Нещодавній скандал із шкільним підручником для 11-го класу Мар’яна Мудрого й Олени Аркуші «Історія: Україна і світ» (2018), в якому лідер ОУН і УПА періоду Другої світової війни Роман Шухевич був представлений як колаборант із німецьким нацизмом, унаявнив одну велику проблему, на яку не всі звернули увагу.
Справа не тільки в тому, що автори підручника спробували принизити видатну постать національної історії, не тільки в тому, що вони переакцентували в напрямку негативності ключові моменти з історії ОУН і УПА періоду війни і цим, по-суті, сфальшували виклад історії, що є їхнім відкритим моральним злочином як професійних істориків, — справа в тому, що підручник «Історія: Україна і світ» гостро унаочнив велику проблему концептуального переінакшування, переписування української історії за лекалами ідеологічних принципів лібералізму.
Стратегічним завданням ліберальної школи істориків є применшення ролі ОУН і УПА, тобто вольового націоналізму, в історії ХХ ст., загалом применшення значення правих, консервативних і християнських, ідей та рухів у становленні модерної України. Підручник О. Аркуші й М. Мудрого — це лише вершина того айсберга, який називається ліберальною школою історіописання, серед фундаторів і адептів якої є вельми солідні і славні імена.
Через публіцистичний характер нашої статті ми не будемо давати аналізу всієї ліберальної традиції в українській історичній науці. Зауважимо лише, що вона повноцінно розвинулася після 1945 р. в умовах діаспори і її батьком був знаменитий історик Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984). Тоді для ліберальної школи, яка була загалом слабкою в попередню, міжвоєнну, добу, склалися дуже сприятливі умови. В усьому західному світі, як відомо, розпочалася завзята боротьба з правими ідеями, особливо з націоналізмом, оскільки вважалося, що саме вони посприяли появі і приходові до влади фашистів і нацистів, через що демократичний світ зазнав багато клопотів у вигляді 2-ї Світової війни з її колосальними масакрами і злочинами проти людства.
Хоча таке прямолінійне звинувачення було неправдивим, бо, скажімо, німецький нацизм був гібридоподібним симбіозом передусім ідей традиційного німецького етатизму та імперіалізму із лівими ідеями соціал-утилітаризму, однак в такі «дрібні деталі» ніхто не входив і лібералам було дуже зручно усувати з усіх арен — політичної, філософської, культурної — усі праві теорії.
Спрацював у цій ситуації і чисто егоїстичний «фермент»: багатьом учасникам української діаспори хотілося просто вижити, бажано вижити якомога комфортніше, наприклад, влаштуватися десь в якісь університети, культурні, гуманітарні центри тощо, а влаштуватися туди можна було тільки за умови, що ти — ідейний ліберал. Відтак ми бачимо світоглядну еволюцію в напрямку до лібералізму навіть серед багатьох знакових діячів ОУН С.Бандери. До слова, цю тему сьогодні чомусь відмовляються аналізувати історики і цим приносять велику шкоду своїй нації, бо а) дезорієнтують її в ідеях та засадах; б) привчають до онтологічної моральної компромісності, коли таким явищам, як зрада, відступництво, фальшування не даються критичні моральні оцінки.
Ліберальні середовища діаспори виявили неабияку організаційну активність: вже в кінці 1940-х рр. почали виникати нові партії (Революційно-демократична партія І. Багряного), нові впливові часописи, літературні організації (наприклад, Мистецький український рух, МУР), які мали виразно анти націоналістичне спрямування. У 1950-ті рр. оформився новий розкол в ОУН С. Бандери, з якої вийшла велика група діячів на чолі з М. Лебедем, З. Матлою, Л. Ребетом, Д. Ребет (т. зв. двій карі) й оформилася як ОУН (з) (ОУН за кордоном), яка вимагала демократичної перебудови і трансформації в середовищі дуже масової бандерівської еміграції.
