарними економічними показниками вже тепер залишає далеко позаду Митний союз Росії та Казахстану. До прикладу, річний бюджет РФ становить 247 млрд доларів, тоді як бюджет лише Туреччини дорівнює 190 млрд дол., Польщі – 92 млрд, Фінляндії – 146 млрд, Угорщини – 66 млрд, що в сумі дорівнюватиме 437 млрд. Тобто економічний потенціал країн Балто-Чорноморського союзу майже вдвічі перевищує економіку РФ.
У демографічному відношенні лише 70 млн населення Туреччини разом з 45 мільйонами українців та 38 мільйонами поляків перевищують 136 мільйонів населення Росії, значна частина якого є тюркомовними мусульманами та сепаратистами.
У військовому аспекті такий союз потенційно перевищуватиме російські збройні потужності та стане вагомим стримувальним фактором у подальших експансіоністських планах Кремля. Військово-морський флот Туреччини, який побудували німецькі компанії, є найпотужнішим у регіоні та значно випереджає за озброєнням російські застарілі радянські зразки. Військовий союз країн Балто-Чорноморської осі навіть за чисельністю особового складу військ може стати вагомим фактором стримування російської агресії. Якщо армія РФ налічує близько 766 тис. осіб, то 120 тис. польських військовослужбовців разом з 410-тисячною турецькою армією та 250 тис. українських військових можуть сформувати близько 800-тисячну армію, яка стане найпотужнішою військовою силою в Європі.
А як же НАТО?
Коаліція Міжмор'я могла б включати як членів, так і не членів ЄС і НАТО в Східній і Південній Європі та могла б стати додатковим рівнем захисту для країн-учасниць, якщо в рамках НАТО система колективної безпеки раптом дасть збій. Показово, що навіть східноєвропейські країни-учасниці НАТО не мають надійних гарантій від тиску РФ. Зокрема, держави Балтії, в яких мешкає значна російська меншина і які перебувають під загрозою російської експансії, неодноразово ставали об'єктами суперечок очільників НАТО щодо того, чи вступатиме альянс у війну заради їхнього захисту.
Багато експертів 2014 року стверджували, що, якби Кремль організував за кримським сценарієм сепаратистський проект, наприклад, у латвійській Латгалії, яку населяють росіяни, в Брюсселі за цим лише б розгублено спостерігали. Навряд чи США вступали б у війну з ядерною Росією заради маленької Латвії чи Естонії. Радше за все, територіальні претензії РФ до цих країн вирішили б демократично: провели б «референдум» щодо волевиявлення місцевого населення, а після нього – аншлюс. Такий варіант обійшовся б Вашингтону значно дешевше, аніж війна, хоча це стало б нівеляцією 5 статті статуту НАТО про взаємодопомогу. Але прагматизм у політиці Заходу завжди превалював над паперовими деклараціями та договорами, якщо їхнє виконання ставало надто обтяжливим.
Навіть Польща як член НАТО, з огляду на сумний історичний досвід «допомоги» західних союзників 1939 року, має чи не найвагоміші підстави для формування оборонного союзу з сусідами регіону. Висловлювали серйозні сумніви й у готовності НАТО надавати військову допомогу Туреччині, яка, попри те, що входить до альянсу, де-факто залишилася в стані геополітичної самотності перед Росією. Після збиття турецькими військовими російського літака та несподіваної хвилі терактів у турецьких містах питання солідаризації з союзниками у протистоянні Москві для Туреччини залишилося під сумнівом. Деякі представники НАТО натякнули Туреччині, що вона не зможе розраховувати на підтримку з боку Північноатлантичного альянсу, якщо спровокує збройний конфлікт із Росією. Міністр закордонних справ Люксембургу Жан Ассельборн, зазначивши, що говорить від імені всіх союзників, зауважив: «НАТО не має дозволити втягнути себе у збройну ескалацію з Росією через нинішню напруженість у відносинах між РФ і Туреччиною. Зобов'язання захищати кожного члена НАТО поширюються тільки на випадки, якщо одна з держав-членів зазнає безпосереднього нападу». Тож Європа нині не готова втручатися у війну з Росією, витрачати мільярди євро й платити життям своїх громадян за амбіції Туреччини в Близькосхідному регіоні.
На цьому тлі не дивно, що останнім часом зріс інтерес Анкари до Києва та збільшилися масштаби співробітництва між обома країнами. Турецька влада 2015 року ухвалила низку особливих заходів для підтримки Києва, зокрема щодо постачання військових госпіталів Україні. Під час візиту Президента Порошенка в Анкару 2016 року Україна та Туреччина підписали Спільну декларацію, яка включає співпрацю й у сфері безпеки, включно зі спільним виробництвом зброї. Отож пошук нових союзників чи навіть формування антиросійської коаліції, поза альянсом, стає одним із пріоритетів зовнішньої політики Туреччини.
Отож різниця в інтересах між Західною та Центральною Європою дедалі поглиблюється. Нинішні структури безпеки виявилися недостатньо ефективними, тому реконфігурація міждержавних відносин Східної Європи вже давно назріла. Отже, й Україні варто змінити східно-західний вектор зовнішньополітичної орієнтації на вісь «північ-південь» і будувати військово-оборонний союз із країнами, для яких захист від російської агресії історично став національною ідеєю.
Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