Місяць лютий – для українців період традиційного вшанування пам'яті визначного поета і мислителя-націоналіста Євгена Маланюка (1897-1968). У лютому він народився, цього місяця й пішов із життя. На 2018 рік припадає 50-та річниця смерті Великого Вигнанця з рідної землі (на чужині письменник прожив 48 років!). Пропонуємо націософську студію про одну з найцікавіших і завжди актуальних проблем, осмислюваних проникливим Автором.
Проблема осмислення фатального і деструктивного ментального комплексу малоросійства постала перед українською культурною елітою на початку ХХ ст., коли, власне, почала активно визрівати модерна українська нація. І тут першість належить авторам, які сформувалися у 1920-і рр. в ідейно-літературну течію «вісниківства», що базувалася на світогляді вольового націоналізму й естетиці неоромантизму. Ще перед 1-ю Світовою війною у своїй гострій публіцистиці інтелектуальний лідер цієї течії Дмитро Донцов (1883-1973) зумів чітко і пронизливо реактуалізувати проблему безхарактерності українства, його внутрішньої роздвоєності, психологічної схильності до втечі від історії, від відповідальності. Це він спочатку зробив у чудовому есеї «Національні гермафродити» («Наш голос» (Львів), 1911р., №9-10), а згодом розгорнув свої тези у більших творах: «Модерне москвофільство» (праця вийшла окремою брошурою: Львів, 1913), статтях «Нарід – бастард» (журнал «Шляхи», 1917, №1-3) і «Культура розкладу» (там само), яка у розширеному варіанті вийшла у 1919 р. в Черкасах під назвою «Культура примітивізму: головні підстави російської культури». Д. Донцов аналізував проблему малоросійства більше у площинах політики, культурних і цивілізаційних орієнтацій (між Сходом і Заходом) України, в плані ментальності її мешканців. У період «Літературно-наукового вістника» і «Вістника» (1922 – 1939 рр.) він писав багато на тему малоросійства і став чи не найбільшим його поборювачем в українській політиці і культурі, одночасно мобілізувавши до цієї «священної» справи цілу когорту своїх однодумців і послідовників.
Євген Маланюк належав до найближчих ідейних соратників Д. Донцова в міжвоєнний період і пізніше, в багатьох напрямках він поглиблював його етнопсихологічні, культурологічні та націософські тези. Одним з таких напрямків була літературна критика, есеїстичні роздуми про ментальні основи малоросійства на рівні мистецьких виявів.
Як відомо, Є.Маланюк активно формувався ідейно у 1920-1923 рр., коли він, недавній вояк Армії УНР, темпераментно осмислював причини українських історичних поразок, перебуваючи у таборах для інтернованих вояків цієї Армії на теренах Польщі й надзвичайно активно співпрацюючи з різними таборовими часописами, де обговорювалися нові шляхи піднесення нації. Саме тоді він познайомився із новим дискурсом націоналістичної публіцистики, насамперед творами Д. Донцова (праця «Підстави нашої політики» (1921) і його статті у «Літературно-науковому віснику»), які він вважав «епохальними» для національної культури і самосвідомості. Є. Маланюк міцно увійшов у гурт вісниківських авторів і став найяскравішим виразником його культуротворчих, мистецьких та філософських інтенцій. Він не тільки визнав авторитет Д. Донцова і підтримав його лінію в культурі і політиці, а й сам включився в націоналістичний рух, у 1927 р. редагував журнал Легії українських націоналістів «Державна нанія» (Прага), куди запрошував до співпраці і Д. Донцова, протягом наступних 1930-1960-х рр. поет був ідейним авторитетом для націоналістичного руху, підтримував найтісніші зв'язки із провідними його діячами, послідовно друкувався переважно у націоналістичних часописах, ціле життя вів дуже тепле і відверте листування із Д. Донцовим.
«Російська людина є вічно невмотивованою, хаотичною на екзистенційному рівні, агресивною і деструктивною через власну національну неорганічність»
Закономірно, що в епіцентрі «вісниківського» націософського дискурсу були дві великі проблеми: російської імперії-цивілізації і малоросійства. «Вісниківські» автори, передусім Д. Донцов, осмислювали Російську імперію як типову євразійсько-азійську деспотію монгольського, тобто ультрамілітарного, типу, схильну до постійної агресії, загрозу духові і принципам Окциденту, супербюрократичну, черству і немилосердну систему, спрямовану на пригнічення своїх громадян, власне, негромадян, як гігантське місиво різних етносів, цивілізаційних впливів, ментальних дифузій. Тому, за тлумаченням Д. Донцова («Підстави нашої політики»), російська людина є вічно невмотивованою, хаотичною на екзистенційному рівні, агресивною і деструктивною через власну національну неорганічність, невстояність, розшарпаність її психічних тенденцій. «Росія була країною, – писав він в іншій праці, – де жилося найбільш імпульсивно, де ставилися і розв'язувалися «великі проблеми», де підносилися «великі кличі!»… У Росії не було такого яскравого поділу на класи і стани, як на Заході… Рівність рабів перед спільним володарем і паном виглядала як рівноправність вільних громадян, і леґенда про «демократичну Росію» робила формальне спустошення серед вульгарно думаючої маси.