«Вважають всю західну діаспору «бандерівською», хоча вона великою своєю частиною була «антибандерівською»Згодом вони почали отримувати добротне фінансування, особливо коли українська діаспора перебазувалася до США і Канади (до 1950 р. вона в основному зосереджувалася в Німеччині). Почалася співпраця із владою США, яка, зрозуміло, допускала тільки ліберальний український рух. За урядові кошти США, Канади, Німеччини, Великої Британії створювалися українські наукові і культурні центри, кафедри, інститути, журнали (наприклад, знаменита «Сучасність»), видавництва (знаменитий «Пролог» та ін.). Власне, цього в сучасній Україні здебільшого не знають і не розуміють, і тому вважають всю західну діаспору «бандерівською», «націоналістичною», хоча вона великою своєю частиною була і антибандерівською, й антинаціоналістичною.
Поступово, на 1960-1970-ті рр., сформувалася в культурі української діаспори своя еліта, яка мала виразно ліберальне обличчя. Це домінування лібералів призвело до того, що яскраві націоналістичні, консервативні і християнські (християнсько-демократичні) традиції української культури і політики міжвоєнної доби в Західній Україні були забуті і занехаяні здебільшого. Відтак саме діаспорні ліберали з 1990 року перенесли свої ідейні впливи на Україну, відновивши в Києві журнал «Сучасність», заснувавши газету «Критика» (гол. редактор Г. Грабович), видавництво «Смолоскип» (директор О. Зінкевич), спонсоруючи низку видавничих проектів, наприклад історичний журнал «Україна модерна» (гол. редактор Я. Грицак) тощо. Це дало їм змогу визначати тенденції думання, критерії оцінок, уявлення про завдання української культури й історіографії зокрема.
Заради об’єктивності зауважимо, що націоналістичне бандерівське середовище, яке мало негативну тенденцію еволюцію до центризму-демократизму, не подбало про свої пресові впливи, зациклившись на якомусь примітивному просвітництві, – досить переглянути провідний журнал ОУН(б) «Визвольний шлях» за 1990-ті роки, який розповсюджувався й на Україну: його публікації важко запідозрити в «новаторстві думки», «інтелектуальному лідерстві», в широкому залученні світових модерних методологій і теорій дослідництва. Тобто в лібералів не було реальної конкуренції, переважно їх і сприймали за «істеблішмент» діаспори.
Отже, у 1950-ті рр. під впливом насамперед І. Лисяка-Рудницького сформувалася плеяда істориків, які розпочали переосмислення історії України в дусі ліберальних вартостів. До неї увійшли два видатні історики із радянської України — Олександр Оглобин та Іван Кошелівець, учасники ОУН(з), т. зв. двійкарі, Петро Потічний, Роман Ільницький, Мирослав Прокоп, Матвій Стахів, вихідці з ОУН(м), яка після 1945 р. виразно еволюціонували до демократизму, Любомир Винар, Аркадій Жуковський, Василь Верига й ін. У 1963 р. був заснований журнал «Український історик» (гол. редактор Л. Винар), який став головною трибуною ліберального табору в науці. Паралельно працювала велика група істориків, які розвивали традиції об’єктивної науки, але більшою чи меншою мірою були втягнуті в парадигму оцінок ліберальної історіографії, бо та давала їм друковані трибуни. Це творчість Н. Полонської-Василенко, Б. Крупницького, В. Кубійовича, Т. Мацьківа, Я. Пастернака, М. Антоновича, Я. Пеленського, О. Пріцака, І. Шевченка й ін. Тобто історія України ХХ ст. займала у їхній творчості незначне місце, але своїми ґрунтовними студіями про давню історію та ранньомодерний період (XVII-XIX ст.) вони ніби підпирали авторитет ліберального табору, співпрацюючи з ним.
1970 року був створений в Едмонтоні Канадійський інститут українських студій (КІУС), яким керували такі відомі історики, як Зенон Когут, Богдан Кравченко, Френк Сисин, Володимир Кравченко. Сформувалося нове покоління ліберальних істориків, в якому лідерами стали Орест Субтельний, Павло Роберт Маґочі, Іван-Павло Химка. Якщо покоління І. Лисяка-Рудницького до історії українського націоналістичного руху, до ОУН і УПА ставилося ще з певною дозою академізму, тобто прагнуло щось проаналізувати, щось переосмислити, то ці молоді історики або цілком не помічали його, або зухвало й часто безаргументовно прагнули очорнити його, звинуватити в усіх можливих гріхах, коли в окремих публікаціях, наприклад, І.-П. Химки, вся історія ОУН зводилася до «організації антиєврейського погрому у Львові» і до «співпраці з німецьким нацизмом». Цей спосіб думання й оцінювання вони успішно передали новому поколінню істориків з України, таким як Я. Грицак, Г. Касьянов, О. Зайцев, С. Плохій, А. Портнов, В. Расевич та ін.
