Пане Романе, розкажіть про те, як удалося вижити українській культурі, коли впродовж половини століття (від 1930 до 1980 років) на неї чинили постійний тиск та намагання докорінно знищити?
Усі мої зусилля за останні 30 років було скеровано на те, щоб зробити сполучний місток між традицією високого, елітарного мистецтва і сучасністю. Коли я починав працю в цій галузі мистецтвознавства, було безліч заборонених тем. Працювати виявилося дуже непросто. Мені навіть доводилося підписувати у спецфонді бібліотеки документи, що я зобов’язуюсь отриману інформацію ніде не оприлюднювати. Проте мій покійний батько, який також викладав в Академії мистецтв, мотивував мене ґрунтовно займатися цією темою.
Мої тодішні знахідки перевершили всі сподівання. Це цілий анклав міжвоєнного часу, який уже потім перенісся в діаспору. Культурну тяглість було дійсно перервано в дуже брутальний спосіб радянською владою, багато елементів традиції високого мистецтва було втрачено і дещо перенесено в інший контекст.
Українці, які опинилися в Нью-Йорку чи Торонто відразу після таборів, не мали змоги надолужувати мистецький процес, бо необхідно було займатись елементарними побутовими справами: годувати сім’ї, адаптовуватися. Святослав Гординський, Едвард Козак розповідали мені про те, що вони були змушені ночами студіювати: вчитися мови, фахових предметів, а вечорами мити посуд у ресторанах, хтось розвантажував вагони. Дуже складне життя було. Відтак, очевидно, що цей пафос творення нових якостей мистецтва було дещо пригальмовано в тих місцях розселення по світу, але вже потім він у новій якості в особі багатьох митців, трохи молодшого покоління, почав розвиватися.
Те, що відбувалося вже в 40-50-60 роках, стало дуже важливим досвідом, який зберігав імідж української культури у світі, адже тут, на рідних землях, панувала ідеологія. Цікавими самодостатніми індивідуальностями, які не втратили гідність і не йшли на кон’юнктуру, були Роман Сельський, Карло Звіринський і ще чимало мистців європейського вишколу, які для львівського середовища стали носіями критеріїв вільних творчих шукань.
У той час українство поза Батьківщиною розбудувалося в різні структури, організації, об’єднання. В середині 50-х років було створено Об’єднання Мистців Українців в Америці, туди входив, зокрема, Олександр Архипенко. Це дало можливість зберігати і певну лінію розвитку української мистецької традиції. Ту лінію, яка була притаманна для Асоціації незалежних українських мистців як найбільш авторитетної і найбільш потужної української організації міжвоєнного часу. У 1931 році, закладаючи цю організацію, художники вважали за доцільне створити саме у Львові ключовий центр функціонування української художньої культури. Бо в Харкові, Києві заснувати його у той час було неможливо.
Українські художники створювали культурні осередки і закордоном. Зокрема, різноманітні ситуативні гуртки діяли в Парижі, проте не мали сталої організації. Більш організованими були українці у Варшаві, де в 1927 році заснували гурток «Спокій». У 1930 в Кракові розпочав свою діяльність гурток «Зарево». У 1923 році у Празі почала свою діяльність Українська Студія Пластичного Мистецтва Дмитра Антоновича. Також українське мистецьке середовище діяло в Берліні, де функціонував Український науковий інститут, у межах якого організовували виставки. Фактично координатором усіх цих процесів був Львів і Асоціація незалежних українських мистців. Ця асоціація мала високий імідж в європейському і світовому контексті.
Членами асоціації були Михайло Андрієнко-Нечитайло (зараз на світових аукціонах його полотна є дуже цінними), Олекса Грищенко, засновник групи «Бубновий валет» у Москві. Мистець став одним із чільних колористів у Франції. У всіх галереях, де експонувалися такі імениті індивідуальності, як Гоген, Матіс, Сезан та вже пізніше Пікассо, виставлявся і Грищенко.
Коли до України повернулася незалежність, державність – культурі було на що опертись, адже в українській діаспорі функціонували життєдіяльні середовища, які делегували українцям, що треба брати на себе продовження мистецької традиції.
У Львові 25 років тому з’явилась організація «Клуб українських мистців», до якої я належу. Завданням клубу стала організація виставок, різноманітних заходів неформального характеру, це була певна альтернатива Спілці художників, яка в часи СРСР була структурою з функцією ідеологічного контролю над художниками, в деяких своїх рішеннях діючи як «підрозділ комуністичної партії». Не все, звісно, так було категорично зі Спілкою, але все ж вона більше виконувала заборонну функцію, аніж давала творчу свободу мистцям.
