Головний сержант 93-ї ОМБр “Холодний яр” Іван Сірий «Буряк» у цивільному житті працював на державних посадах, був приватним підприємцем. Добровільно мобілізувався у військо. Спочатку служив у 5-й штурмовій бригаді. А з жовтня 2023 року – в «Холодному яру».
В інтерв’ю ютуб-каналу “Говорить Великий Львів” Іван Сірий розповів, як і чому ситуація та настрої в тилу впливає на фронт, хто має відповідати за те, що мобілізація опинилася “на паузі” та як працює рекрутинг “Холодного яру”.
– Я опинився в 93-й бригаді, зрештою як в армії, за власним бажанням, через потребу щось змінити. Головна мета – максимально пропагувати і розвивати сержантський напрямок, який є недопрацьований. Сержанта-наставника, сержанта- помічника, – почав розмову Іван Сірий.
На момент початку повномасштабної війни я був депутатом територіальної громади. І, власне, на одним із моїх обов’язків виявилася роздача повісток. Уже тоді я бачив у багатьох страх, не розуміння, що це таке. Тоді вирішили створити місцеву самооборону. Було створене територіальне формування, мене обрали його командиром. Контракти підписали зі 180 людьми, нам дали зброю. На Волині ми були готові зустрічати росіян із Білорусі. Та через три місяці стало зрозуміло, що ворог звідти не йтиме, тож не бачив сенсу чогось чекати. Тоді я вперше побував під Бахмутом – возили допомогу нашим землякам. Уперше потрапив під невеликий обстріл (хоча тоді він здався мені шаленим), відчув адреналін і вирішив йти воювати. Пішов у 5-ту штурмову бригаду, де пройшов шлях від рядового до сержанта батальйону.
Бахмут – це був особисто для мене найважчий період у війні. Було дуже багато втрат, важких втрат… І безповоротних. Це було повне виснаження. Тоді я навіть звільнився із ЗСУ, адже я батько трьох дітей… Побув удома місяців зо три, напрацьовували певні ідеї підтримки ветеранів. А потім знову поїхав до своїх побратимів із допомогою-передачами… І після цього вже варіантів не було. Я знову повернувся в ЗСУ. Приєднався до “Холодного яру”.
– Отой адреналін, який відчули вперше під час обстрілу біля Бахмута. Яким він був? Бо всі ми розуміємо, що таке відчуття страху перед війною. А адреналін – це інша сторона почуттів?
– Коли я відчув цей адреналін, то зрозумів, що переборов свій страх. Страх смерті. Просто з’явилося чітке розуміння, для чого ти тут маєш бути. Задля своїх дітей, які ніколи не повинні опинитися в такому… Коли ти готовий умерти в бою, приймаєш це, включається холодний розум, логіка. І ти керуєшся вже ними, а не страхом. Зникає паніка, кіпіш. Коли це все зникає, то вже інакше реагуєш на вихід гармати, прихід снаряду. Звісно, ти прикриваєшся, намагаєшся зберегти себе. Але ти вже розумієш, як це все працює.
– Не раз чули від військових, що в критичних ситуацій усе наче відбувається сповільнено, але водночас мозок за дуже короткий час здатен прокрутити і прийняти дуже багато інформації… Це так?
– Перед кожним виїздом поближче до бойових дій, я особисто все продумую. Аналізую маршрут, де є ворог, яка і де дорога. Я можу на маршруті розмовляти, але не втрачаю концентрацію. І так роблять інші військові, якій мають досвід, вміють аналітично мислити. Звідки може бути прихід, з якої зброї, яким може бути ураження, куди краще вивернути… І коли ти то все собі у голові вклав і прокрутив, тоді й справді за 30 секунд начебто ухвалюєш багато рішень і дій. Але насправді це не 30 секунд, а пів години, які ти перед виїздом присвятив аналізу того, що може бути.
– Важкі бої за Авдіївку, прогнозувався новий великий наступ Росії, брак снарядів. Це те, що ми чули і знаємо з новин. А ви, як військовий, що можете сказати про актуальну ситуацію на фронті?
– Коли мене питають про ситуацію на фронті, що там відбувається, я завжди відповідаю: те, що і в тилу. Війна. Події в тилу і на фронті взаємопов’язані.
Коли люди на незахоплених територіях забувають про війну, знаходять масу причин: чому не йти воювати, чому не підтримувати армію, виправдовуються поганими депутатами, владою, командирами, – це все автоматично позначається і на фронті.
Коли бійці не відчують тилу і підтримки від людей, за яких вони воюють. Коли більше нема підтримки, що була на початку. Це дуже відчувається: я от три дні, як виїхав звідти і завтра повертаюся назад. Раніше ти заїжджав на заправку і тобі були ладні допомогти всім.
Зараз я ходжу у формі, а від мене шарахаються, бо думають, що я з ТЦК. Наскільки роздули цей хайп… Й іноді думаю, що це зроблено зумисне. Мої хлопці, коли їдуть у відпуску, вони бояться форму одягати.
Ми можемо казати, що є два світи – тил і фронт – але, повірте, ці світи дуже взаємопов’язані. Ми кажемо, що США, Європа перестають нас підтримувати. Але чому вони підтримували нас на старті? Бо бачили нашу готовність боротися, готовність віддати все. А що бачать зараз? Безвідповідальність, пофігізм, “втому” й очікування “ну коли все закінчиться”.