Ось, на нашу думку, головні історіософські стратегеми досліджень, вироблені І. Лисяком-Рудницьким і його однодумцями щодо сприйняття й тлумачення історії ХХ ст.:
- Часткове замовчування і применшення історії розвитку консервативної ідеології в політичному русі народовців Галичини й одночасне перебільшення значення ідей М. Драгоманова як головного ідеолога лібералізму й соціалізму ХІХ ст.
- Певне ігнорування історії Національно-демократичної партії в Галичині за період 1900-1918 рр., коли її провідними інтелектуалами (В. Будзиновський, В. Охримович, Т. Окуневський, Л. Цегельський та ін.) була сформульована широка ідейна платформа національного консерватизму (традиціоналізму), підготовлена основа для стрілецького руху (мілітаризм як новий фактор української історії).
- Надмірна увага до соціалістичного руху на Наддніпрянщині, особливо до його ролі під час Національної Революції 1917-1920 рр., з одночасною відмовою давати йому викривальні критичні оцінки як головному спричинникові української національної поразки в революції.
- Відмова розвивати й популяризувати ідеї видатних істориків Галичини 1-ї пол. ХІХ ст., які переважно стояли на принципах державницької школи в історіографії, були консерваторами за світоглядом (до слова, деякі з них в чомусь випереджали знаменитого історика В’ячеслава Липинського, якому у нас приписані всі лаври творця державницької школи), а це: С. Томашівський, О. Терлецький, М. Кордуба, І. Кревецький, І. Джиджора, І. Крип’якевич, М. Герасимчук, З. Кузеля, Т. Коструба й ін..; принаймні нам не відомі якісь ґрунтовні перевидання творів цих видатних класиків української історіографії в діаспорі після 1945 р., за поодинокими винятками.
- Тенденційна неувага до історії Західної України міжвоєнної доби, насамперед Галичини, саме через те, що там в той час формувалися сильні націоналістичний і консервативний політичні рухи.
- Перебільшена і зумисна увага до історії УРСР цього ж періоду і виставляння її як нібито вирішальної для формування модерної української нації, хоч було якраз навпаки: саме в Західній Україні, де проживало бл. 10 млн українців сукупно (разом із Буковиною і Закарпаттям), відбулися вирішальні прориви у формуванні модерної нації: тут розвинулися вперше в українській історії масові парламентські партії, що виховувало громадянську свідомість; постала широка й різноманітна високоякісна преса, що забезпечувало жвавий інтелектуальний розвиток суспільства; виник масовий і поліваріантний молодіжний рух, що виховувало національну суцільність; тут діяла повновартісна національна Церква — УГКЦ на чолі із Митрополитом А.Шептицьким, яка забезпечила духовну суверенність нації; тут вибухнув широкомасштабний і дуже наполегливий революційний рух УВО-ОУН-УПА, що витворило цілком відмінний, загартований в суворості національний характер українця, а це є неуникненною передумовою становлення модерної нації; тут сформувалася якісна урбаністична, модерна національна культура — література, малярство, архітектура, музика, наука (хоч останню дуже ущемляла польська окупаційна влада), що є вирішальною запорукою подолання етнографізму в національній свідомості.
- Закономірно, що ліберальна історіографія діаспори усіляко применшувала, ігнорувала й перекручувала значення і сутність націоналістичного руху в Західній Україні, історію ОУН і УПА й робила спроби представити їх як «тоталітаристські» утворення, звинувачувала в антисемітизмі, колаборантстві тощо.