До того прилучилася нова легенда – про Росію, носительку політичного і суспільного поступу. Імпульсивна гра сил у варварській, невнормованій суспільності, природний вибух незадоволення в деспотично керованому краю бралися за вияв колосальної духовної енергії; безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою організму – за ознаку його відпорности і великої життєвої сили… В Росії… мріялося про раптовий стрибок з царства бича в царство свободи, там два помножити на два могло бути не так, як у «гнилім Заході», чотири, а часом три, часом п’ять і навіть десять!
… Ціла низка установ тяжіла від віків над кожною російською людиною: «община», «кругова порука», родинний уклад, ортодоксальна Церква, донедавна самодержавство і панщина. Установи, що в протилежність до вільних уряджень Заходу, як у ланцюгу тримати думку й сумління одиниці, роблячи з неї zoon politicon у найвульгарнішім значенні сього слова – не громадську істоту, а суспільну тварину, що в усіх своїх вчинках звикла керуватися не власною волею, а лише інстинктом юрби» («Культура примітивізму»).
У часовому відтинку між 1921-м і 1941-м роками, коли вийшла книга чільного «вісниківця» Юрія Липи «Розподіл Росії», український націоналізм формує завершену концепцію-стратегію щодо євразійської імперії: лише демонтування цієї агресивної деспотії з добре випрацюваною експансивною і розкладовою культурою та пропагандою може кардинально змінити геополітичну і культурологічну ситуацію в Європі, може вберегти українську людину від згубного психологічного комплексу малоросійства, національної деструкції й асиміляції.
Є.Маланюк вважав, що злам українського національного характеру відбувся десь у 13-14 ст., після падіння української державності і невгавного жорстокого терору з боку азійських кочівників
Є.Маланюк у своїй есеїстиці пробував розкрити і пояснити причини і наслідки пасування української людини перед цією Імперією, зрозуміти механіку творення малороса і його фатальну роль в історії і культурі в міжнародних масштабах. В есеї «Творчість і національність» (1935 р.) він так осмислює психологічний комплекс малоросійства: «Малоросійство – то комплекс в своїй порочній орхідейности і розрослости досить складний і многобічний, многоликий… Малоросійство було, є і, певно, буде, особливо в історії культури (де чудесних перескоків не буває) однією з найістотніших проблем.
… це є своєрідна форма національного гермафродитизму (згадаймо статтю Д.Донцова «Національні гермафродити» 1911 р. – О.Б.), якого непомітний первень, до речі, отруїв києво-могилянський фрагмент нашої культури, фрагмент, що в результаті дав, поруч мазепинців, цілу галерею Прокоповичів і Безбородьків, дав фактично підмурівок культурі петербурзької імперії і кілька поколінь тієї культури будівників і працівників, полишивши для нації, як спізнілу ремінісценцію, властиво Сковороду й Котляревського…».
«Через тотальний терор імперії монгольського типу витворюють серед підкорених народів особливу ментальність самоприниження, роздвоєності між «своїм» та «імперським»
Є.Маланюк вважав, що злам українського національного характеру відбувся десь у 13-14 ст., після падіння української державності і невгавного жорстокого терору з боку азійських кочівників, коли в українській психіці витворилася специфічна схильність до пристосуванства як єдиної форми для виживання, сформувалися специфічні каліцтво і недокровність щодо відчуття власної етнічності.
В есеї «Єдинонеділимство» (1964 р.) він так пояснював історичну природу двох імперій – Російської і Польської, - з якими довелося зіткнутися українству: «Накидання своїх богів, своєї культури і мови з одночасним геноцидом, масове вирізування й винищування населення, руйнація цілих міст як осередків культури й історичної традиції, руйнування економіки й осілого (органічного) господарства, підтинання расового коріння, виселювання цілих областей, … вирізування на живім тілі народів штучних кордонів – то дії і методи, притаманні імперіялізмові «монгольського» типу». Він відрізняв цей тип імперіалізму від римського: «Рим ніколи не втручався в справи духа, ніколи не ліз «з чобітьми в душу». Його панування залишалося в границях політичної «механіки» і ніколи не переходило в політичну «хімію» і в терор як політично-адміністраційну методу». Власне, «римський» тип імперії продовжили згодом Британія і Франція.