Культурна нація повинна дуже прискіпливо вдивлятись у свої культурні феномени і постійно їх пропагувати. Мені здається, що зараз в Україні цей процес нормально відбувається, інша річ – ми недостатньо знаємо про феномени українського мистецтва поза Батьківщиною. За 25 років незалежності не всі імена дійшли до нас, не у всій повноті.
Пане Романе, кого б Ви зачислили до так званих «білих плям» українського мистецтва?
Таких постатей в історії українського мистецтва досі залишається чимало, зважаючи не недостатність кваліфікованого наукового осмислення складніших естетичних явищ творчості. Світове значення мистців, про яких піде далі мова, полягає у високому еквіваленті формотворчих відкриттів, авторських концепцій цих художників, про що не завжди можна прочитати в альбомних презентаційних виданнях. Для сучасної ситуації в українській культурі залишається вкрай актуальною проблема рівня професійної інтерпретації феноменів культури, щоб активніше міняти суспільні смаки в цій галузі з парадигми «масової культури» на парадигму «високого мистецтва». Зрозуміло, що і ті, й інші явища в сучасній культурі приречені на співіснування, але міняти пропорційність їх співвідношень ми повинні вже навіть для того, щоб уникати таких страшних ціннісних деформацій, як це відбувалося за попереднього політичного режиму в Україні.
Яків Гніздовський – одна з наймасштабніших постатей українського та американського мистецтва ХХ століття. Вийшовши із львівського середовища у 30-роках, став самодостатнім мистцем, інтегрувавшись у мистецьке середовище Нью-Йорка. Там йому вдалося зберегти своє обличчя й окреслення національної форми і разом з тим стати носієм нових ідей, які були актуальні для американської культури. Ці завдання змогла також реалізувати і низка інших мистців молодшої генерації, яким удалося не банально, а по суті поглибити пластичну форму, в якій виразилися наші національні почування.
Твори Гніздовського є в усіх ключових музеях світу. Художник мав великий успіх у Японії, Америці, Канаді, його віртуозність як дереворитника оцінили дуже високо. Але Гніздовський – ціла планета, він працював у багатьох напрямах. Багато писав про мистецтво, в нього надзвичайно точно і проникливо сформульовані оцінки певних проблем, характеристик художників, він аналізував виставки, писав проблемно-теоретичні праці. Цей спадок нам потрібно обов’язково оприлюднювати. Крім того, ті ідеї малярства, які зараз подаються як новаторські, він опрацював ще наприкінці 40-х – на початку 50-х років. Я для себе сам відкривав те, як часто художники, свідомо чи несвідомо, повторювали його композиції, «запозичуючи» стильові риси його мистецтва ще того далекого періоду. Гніздовський також реалізувався в кераміці. Ця постать дійсно вартує уваги.
Василь Курилик. Канадський художник українського походження, потужна величина у світовому мистецтві. Автор, який із середньою мистецькою освітою досяг серйозних висот у розумінні проблеми людини. Його найбільші цикли пов’язані з Євангелієм. Робота «Страсті Христа» розкриває художника як унікального теософа, бо він писав на тему релігії, також надзвичайно тонкого інтерпретатора Святого Письма. А в плані образного і формального вирішення художник має багато паралелей з німецьким Відродженням, з Пітером Брейгелем, Ієронімом Босхом. Лише те, що він свою методологію розкрив у постмодерному світі і його трактовки, розуміння форми, людини в тих чи інших моральних, духовних колізіях, є феноменальними.
Постать Василя Курилика вкрай важлива для України, тим паче, що дуже багато українських родин особисто зналося з ним, зберігало його роботи. А деякі твори, які належали громадським музеям Канади, на жаль, є безпритульними і потребують реставрації. Про це розповіли мені тамтешні колеги. Певні роботи є в дуже загрозливому стані. Більшість полотен Курилика перебуває в канадських колекціонерів. Для престижності України Курилик повинен повернутися, хоча б у незначній частині оригіналів, адже митець ідентифікував себе як українець.
Рон Костинюк. Канадський художник українського походження. Це художник-абстракціоніст. Унікальна, цікава індивідуальність. Він розвинувся в напрямі постструктуралізму. Взорувався на художників-конструктивістів 20-х років, зокрема на Піта Мондріана, Василя Єрмілова. Костинюк за освітою біолог, але п завершенню університету почав займатись теорією мистецтва і працювати з геометричними формами. Його творчість прецезійна. Цьогоріч у Львові відбудеться його виставка.
Оленка Гердан-Заклинська
Моє зацікавлення постаттю танцівниці Оленки Гердан-Заклинської розпочалось із того моменту, коли я прочитав її статтю «Мистецтво-митець-мистецький твір». Я був нею просто вражений. Вона провела настільки глибокі паралелі між різними явищами: танцем, скульптурою, поезією. Ці паралелі були надзвичайно влучними і водночас висловлені дуже простими словами.
