Родичі загиблих іноді розповідають, що досі змушені самостійно їхати по тіла або ж звертатися по допомогу до волонтерів. А волонтери, своєю чергою, уже рік діють у цій справі без державної підтримки.
Родичі загиблих шукають допомоги у волонтерів, а не в Міноборони
Волонтери не лише доставляють продовольство, часто їм доводиться забирати тіла вбитих воїнів. Таку ж справу роблять і побратими загиблих. За інформацією родичів, деяких загиблих з поля бою вивозили їхні товариші. Іноді вони можуть самостійно й ховати загиблих.
«До нас часто звертаються родичі загиблих чи побратими, щоб ми допомогли перевезти тіло з місця загибелі чи з моргу. У нас бувають випадки, коли забираємо тіла з «жовтої зони» і доставляємо їх до моргу. На початку війни це було дуже часто, тепер – рідше», – розповідає волонтер Ілля Лисенко з позивним «Хотабич».
Насправді тіла загиблих з поля бою мали б забирати безпосередньо командири підрозділів. А за транспортування відповідає тилове забезпечення Збройних сил. Адже щодо кожного загиблого військового мали б відкривати кримінальне провадження. Патологоанатоми повинні виявити причину смерті, провести необхідні процедури, а потім за допомогою військкоматів і місцевих органів влади тіла відправляють на місце поховання.
Насправді все відбувається не так. Від відповідних органів сім’ї загиблих не побачили ані належного виконання їхніх обов’язків, ані відповідного ставлення до загиблих героїв. Тому люди у своєму горі частіше йдуть саме до волонтерів. Адже знають переваги їхньої роботи.
«Якщо є загиблий, родичі повинні звернутися до військкомату. А військкомат повинен організувати доставку тіла. Але родичі звертаються до волонтерів. Адже знають, що машини в нас доглянуті, з кондиціонером і при перевезенні тіла до покійного ставитимуться з повагою. До того ж родичам відомо, що ми це зробимо значно швидше. Ми пунктуальні, принципові. У нас не буває «але» чи «або». У нас є «так» і «ні». Саме цим ми відрізняємося від військкоматів, які повинні доставляти тіла», – розповідає «Хотабич».
«Займатися цією справою – воля самих волонтерів»
Звичайно, Міністерству оборони така ініціатива волонтерів лише на руку. Проте там не вважають це «перекладанням повноважень». Хоча деякі волонтери до такого становища ставляться навіть не з розумінням, а зі схваленням.
«Командування, навпаки, нас спонукає у нашій роботі. Вважаю, що немає сенсу в цьому питанні вирішувати, хто має цим займатися – відповідні органи чи волонтери. Як ефективніше, так і треба. Уявімо, що є структура, яка вивозить тіла. Ця структура повинна домовлятися з іншою стороною. У цій структурі є люди, спеціально для цього найняті, які мають свої права й обов’язки. І хто дасть гарантії, що ті, які поїдуть забирати тіла, будуть у безпеці? Ніхто не може дати гарантії. Людина, яка буде керівником цієї структури, не відправить на виконання завдання іншу особу, не маючи гарантій безпеки для неї», – розповів волонтер, капелан УПЦ КП Дмитро.
Коли створювали добровольчі батальйони, вони теж діяли не за інструкціями. Але саме їхні вчинки виявилися дієвими. Саме першим добровольцям удалося стримати ворога в межах частини Донецької і Луганської областей. Волонтери переконані, що в нинішній ситуації кожному доводиться чимось ризикувати і брати на себе відповідальність. Це роблять не за інструкціями, але це ефективно. За словами отця Дмитра, немає сенсу чекати, поки державні органи заберуть тіла, що можуть лежати на полі бою по кілька тижнів. Державні структури потрібно змінювати, а не сподіватися на них.
«Усупереч закону, заради правди»
Роблячи на сьогодні одну з найнеобхідніших справ, волонтери діють усупереч законодавству. Адже їхню діяльність можна зарахувати до одного з пунктів Кримінального кодексу – незаконне заволодіння тілом. Проте таке положення могло б діяти в мирний час.
Юристи стверджують: якби влада не розуміла, що волонтери виконують важливу роботу, яку самі взяли на власний контроль, проблеми могли б виникати. Проте запущений механізм волонтерської діяльності навряд чи можна вже зупинити. До того ж влада не встромляє палиці в колеса.
«Ми навіть не цікавилися юридичним боком цього питання. Коли до нас звертається третя сторона – знаємо, хто це. І не шукаємо загроз із погляду юриспруденції. До того ж ми достатньо відомі. Тому ані з ДАІ, ані з представниками ЗСУ на моїй практиці питань і проблем не виникало. Більшість правоохоронних органів нас знає, тому ми спокійно виконуємо свою роботу», – розповідає Ілля Лисенко.
Керівництво української армії ніколи не готувалося до масової загибелі солдат. Тому тепер, під час військових дій, виникає серйозна проблема й з упізнанням загиблих.
Розпізнавальних металевих жетонів немає в армії дотепер. Волонтери намагаються упізнавати тіла за особистими речами загиблих або (якщо є можливість) за особливими ознаками на тілі. Проте за документами й особистими речами можна ідентифікувати менше ніж половину загиблих військових. Решту – тільки за аналізом ДНК. Хоча процес проведення цієї експертизи налагоджували, було створено єдину базу, все ж вона залишається проблемною. Адже в Україні немає технологій для швидкого проведення аналізів ДНК.
Дар'я Бура, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