- Загалом участь УПА в 2-й Світовій війні не висвітлювалася в усій повноті, складності і тим самим дегероїзувалася свідомість нового покоління українців діаспори, які в підсумку витворили собі сильний пацифістський світогляд, що було дуже помітно при перших зустрічах з ними в Україні в 1990-і рр.
- Щоб якось «перекрити» значення героїчного націоналізму в історії України ХХ ст., ліберальні історики навмисне перебільшували роль і вагу українських націонал-комуністів 1920-х рр. і містифікували дисидентський рух в Україні 1960-1970-х рр., тобто неспівмірні за національною глибиною, суспільними масштабами, моральною силою явища подавалися як нібито «рівновартісні» щодо націоналізму ОУН-УПА, а такі постаті як М. Скрипник, О. Шумський, М. Хвильовий, О. Довженко, які спочатку допомагали російським комуністам закабалити Україну, а потім служили окупаційній владі, були піднесені до рівня «моральних та ідейних лідерів епохи» (про них з’являлися в діаспорній науці спеціальні монографії, твори М. Хвильового були видані у форматі великого п’ятитомника, що було рідкістю в діаспорній культурі, тощо); натомість набагато героїчнішим, яскравішим і впливовішим постатям з націоналістичного, консервативного і християнського таборів цілком не присвячувалося ніякої уваги — у цьому легко пересвідчитися, переглянувши номери основного історичного журналу діаспори «Український історик».
- Закономірно, що в діаспорі не з’явилися ґрунтовні спеціальні дослідження про християнсько-консервативні та націонал-демократичні політичні формації 1920-1930-х рр. у Західній Україні, про їхні яскраві постаті, видання, ідеологічні засади, а моральна та ідейна вага таких середовищ, як міжвоєнна УНДО чи Християнська народна партія, як героїка молодіжних націоналістичних організацій, УВО і ОУН чомусь видавалася їм незначною порівняно з націонал-комунізмом Наддніпрянщини.
Ось перед нами всім добре відома книга О. Субтельного «Україна: Історія» (К., 1991), яка довго і широко використовувалася як підручник для студентів усіх українських університетів. Так, у книзі є доволі великий розділ «Східна Галичина: оплот українства» (всього обсягом на 22 стор.), але основну частину його склав аналітичний матеріал із другої пол. ХІХ ст.; цікавий і багатющий період початку ХХ ст. написаний лише ескізно. Якщо Радянська Україна описана аж у двох розділах — «Радянська Україна: новаторські 20-і» і «Радянська Україна: драматичні 30-і», які загалом складають 37 стор. тексту, то розділ «Західна Україна між війнами» займає лише 23 стор. При чому, історії УВО з цього всього тексту присвячено лише 3 абзаци; вся історія «революційного руху» ОУН вмістилася у чотири сторінки (!) і висвітлена вона здебільшого критично, а за основу її оцінки взяті думки ворожого до націоналізму І. Лисяка-Рудницького.
Така постать, як Д. Донцов, котрий сформував усю філософію українського вольового націоналізму, протягом 1920-1930-х рр. був найвпливовішим публіцистом у краю і потужно вплинув на тогочасну культуру, сформувавши ціле літературне явище «вісниківства» (творчість Є. Маланюка, Ю. Липи, Л. Мосендза, О. Ольжича, У. Самчука й ін.), згадується лише раз і то побіжно! З історії ОУН випущено такі важливі її складові, як аналіз ідеологічних засад і політичної програми (все зводиться до пояснення того, чому ОУН вдавалася до терору), як формування нової психології і моралі націоналістів, що стало вирішальним фактором кардинального оновлення української політики й історії через витворення атмосфери героїзму й жертовності в ній; не пояснено структуру ОУН, головні напрямки її дій, не осмислено феномен надзвичайно героїчних постатей, які формували обличчя ОУН, а це є дуже важливим, оскільки молода людина повинна розуміти роль особистості в історії і закони її формування.
Натомість виділено низку негативних, на думку О. Субтельного, аспектів діяльності ОУН — тероризм, аморалізм, нетерпимість, що залишає в душі читача неоднозначне враження. Сам вольовий націоналізм міжвоєнної доби називається підкреслено «інтегральним націоналізмом» і проводиться паралель до нього з історії європейського фашизму. Це залишає підозру, що українські націоналісти все-таки були причетні до тоталітарних рухів ХХ ст.