– Є така фраза: збройні сили будь-якої нації – це меч у руках цієї нації. ЗСУ – це меч, а суспільство – це рука, яка його тримає. Опуститься рука, і з нею опуститься й меч…
– Це так. Звісно, ніхто на фронті рук не опустить, бо ми розуміємо, для чого ми там. Тим паче, це вже й особисте, після всіх цих втрат. Суть та ідея рекрутингу 93-ї бригади – показати, хто ми, що ми робимо. Як ми працюємо, які є професії в армії. Наша головна ціль – підняти рейтинг військовослужбовця. Люди мають ними пишатися. Є багато живих Героїв, яким потрібна підтримка, про яких треба говорити, яких треба показувати. Це дуже добре, коли в тебе є кохана дружина, діти, батьки, друзі, які тебе підтримують, постійно телефонують, допомагають. Але далеко не у всіх так. І це важко психологічно. Таким військовим треба відчувати підтримку. Від людей. Оточення, яке маєш в тилу, дуже важливе. Воно надихає, додає сил. Суспільство не має мовчати, бути байдужим. Треба підтримувати жінок, матерів, які залишилися без своїх дітей, без своїх чоловіків. Підтримувати дітей військових. Шанувати їх. Мені в кожній адміністрації розповідають про проблеми в мобілізації. Та ця проблема ще й в тому, що ви дуже в багатьох випадків нема шани і поваги до рідних військових.
Ми бачимо багато бордів із загиблими Воїнами. І так має бути. Ми маємо пам’ятати про них, щоб їхні душі були спокійні, що їхня смерть була недаремна. Але мають бути і борди із живими Героями! В їхніх громадах, де вони живуть, де живуть їхні рідні. Люди мають їх бачити, знати, що вони роблять.
– Ви будете займатися рекрутингом. Є така думка, що добровольці є більш вмотивованими, аніж мобілізовані. Чи це так? І кого зараз шукає “Холодний яр”?
– Образ “Холодного яру” – це “Може кожен”. Кожен може стати воїном, кожен може обрати собі професію і кожен може бути корисним. Ми шукаємо вмотивованих і свідомих українців, яким пропонуємо доволі широкий спектр професій в армії. Війна переходить у дуже технологічний етап, це етап де треба мати і аналітичне мислення, і освіту. Я знаю, що є багато людей, які вже готові, але ніяк не можуть зважитися на той ключовий крок. І ми хочемо показати, що війна не лише в окопі. Так, кожен пройде свій окоп, але при розумному підході, і штурмові дії можна вести з мінімальними втратами.
Наш рекрутинг уже працює. Він передбачає кілька етапів підготовки. Можу сказати, що перший адреналін здобуватиметься не на нулі. Ми поступово вводимо людей в дію.
– З якими проблемами найчастіше доводиться мати справу при роботі з особовим складом?
– Найбільше бракує часу. Є проблеми із подоланням страхів. А ще… Приходять не воїни з досвідом, які військову справу обрали за професію. Це здебільшого цивільні люди, з різних сфер, з різними життєвими ситуаціям. Але ідейні. І це все треба враховувати. Моя задача – щоб справді військові люди знайшли взаємодію і розуміння із новобранцями з цивільного життя.
Зараз укомплектування бригади – 65-70%. І це стосується не лише нас. Таку проблематику мають практично всі частини. Мобілізаційний процес є втрачений. Щонайменше, ми вже втратили два місяці. Це і відсутність закону, і, головне, нема сприйняття в суспільстві. Що потрібно боротися до кінця.
На мій погляд, половина суспільства просто сидить і чекає, коли це все закінчиться, яка повірила, що їх це все оминуло, що його хату не зачепить: від Києві відійшли, на Волинь не полізуть, з Рівного не зайдуть. Починаються оці запитання: скільки можна допомагати, а чого ми тільки одні маємо допомагати, а он ті взагалі крадуть, я вчора задонатив 10 гривень, а волонтери наживаються. І це все переростає в якусь велетенську снігову кулю.
Ми зараз на межі вибору та усвідомлення. Я радію, що навіть у порівнянні з 2014-м роком свідомий вибір зробило набагато більше людей, що вони йдуть до кінця. А інакше цього разу не може бути. Бо ми просто зайдемо на чергове коло. Звісно, якщо говорити про проблеми мобілізації, то можна сказати, як завжди: винна влада. Так. Але я не відгороджую владу від усіх інших. Винен певною мірою кожен. Треба починати з себе, свого оточення.
Знаєте, чому чоловіки відкрито хваляться, як ігнорують повістки, об’їжджають блок-пости, бо суспільство це сприймає.
А якби суспільство таке не сприймало, то такі втікуни би задумалися. Якби не було важко і складно відпустити чоловіка чи сина, піти воювати, треба усвідомити одне: якщо в тебе є діти, якщо ти хочеш, щоб твої діти ближче не побачили війну, окупацію, ти повинен воювати.
Я маю трьох дітей, і маю право не воювати. Але я почув одну цікаву думку від командира: як батько дітей не може піти захищати їх, як він може не воювати за них? Я чув не раз: я піду, я загину, хто моїх дітей годуватиме? Ми дали дітям головне – життя. І наш головний обов’язок захистити його. Не грошима їх забезпечувати, а виховувати. Зокрема, і своїми вчинками.
ІА "Вголос": НОВИНИ