При всій драматичності свого життя Оленка Гердан-Заклинська зрозуміла значення мистецтва і те, що в ньому можна передати українську душу, характер, емоцію. Вона з молодого віку, відколи почала виступати, всюди підкреслювала, що є українкою, прагнула показати українську стихію в образах мавки, Ярославни. За методологією виразового, експресивного танцю намагалася показати свою душу, свій характер, навіть гуцульську колірну гаму, ритми полонин. Під час її виступів зали були заповнені. Це дуже виразна постать української культури.
Олекса (Олександр) Грищенко – одна з найпотужніших постатей європейського авангарду. Росіяни зачислюють його до списку своїх митців. Але Грищенко всюди підкреслював, що є українцем. Він навчався в Московському училищі архітектури і живопису. В Парижі досягнув колосальних успіхів. Митець став одним із чільних колористів у Франції. Його твори презентували у найбільш престижних, культових галереях, де експонували роботи лише світочів французького живопису. В тому, як він розумів функцію кольору і фактури у творенні емоційного живописного образу, йому майже не було рівних. Грищенко залишив низку белетристичних книжок-спогадів, які писав винятково українською мовою. Одне з таких видань – «Мої зустрічі з французькими мистцями» – є справді класикою української мистецької думки та джерелознавства.
Василь Масютин. Росіяни також вважають його одним із найсерйозніших своїх графіків першої половини ХХ століття. Вони оперують даними, що він був найкращим офортистом на початку минулого століття в усій Російській імперії. Масютин створив дуже багато циклів робіт, які розкривали в символічному світлі морально-етичні деформації в суспільстві напередодні та під час Першої світової війни. Він був приятелем Олександра Блока, ілюстрував його видання. Згодом іммігрував до Берліна, де дуже зблизився з українськими культурними колами. Бував у Львові. Тут надруковано його україномовні книжки. Масютин також цікавий як і літератор-містифікатор.
У 30-х роках створив серію робіт, присвячених Голодомору в Україні, намалював кілька портретів Тараса Шевченка, створив серію медалей видатних діячів української культури. В Берліні після Другої світової війни Масютин помирав фактично без засобів до існування, бо його звинувачували в колаборантстві з німцями, закидуючи, що він зблизився з українськими націоналістами, а українськими націоналістами називали і досі називають деякі російські шовіністи всіх, хто займався українською літературою або українським мистецтвом.
Олександр Архипенко. У 1908 році художник переїхав у Париж, де створив середовище митців і зблизився з Аполлінером, Сендраром, Браком, Модільяні. Уже першими своїми роботами Архипенко вказував шлях для можливості розвитку мистецтва на перспективу. Він навчався в школі образотворчого мистецтва, правда, невдовзі віддав перевагу самоосвіті, оскільки хотів працювати в музеях. Відтак самоосвітою займався в Луврі. Зокрема, його цікавили зали, де були експонати (мистецькі артефакти) з французьких колоній. Роботи примітивних культур найбільшою мірою підказали йому, що таке форма, яка виражає певну ідею. Це були символи, виконані людьми, які вірили в якесь божество. Сама форма вже у своїй структурі відображала певну ідею, на противагу навіть імпресіоністам, які малювали видиму сторону. Архипенка зацікавила невидима, метафізична сторона. В цьому вимірі він створив унікальні роботи.
Митець залишив безцінний скарб для українців – «Теоретичні нотатки», робота є програмною для українського мистецтва, в ній Архипенко зазначив про роль медитації у творчості, про поняття космосу, про певні універсалії, якими він оперує, зокрема про ритм. Він зумів надати значення тим моментам, які відображали його світорозуміння як українця. Він не любив зловживати поняттям «національне мистецтво». Свого часу написав невелику репліку для Іларіона Свєнціцького, директора Національного музею у Львові, про те, чим є національне мистецтво. За словами Архипенка, це якби «тугу заспівати».
Олександру Архипенку вдалося це показати в нових якостях форми, коли він оперував об’ємом та контроб’ємом. Значення його не перехідне, і він є одним з фундаторів сучасного світового мистецтва. Часто молоді автори хочуть іти його шляхом і стилізують під Архипенка, але сила Архипенка не в тому, бо стилізація була для нього смертю.
Це лише окремі з мистецьких постатей, які варті особливої уваги для того, щоб сучасні українці могли взяти на озброєння їхній великий естетичний досвід і більш переконливо стверджувати українську національну культуру в сучасному світі.
Роксолана Савчин, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