Говорили про війну, про політику та як боротися із бідами, що трапляються на шляху українського народу.
Що є для вас війна? Як ви ставитеся до подій на сході України?
Я відповім просто. Війна для мене – просто війна. Це завжди горе, це біль, це смерть.
Звісно, я ставлюся до цього негативно, тому що це відбувається у нас на території України. Коли це відбувається десь там на сході, маю на увазі в Азії, ми це не так болісно відчуваємо і не так переймаємося. Десь там чуємо в новинах. Особливо, напевно, не задумуємося над тим, чому виник той чи інший конфлікт. Десь трохи переймаємося тим, що під час бомбардування загинуло 10-20 людей. Але коли це відбувається в тебе в країні, то це стосується кожного, хто себе вважає українцем, навіть якщо не є за національністю українцем.
Війна це завжди погано і це завжди негатив.
Як Ви ставитесь до тих же ж Мінських домовленостей? До тієї ситуації, коли наші позиції постійно обстрілюють із артилерії, а нам забороняють вести вогонь у відповідь?
Це насправді таке непросте запитання. Тому що, якщо приїхати туди, ближче до лінії розмежування, або на так званий «0», там хлопці звісно думають по-іншому. Тому що, там хлопці готові йти, бігти в атаку, готові братися за горло ворога… Але. Насправді, це можливо помилково. Можливо. Я не буду стверджувати. Чому? Поясню. Тому що, якщо думати якимось населеним пунктом, можливо так, ми виграємо цю маленьку війну, маленьку битву. Але що буде у відповідь? Тому що, насправді, з того боку зосереджено дуже, ну дуже багато техніки. Дуже багато небезпечної техніки. І, як би все-таки не говорили нам, і щоб не говорило керівництво, поки що ми в цьому програємо. Маю на увазі накопичення військ. Можливо не військ, як живої сили, але військової техніки, сучасної військової техніки.
І ту політику, яку проводить держава і керівництво, десь вони можливо частково праві. Тому що насправді, якщо запитатися у будь-якого пересічного громадянина: «щоб ви робили?», вони б звісно казали: «Давайте, йдемо! І прямо до стін Кремля». Але насправді воно виглядає зовсім по-іншому. Я думаю, що ті, хто буде нас слухати, ті, хто розбирається в цій справі, вони мене зрозуміють. Розшифровувати не буду, тому що це насправді дуже довга справа.
В Україні за часи незалежності відбулося декілька революцій, в тому числі й Революція Гідності. Як Ви вважаєте, чи виправдала вона себе?
Я можу сказати, що про це нам розкаже історія, можливо через років 50. Чи виправдала вона зараз на даний момент? Так, начебто щось помінялося в свідомості людей, але не в головах можновладців, на жаль. Тому що, ну фактично, змінили «шило на мило». Давайте будемо відвертими: як крали, так і крадуть, корупція яка була, така і є на даний момент. Тому, відбулися зміни чи не відбулися, це покаже історія. Я не історик. І я не аналітик. Я не провидець, для того, щоб щось говорити.
Чи вплинула війна на пересічних українців? Як?
Тут, чесно кажучи, фактично нічого й не помінялося в свідомості багатьох людей. Тому що, народ як гуляв, так і гуляє. Як ходили до ресторанів, до нічних клубів, так і ходять, слухають веселу музику. Для них немає війни, насправді. Вона відбувається там. А ті люди, які живуть, там, не знаю, сказати навіть в 100 кілометровій зоні від розмежування, там це відчувається. Тільки заходить сонце, в будь-якому місті, в будь-якому селі чи «посьолку», як говорять на сході, це відчувається відразу. Тому що, якась така смута, скутість, натяжка відчувається. Тому що, не розумієш насправді, що чекати з тієї темноти. Тому що там, на лінії розмежування, не всі на нашому боці. І я це відчував на власній спині, коли ти хочеш-не хочеш, але відчуваєш чужі погляди: розмова, інтонація, жести, як люди себе ведуть. Це відчувається там.
Тут, можливо для деякого відсотку людей, які включилися в цю боротьбу і які їздять туди, які приїжджають звідти і бачать цю різницю, вони не розуміють чому так.
Від чого всі ці біди в українців? Нас ганьбили століттями, але що із цим робити зараз?
А у нас люди насправді не хочуть мінятися. Ну не хочуть вони мінятися. Людей кудись вивезти мабуть треба і водити їх 40 років по пустелі, щоб у них помінялася свідомість.
Я вам поясню на прикладі поліції, яка би вона там не була погана чи хороша. Кричали: «Давайте нову поліцію!». Ура! У нас нова поліція! Тепер, коли нова поліція робить щось, у нас кожен собі має за право і вважає за потрібне посміятися над ними. Цікаво, як би вони це робили за кордоном? Кажуть, що нам не треба поліцейської держави. А в іншому випадку, ніхто не хоче жити за правилами. То де правда? То хто хоче мінятися?
Я в жодному випадку не стаю на сторону поліції. Я їх не захищаю. Але я говорю, у нас люди не хочуть мінятися.
Я вам просто на прикладі даного часу, даних подій, які відбуваються останніми днями, поясню. «Ой, скрутили діда за картоплю! Одягнули наручники». А одягнули чому? Тому що там не можна продавати! А чому дід «давав на ногу»? Чому він біг? І що повинен думати поліцейський? А може у нього «наркота»? Чому, якщо неповнолітній може продавати «наркоту», а старша людина? Це припущення. Я не стаю на бік поліції. Але…
Можновладці – це 2% від населення народу. Ті, які сидять у Верховній раді і у Кабінеті Міністрів. Але вони звідки приходять? Вони ж не падають з небес, наші народні депутати. Вони приходять з тих самих людей, деякі навіть із сіл, уродженці сіл, міст, маленьких районних центрів. Це значить, що десь сидить далеко в голові ця психологія, а коли доривається – «опа!».
Щоби хотіли побажати українцям?
Позитивних змін побажаю. На краще! Дійсно захотіти щось поміняти. І не дивитися туди, в сторону Інститутської вулиці, а дивитися насамперед у себе під ногами, у себе на руки, в себе вдома зробити порядок, хоча б з цього починати. З під’їзду – лампочку вкрутити, а не чекати, поки хтось це зробить.
Алла Федорченко, Марія Панчишин «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