У формулюванні «інтегральний націоналізм» мається на увазі, що він був насамперед нетерпимим, диктаторським рухом, етнічно нетолерантним щодо інших народів України, хоч насправді було дещо не так: український націоналізм мав визвольну сутність і його експансивність та войовничість були чітко обмежені цією функцією і метою, що й підтвердив Акт 30 червня 1941-го і створення силами ОУН(б) незалежної української держави на основі демократичності і багатопартійності. Тож вперте намагання ліберальних істориків представити націоналізм як інтегральний (диктаторсько-тоталітарний) замість визнання його волюнтаристської (вольової) центральної ідеї є звичайною ідеологічною маніпуляцією й фальсифікацією.
Ось перед нами книга другого знакового ліберального історика П. Р. Маґочі, розкішно видана «Україна: Історія її земель та народів» (Ужгород, 2012). (Є ще й київське видання цієї книги у в-ві «Критика»). Порівняно із «Історією» О. Субтельного в ній набагато повніше розписано політичні і культурні процеси в Галичині перед Першою світовою війною — це логічно, бо автор є одним із спеціальних фахівців із історії Галичини. Однак далі йде та ж схема, що і в О. Субтельного: якщо історії Радянської України присвячено чотири розділи загальною кількістю 62 с., то історії міжвоєнної Галичини лише два розділи на 26 с. Якщо в «Історії» О. Субтельного є хоча б окремі маленькі підрозділи, присвячені ОУН і УПА, то в П.-Р. Маґочі таких цілком немає, історія цих потужних військово-політичних формацій ніби топиться в запальній масі фактів і подій, автор нічого не подає із ідеології ОУН, її політичних практик, прикладів формування великого героїзму.
Правда, у книзі П.-Р. Маґочі є два малесенькі підрозділи на неповних три сторінки (!) «Збройний опір і пацифікація» та «Опір нацистській владі», в яких в ескізних тезах розказано про ОУН і УПА, без пояснення їхньої політичної і військової стратегії, без характеристики їхніх структур і провідних командирів-героїв, при чому про УПА навмисне розповідається паралельно із викладом матеріалу про комуністичний партизанський рух, а закінчується підрозділ короткою розповіддю про розгром дивізії СС «Галичина» під Бродами, в чому проводиться хитра лінія, нібито ОУН мала якийсь стосунок до цієї військової структури, сформованої нацистським вермахтом.
З такої розповіді студент чи школяр цілком нічого не дізнається про масовий мобілізаційний рух націоналістів у 1940-ті рр., про неймовірні приклади їхньої героїки і бойової витривалості. Ім’я головного командира УПА Р. Шухевича згадується в підручнику тільки один раз (!), і то в іншому підрозділі, «Західна Україна», присвяченому подіям після 1945 року. Ще згадується в різних контекстах С. Бандера (чотири рази); більше жоден видатний оунівець чи упівець не заслужив на увагу П.-Р. Маґочі! Що й логічно, зважуючи на світогляд автора.
Порівняно з «Історією» О. Субтельного, у книзі П.-Р. Маґочі всі факти з історії ОУН-УПА ще більше і тенденційніше підтасовані так, щоб концептуально й морально представити націоналістичний рух як нібито екстремістський, малозначущий, напівзлочинний за своїми профашистськими орієнтаціями.
Якщо О. Субтельний бодай десь побіжно згадує про потужний християнський і консервативний рух в міжвоєнній Галичині, то П.-Р. Маґочі їх цілком ігнорує. З його «Історії» сучасний читач нічого не дізнається про видатні звершення українців того часу в Західний Україні загалом на рівнях політичної самоорганізації, розвитку культури та теоретичної думки, преси, молодіжно-виховного руху тощо.
