Територія нинішньої Січеславщини (Дніпропетровщини) історично була периферійною, прикордонною, фронтирною в українському етнічному просторі. Це історична межа Лісостепу і Степу, за яку тисячоліттями тривала боротьба землеробів і кочівників, рільничої і номадської цивілізацій. Українці наполегливо й уперто освоювали та завойовували цю землю. В період модерної історії (ХІХ – ХХ ст.) хижих татарів змінила імперська політика Московії, яка по-новому виставляла бар’єри перед українськими поселенцями краю, але сутність протистояння залишалася старою: українець почувався на своїй землі лише впертим осадчим, вічним шукачем захисту й ліпшого життя, вічним Миколою Джерею, що втікає від недолі, але долі не знаходить…
Відповідним чином земля Січеславщини не була включеною в органічний розвиток українського етносу, її мешканці дихали національним повітрям, вбирали українську культуру, формували свою національну ідентичність, тільки долаючи перешкоди, тільки пробиваючись через товщі чужих віянь і загат. Тому сформуватися українській цілісній особистості в просторі цього вічного фронтиту, цього нестійкого соціального місива було дуже важко.
До числа небагатьох цілісних національних особистостей Січеславщини належить Микола Капустянський (1880 – 1969) - військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий УНР, фундатор ОУН, публіцист і теоретик військової справи.
Народився майбутній видатний українець в с. Чумаки нинішнього Томаківського району в родині священника. До сьогодні не з’ясованими до кінця залишаються дві дати його народження: чи то 5 лютого 1880 р., чи то 30 березня 1881 р. він з’явився на світ. Достеменно відомо, що закінчив Микола Капустянський катеринославську духовну семінарію, але, змужнівши, обрав військову справу і записався вільнонайманим до 134-го Феодосійського піхотного полку, який був розквартирований на Катеринославщині.
У 1904 – 1905 рр. брав участь у Російсько-японській війні. У 1912 році закінчує Імператорську Миколаївську військову академію (до 1909 р. – Генштабу) у м. Санкт-Петербурзі, яка на той час була престижним головним військовим закладом із підготовки командирів і фахівців штабної служби. За жеребкуванням йому дісталася малодосліджена тема дипломної роботи «Авіаційна військова розвідка», за яку він отримав високу оцінку (11,5 балів). Як один із найкращих випускників за успішне закінчення Академії був нагороджений орденом Св. Анни (III ст.).
За успіхи в навчанні, на його прохання, наказом Генштабу № 27, в 1913 році призначається командиром роти 105-го піхотного Оренбурзького полку (Вільно), в якому він служив підпоручником після закінчення Одеського піхотного училища (1904 р.).
(М. Капустянський - третій зліва у першому ряді)
У роки І Світової війни воював у складі різних корпусів на різних посадах, нагороджений орденами за хоробрість Св. Анни та Св. Володимира, здобув звання полковника, став начальником штабу 173-ї піхотної дивізії.
Як тільки почалася українська Національна Революція, М.Капустянський переїхав до України, взявся за українізацію частин російської армії, став першим помічником генерала П.Скоропадського при формуванні його Першого Українського Корпусу і невдовзі був призначений начальником штабу 1-ї дивізії. У листопаді-грудні 1917 року під його безпосереднім командуванням дивізія у складі частин корпусу не пропустила на Київ збільшовизований 2-й гвардійський корпус, роззброїла 34-й Вітебський полк, завдала більшовикам значних втрат під Старокостянтиновом, Жмеринкою, Бердичевом.
Надалі М.Капустянський очолив штаб Північно-Західного фронту, працював у Генштабі армії УНР, потім Української Держави. Став співавтором законодавчих актів – Закону про проходження служби старшинами Генерального штабу Української держави та інші. У новоствореному Воєнно-науковому комітеті при Генштабі під керівництвом В.Сінклера розробляв армійські статути, навчальні посібники для старшини.
М.Капустянський підтримав бунт Директорії проти проросійської політики гетьмана П.Скоропадського, виконував обов’язки Головнокомандувача з військових операцій. Влітку 1919 р. обіймав посаду помічника начальника 1-ї (оперативної) управи штабу армії УНР, потім начальника оперативного відділу об’єднаних армій УНР та УГА. Він брав участь у розробці плану наступальної Київської операції (6–31 серпня) і здійсненні серпневого 1919 р. наступу на Київ двох армій суверенних держав – УНР і ЗУНР, що призвело до визволення майже всієї Правобережної України та Києва від большевиків. У 1920 р. Капустянський – генерал-квартирмейстер штабу Діючої армії УНР, згодом підвищений у званні до генерал-хорунжого.
У 1921 р. інтернований на території Польщі в таборі Ланцут, керував військовим вишколом старшин армії УНР у Кашинській школі старшин. В цей час написав свою класичну працю «Похід українських армій на Київ-Одесу у 1919 р.», яка витримала кілька видань (1921–1922 рр., 1936 р., 1946 та 2004 рр.) і стала своєрідним маніфестом українського мілітаризму як перша такого плану спогад-студія. Зокрема в цій книзі описано, як українські війська відвойовували Катеринослав від большевиків і махновців-анархістів.
На еміграції М.Капустянський був одним із засновників Українського наукового товариства в Парижі, співзасновником першого воєнно-літературного журналу «Табор», де публікувалися праці істориків УГА і армії УНР. Відтак став першим військовим істориком українського зарубіжжя, який в складних умовах інтернування та еміграції заклав основи історіографії української національно-демократичної революції 1917–1921 рр.
