Про це в інтерв’ю «Вголосу» розповів Левко Лук’яненко, дисидент, політик, письменник, співзасновник Української Гельсінської Групи та автор «Акта проголошення Незалежності України».
Василь Стус для України – найперше великий поет, чи борець за свободу?
Левко Лук’яненко:
Ця людина не просто великий патріот-націоналіст, який боровся проти знищення України ціною свого життя, він ще талановитий поет і здібний журналіст. Здебільшого Стуса знають якраз як поета. Воно й очевидно – чоловік із надзвичайним талантом. Варто наголосити, що його поезія – інтелектуальна. Стус не просто лоскоче серце. Він пише про те, над чим треба думати.
Так, Василь заслужив велику шану нації своїм талантом і самовідданістю. Але для мене, як для борця за волю України, Стус – передусім самовідданий борець за незалежність, проти знищення української нації, продовження її життя і розвитку на землі, яку дав Господь.
Як Ви познайомилися із Василем Стусом?
Левко Лук’яненко:
Спершу заочно. Влітку 1976 року була створена Українська Гельсінська Група. У декларації десятеро засновників, серед них і я, поставили прізвища, адреси і телефони. Це потрапило за кордон. Ми вирішили відкрито поширювати інформацію про порушення прав людини в Україні. А на Заході про це почали повідомляти «Голос Америки» і «Радіо Свобода».
Тоді ж з якогось джерела Стус почув про нас у селі Матросово на далекому Сході. Василь побачив у нас своїх спільників і написав мені листа із проханням зарахувати до членів УГС. Я йому відповів, що не можемо прийняти, бо маємо правило, що кожен публікований групою документ має бути підписаним кожним членом. А він дуже далеко жив, тому прийняти його не можливо. Проте я був радий, що він готовий приєднатися. Оце його прохання змусило мене придумати вихід. Я вирішив заснувати в УГС інститут кореспондента. Тоді я написав йому, в чому річ. Реально це означало таку ж співпрацю, але він не мусив підписуватись.
Тривала наша переписка недовго, бо мене ув’язнили. Незабаром ув’язнили і його. Особисто ми з Василем познайомились якраз у в‘язниці.
Якими були погляди Василя Семеновича?
Левко Лук’яненко:
Московська імперія тривалий час усіма силами русифікувала Україну, нав’язувала нам усе своє, прагнучи з українців зробити радянських людей. Вони мали бути патріотами СРСР, а не України.
Кругом і всюди імперія проводила свою антиукраїнську лінію. У музику поступово вводили чужі Україні мелодії – з азіатських республік, де зовсім інша мелодика. До українського національного вбрання вкраплювали традиції російського народу, а наше українське запроваджувати туди – перемішувати. Завдяки цим деталям хотіли поступово знівелювати українське мистецтво та український національний смак.
Українці відчували, що це все спрямовано проти їхньої держави. Усі бачили цю русифікацію, але хтось байдужів, а хтось приймав це близько до серця, комусь це боліло. Хтось думав, як протидіяти цьому, як зберігати мову, як зберігати традицію, як не дозволити перетворити український народ у безлику однорідну масу. Отакою особою якраз і був Стус.
Він гостро сприймав все, що багатьох, може, й не дуже хвилювало. Він бачив, що знищення українства провадять по різних напрямках: в історії, ідеології, в нашій мові, культурі, національних традиціях і звичаях.
А Стус був людиною, якому серце боліло, дивлячись на те, як імперія в різних галузях життя українців проникає своїми чужими елементами і підточує національне почуття. Це не завжди кидається у вічі людині, яка поверхнево дивиться на ті всі поняття. Але Стус не хотів змиритися із поступовим нищенням українства. Тому почав боротися. А як міг боротися поет, журналіст, митець…На той час період збройної боротьби українства уже закінчився, але настав інший період – ідеологічний. Звичайно, якби він народився років на 20 раніше, то пішов би до УПА. Але він народився 1938-го. Збройної боротьби уже не було, коли він став дорослим чоловіком. Але його талант та тонка душа сприяли боротьбі. Він почав демонструвати незадоволення московською політикою. Як наслідок – заслужив кару. Ув’язнення, заслання на далекий Схід.
А якби Стус народився на 20 років пізніше, нині йому було б 60. Тоді де, на Ваш погляд, було б його місце в Україні?
Левко Лук’яненко:
Якби жив тепер, писав би вірші, їздив би по всій Україні, виступав би в університетах, перед інтелігенцією, студентами та учнями, пробуджував би національну свідомість, поширював би українську національну ідею, доносив би важливість боротьби за українство.
Але в політику не пішов би. Поетичний струмінь був у ньому настільки сильно розвинутий, що відмовитися від поетичного таланту він не зміг би. Він не зміг би сидіти у Раді, гортати стоси паперів і роздумувати, як покращити ті складні закручені закони. Натомість Василь би працював на ідею, виховував би усе суспільство у правильному дусі – патріотичному, і робив би так, щоб українці боролися за свою національну пам’ять.
У чому найбільша заслуга Василя Семеновича?
Левко Лук’яненко:
Ця людина інтерес рідної країни ставила вище від свого інтересу. Отой біль України, поступове нищення всього українського він сприймав гостріше, ніж інші – як щось важливіше…аж до особистого болю. У нього було не дуже міцне здоров’я. І операцію на шлунку мав, і п’ятки були поломані. Але незважаючи на підірване здоров’я, він більше думав про Україну, аніж про себе, і готовий був продовжити боротьбу. От в цьому його великий патріотизм, його велика сила українського націоналіста, для якого життя нації становить більшу цінність, ніж власне життя. Він присвячує своє життя боротьбі за збереження нації. Оце основна віха його характеру і його найбільша заслуга.
Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938р. в хліборобській родині в с. Рахнівці на Вінниччині. Після закінчення школи навчався в Донецькому педінституті. Далі вчителював, служив в армії, працював в газеті.
У 1959р. у «Літературній газеті» з’явилися перші вірші поета. З 1961р. викладає українську мову та літературу в 23-й Горлівській школі. У 1963р. вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка в Києві. Бере участь у роботі Клубу творчої молоді. За участь у протесті на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» виключили з аспірантури. Відтоді не надрукували жодного рядка.
У 1965р. одружився з Валентиною Попелюх, та народився син Дмитро. У 1970р. на похороні Алли Горської звинуватив владу у її вбивстві. У Брюсселі виходить його перша книжка «Зимові дерева».
У 1972р. разом з іншими укр. поетам його було заарештовано й засуджено. Ув’язнення відбував у Мордовії. Після завершення основного терміну відправили у заслання. Після повернення відмовився від радянського громадянства. У 1979р. повертається та працює у Києві.
У 1980р. знову був засуджений до 10 років ув’язнення та 5 років заслання. 28 серпня 1985р. його відправили у карцер, де він оголосив голодування. У ніч із 3 на 4 вересня 1985р. помер.
ІА "Вголос": НОВИНИ