«Ми фактично маємо добре замасковану картину фальсифікації правдивої історії України»Тобто ми фактично маємо добре замасковану картину фальсифікації правдивої історії України, коли важливі для національного самоствердження українства ідеї, факти, події затуманюються або ігноруються цілком, а на передній план висуваються події і факти, наприклад, із життя інших народів України, або такі, що ілюструють імперську політику Росії, Австрії чи Німеччини. Національна історія ніби вихолощується, її осмислення профанується під маскою позитивістської об’єктивності, це коли автор за логікою філософії позитивістської відстороненості, описовості цілком абстрагується від морально-емоційних інтенцій історії, коли духовні й ідейні імпульси, які є основою будь-якого національного розвитку, зумисне ігноруються, коли таке поняття, як «національна правда», випускається із системи критеріїв оцінювання історії.
Відтак факти з історії модернізаційних змін у країні і факти з історії духовних змагань нації для історика-неоліберала і неопозитивіста мають однакову вагу, навіть іноді модернізаційні факти переважають національні, бо він світоглядно переконаний, що загальний прогрес соціуму має більше значення, аніж морально-вольове зростання нації. Насправді ж є навпаки: в історії все вирішує характер нації, якщо його не пояснити, то молода людина ніколи не довідається, чому її нація в чомусь десь програла в історії, а в чому виграла, і, найголовніше, завдяки чому виграла? Якщо на це питання не відповісти, то ніякого виховання через історію не відбудеться.
І тут ми підходимо до проблеми мети і критеріїв: для лібералів не важливо, чи вони виховують націю сильнішою, чи ні, чи вони роблять потрібні висновки з уроків історії про поразки і промахи, чи ні, для них важливим є сам процес дослідження, наскільки він методологічно цікавий і різнобічний. Натомість консервативна традиція історіографії насамперед шукає відповіді на ці питання, насамперед виховує і вчить розуміти, як кожна конкретна нація зростала і вдосконалювалася в історії.
Тепер погляньмо на дещо іншого типу книжку недавнього лауреата Шевченківської премії Сергія Плохія «Брама Європи: Історія України від скіфських воєн до незалежності» (2016). Ця історія призначена передусім закордонним читачам і її концепція специфічна, зрозуміло. Автор цілком «губить» лінію національної боротьби українства, зводячи весь історичний наратив до знакових подій, через осмислення яких пояснює логіку історичних процесів в Україні. Відтак він не лише не виокремлює певних періодів, а й змішує процеси так, щоб витворювати у сприйнятті читача потрібні тенденційні уявлення.
Наприклад, 20-й розділ його книги називається «Комунізм і націоналізм» і уяву читача, зрозуміло, захоплює думка, що ці два явища були рівновалентними в чомусь. Зрозуміло, що ніякої конкретної уваги автор не приділяє ані національно-консервативним рухам Галичини, ані зародженню й розвитку революційного націоналізму, ані стратегії і тактиці ОУН і УПА. Усе це — лише в ескізних тезах, побіжно, між іншим.
Загалом С. Плохія важко критикувати, бо він завжди заявить, що його книга є підручником для іноземців (вона спочатку вийшла англійською мовою), що надмірна стислість викладу була вимушеною тощо. Однак парадигма, описана нами на прикладі книг О. Субтельного ті П.-Р. Маґочі, є очевидною в його «Історії». Наприклад, однією з центральних тез-випадів ліберальних істориків проти традиційної концепції історії України є роздмухування ними теми про «волинську різанину», тобто про нібито вчинені акти етноциду вояками ОУН-УПА супроти волинських поляків. У С. Плохія цей епізод хоч і описаний стисло, але з явним антиукраїнським, антиоунівським акцентом.
Таких випадів в дусі ліберального цинізму і деструктивізму в нього, як і в О. Субтельного та П.-Р. Маґочі, є багато, ми випускаємо їх аналіз через обмежений формат нашої статті. Лише прокоментуємо, так би мовити, «історіософію» цієї тези, щоб продемонструвати моральний рівень підходу до теми. Всі ліберали вдають, що не розуміють справжньої логіки подій і вельми кричать у цьому епізоді про «християнські заповіти», «гуманізм», «мирні жертви» тощо. Вдають, що не розуміють бойові дії ОУН і УПА супроти польських осадників як відповідь на систематичні, тривалі, дуже агресивні, послідовні і дошкульні антиукраїнські дії польської окупаційної влади (наголошуємо на цьому понятті), які почалися ще у 1918 р. і тривали майже безперервно до 1943 року!