Від 1923 р. він мешкав у Парижі і був обраний головою Української громади у Франції. Після смерті Головного Отамана С.Петлюри у 1926 р. почав співпрацювати із Є.Коновальцем, який тоді вже розбудовував Українську Військову Організацію. М.Капустянський став членом УВО і від неї був представником на 1-му Конгресі українських націоналістів (28 січня – 3 лютого 1929 р.). Тут обраний заступником голови Президії Конгресу. Конгресом ОУН була ухвалена Військова доктрина на підставі рефератів Є.Коновальця «Військова справа» і М.Капустянського «Військова політика України» та його доповіді на пленарному засіданні «Військова справа».
М.Капустянський стає керівником Військової референтури Проводу українських націоналістів (ПУН). Розробляє основні програмні засади ОУН у галузі військового будівництва в Україні на різних етапах її існування: в умовах бездержавності, Української революції, незалежності. Створені ним філії референтури у Відні, Данциґу, Берліні розгорнули широкомасштабну діяльність. У 1931 р. під його керівництвом було розроблено програму «Загальний військовий вишкіл» для колишніх старшин армій УНР і УГА неподалік Данциґа (м. Гданськ, Польша), надруковано в Парижі у 1931–1932 рр., також низку брошур під спільною назвою «Військове знання».
У 1935 р. як представник ОУН і відомий воєначальник за дорученням голови ОУН Є. Коновальця Микола Капустянський здійснює тривалу поїздку до США і Канади. Своїми доповідями та промовами з приводу завдань українського національного руху сприяв поширенню і створенню філій українських націоналістичних організацій, зміцненню зв’язків Української стрілецької громади у Канаді з місцевими віддаленими організаціями. Перебуваючи у Канаді, він написав працю «Українська збройна сила і українська національна революція» (1936 р.), у якій відтворив ґенезу українського війська від доби Б. Хмельницького до часів визвольних змагань 1917–1921 рр.
У 1938 р., повернувшись до Європи, М.Капустянський редагує військово-науковий збірник «Війна та техніка». У серпні 1939 р. стає учасником ІІ Великого збору ОУН у Римі (Італія); після розколу в організації належав до мельниківського крила ОУН(М). Але він ніколи не був прихильником обраного А. Мельником курсу на співпрацю з Німеччиною, що видно з матеріалів і спогадів діячів стосовно розколу ОУН (1940 р.). Увійшов до нового складу проводу ОУН знову як керівник Військової референтури.
На початку серпня 1941 р. у складі «похідних груп» ОУН М.Капустянський прибув до України. Був обраний третім заступником (з військових справ) голови Української Національної Ради, створеної у Києві прибічниками А. Мельника. Вів велику пропагантивну роботу в тяжких умовах окупації. Очолив новостворений Інститут студій Української визвольної боротьби реорганізованої Академії наук України. У 1942 р., разом з іншими активними членами ОУН (М), причетних до видання часопису «Українське слово», був заарештований гестапо, але завдяки заходам колишнього командира 7-ї Львівської бригади УГА, а тепер полковника абверу Альфреда Бізанца його звільнили.
Після Другої світової війни продовжував діяльність в лавах ОУН (М). У 1948 р. призначається військовим міністром уряду УНР в еміграції. На V Великому зборі був одноголосно обраний головою Сенату Українського націоналістичного руху. За свою довгу бойову та політичну діяльність був нагороджений президентом УНР в екзилі орденом (Хрест) Симона Петлюри, Колегією Старшин – пропам’ятною воєнною відзнакою УГА (Галицьким хрестом), Головною Управою Української Стрілецької Громади в Канаді – Українським Комбатанським хрестом. Помер Микола Капустянський у Мюнхені 19 лютого 1969 р. у ранзі генерал-полковника, присвоєного урядом УНР в екзилі. Поховали його на українській дільниці мюнхенського цвинтаря Вальдфрідгоф.
Окрім названих праць М.Капустянського ще велике значення мали його «Програма і Устрій Організації Українських Націоналістів» та «Нариси споминів. 1929 – 1939 роки».
Вже цей короткий нарис діяльності і творчості сміливого дніпровця промовляє про його визначні заслуги перед нацією і про особливу ідейну вартість його постаті. Тому дуже дивно, що дотепер ця непересічна особистість не знайшла належного пошанування в себе на малій батьківщині, на Січеславщині.
Тож Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова в Дніпрі розпочинає роботу з ушанування Миколи Капустянського в Дніпрі і на Дніпропетровщині, розуміючи, що ця героїчна особистість є символом нашого краю і може бути моральним та ідейним фактором зростання українства в просторі всієї Південної України як людина, народжена силою духу та життєвою енергією вічних осадчих степового помежів’я.
Першими кроками в цьому напрямку могли б бути такі:
- розпочати ініціативу з присвоєння імені М.Капустянського вулицям в усіх містах Дніпропетровської області та обласних центрах Південної України;
- встановити меморіальну дошку М.Капустянському на стіні колишньої духовної семінарії, де він навчався;
- присвоїти ім’я М.Капустянського одному з військових вузів або військових училищ Південної України;
- щорічно в день визволення Катеринослава (Дніпра) від большевицько-махновських військ проводити демонстративний «Похід Капустянського» центральними вулицями Дніпра - символічний марш патріотів міста за українську Січеславщину;
- провести наукову конференцію в Дніпрі на тему «Постать М.Капустянського на тлі української військової історії».
ІА "Вголос": НОВИНИ