«Чому всі народи світу, які воювали на своїй землі проти ворожих окупантів, мали право на збройні дії в своєму захисті, а українці на це право не мають?»Тож напрошується питання: чому всі народи світу, які воювали на своїй землі проти ворожих окупантів, мали право на збройні дії в своєму захисті, тобто убивали, зрозуміло, ворогів, а українці на це право не мають? Ліберали цього не пояснюють (надто «дрібний» нюанс, очевидно). У цьому й криється той «маленький бісик» їхньої наукової методології, який часто робить дослідження ліберальної школи історіографії фальшивими.
Так ми логічно вийшли на тему світоглядних, ідеологічних орієнтацій як вирішальних для історіографії. О. Субтельний, П.-Р. Маґочі і С. Плохій як неоліберали зацікавлені насамперед представити національну історію як глобальну тенденцію до космополітизму і прогресизму, тому вони випускають з національної історії України ті факти і події, ідеї і явища, які забагато промовляють про національне самоствердження українства, і водночас спеціально переповнюють свій виклад історії тими фактами і подіями, ідеями й явищами, які допомагають їм якось заступити, відволікти увагу від духовної історії нації.
При цьому, безумовно, що ліберальні історики, як і в нашому випадку, можуть бути вишуканими фахівцями, можуть вміло використовувати у своїх дослідженнях прийоми й методології різноманітних історіографічних теорій і шкіл. Так, у багатьох аспектах їхні книги мають свої переваги, мають стильові і наративні яскраві інтенції, вдалі методологічні підходи, висвітлюють рідкісні і цікаві факти, але в головній своїй концепції вони спрямовані на антинаціональне прочитання минулого України і на проекцію цього космополітизму в сучасність — це й є головною метою їхніх наукових досліджень.
Отже, наш короткий екскурс в аналіз фахових історій України потрібен був для наступного висновку. Зухвалий випад О. Аркуші й М. Мудрого проти Р. Шухевича, проти ОУН і УПА, які представлені як «колаборанти» із нацистською Німеччиною (!!!) є не випадковим вибриком циніків, не їхньою методологічною помилкою, а послідовною дією на руйнування української національно-духовної парадигми в гуманітаристиці. Ця стратегія неолібералів вибудовувалася від 1950-х рр. в річищі загального піднесення й перемоги неолібералізму в західному світі.
В українській науці неоліберальні методології й прийоми тенденційного, фальшувального по-суті, викладу української історії здебільшого критично не оцінювалися, ніхто не відважувався покритикувати тих же О. Субтельного і П.-Р. Маґочі («вони ж бо представляють якийсь там Торонтський чи Альбертський університет!»). Це дало змогу їм створити свою традицію і школу. Тепер вже з’явилася ціла генерація молодих істориків, здатних на будь-яке зухвальство, на будь-яку підлість і нечесність заради західних грантів (які роздають ті ж неоліберальні центри й установи), заради можливостей відвідувати наукові конференції в Європі й Америці, отримувати західні стипендії тощо.
Тож, шановна українська громадо, все логічно й закономірно: найбільші герої української історії поступово перетворюються на злочинців, замість героїки і висот ідеалізму нашій молоді пропонуються пристосуванство і приземлений матеріалізм, замість національних критеріїв – космополітичні. І причиною цього є не так сила і перевага неолібералів, як наша безпринципність, нерішучість, боягузливість, непрофесійність, лінивство, зрештою, через які вже перші виступи деструкторів і циніків в історіографії не були належно розкритиковані й протлумачені як антинаціональні і деструктивні.
Ніхто не відважився взяти на себе відповідальність і сміливість публічно сказати, що в науці відбувається шахрайство, утверджуються підступні антиукраїнські засади аналізу, йдуть фальшування. Як і в інших сферах, і тут не з’явився у нас отой Шевченків хоч би єдиний «козак із міліона свинопасів», який би словом затопив у морду брехунові і захистив національну Правду!
ІА "Вголос": НОВИНИ