Через тотальний терор імперії монгольського типу (Польща, очевидно, «заразилася» від Московії цим десь у 16 ст., коли активно змагалася з нею) витворюють серед підкорених народів особливу ментальність самоприниження, роздвоєності між «своїм» та «імперським», схильності до вдавання як форми самозахисту. В есеї «Три літа» (1935) Є.Маланюк так описує процес культурної деградації української нації: «Вже в новелах «Миргороду», в зниженім і душнім їх світі, в здеградованих і зредукованих до напівтваринного стану постатей «недолюдків», в їх позаісторичнім, позажиттєвім існуванні – дає Гоголь гротесково-яскравий і в цілій своїй фантастичності реальний образ суспільно-національного стану України початку 19 ст. На тлі сонячно-багатої країни, серед руїн бурхливого минулого занепадають в смертельний сон маєтки й хутори решток козацької й гетьманської еліти. «Енеїда» Котляревського – се останній пізній цвіт тієї української шляхетчини, що вже сама себе пародіює й травестує. В своїм розкладі вона розпадається на дві частини: одну втягує Петербурґ – «атєчество» Розумовських, Безбородьків і Трощинських; друга – підупадає, потрохи розчиняється в закріпаченій регіональній «Малоросії»-родінє» з її «Наталками-Полтавками», «панськими» звичаями і піснями, з її буттям, що звужується в побут… З соціяльних випадків цього процесу постає кошмарна галерея «Мертвих душ».
Імперія євразійська запихає підкорені народи в абсолютну безвихідь, в провінційність універсальну, тобто цілковиту безпросвітність і приниженість. Це дуже точно відображають твори М.Гоголя, який, інтуїтивно скоріше, відчув цю фатальну аісторичність України в обіймах Імперії: «Зіпхнуті до стану напівтваринного, занурені в тупім безладі, вже поза межами історії, десь поміж кухнею і спальнею, дотлівають залишки української еліти» (це про «Старосвітські поміщики» Гоголя) (есей «Ґоґоль – Гоголь»).
«Імперія своїм пресом диктатури й асиміляторства убивала в людині все щире, істинне, душевне»
І далі Є.Маланюк робив цікаве спостереження: процес відходу кожної особистості, особливо творчої, від своєї духовно-національної основи мав «патологічний характер», завдавав тій особистості невиліковних ментальних травм. Це й потверджує особа і творчість геніального М.Гоголя: «Та ворожа цивілізація вимагала моральної смерті, бо розриву з органічною цілістю, а одночасно – механічно розплистися в атмосфері неокреслености «Росії», отже, культурно-національного самогубства. Це був найжахливіший фавстівський варіянт «продажу душі чортові» (Там само).
Імперія своїм пресом диктатури й асиміляторства убивала в людині все щире, істинне, душевне. «Більшу частину свого життя мусив Гоголь удавати росіянина, патетичного патріота імперії». Так з’являється комплекс Хлестакова: це не тільки герой безсмертної комедії «Ревізор» виконує роль людини-химери, людини-ілюзії, а й сам автор твору постійно живе в світі внутрішнього роздвоєння, фікції, силуваного самовип’ячування й одночасного прислужництва.
Є.Маланюк вважав, що М.Гоголь «заклавши підвалини під «велику» російську літературу», «мимоволі загасив сонячно-аполлонійську» традицію А.Пушкіна в ній, «викривив органічний розвій молодої російської літератури», «отруїв її трупною отрутою». Під «отрутою» він мав на увазі теми і настрої Гоголевої творчості, які успішно опанували російську літературу передусім через Ф.Достоєвського: неухильний потяг до зображення ницих сторін життя, психопатологічні тенденції, схильність до псевдомістики, фальшиве позерство, проімперський шовіністичний екстаз, усе те, що потім отримає назву «Карамазовщина». «Хлєстаковське фальшування історії і великодержавницька патетика, - підсумовував Є.Маланюк, - хлєстаковська містика і хлєстаковський месіянізм, не виключаючи сучасного хлєстаковства комуністичного, як кожне ошуканство, нічого конструктивного не дали» (Там само).
У цьому плані есеїст вважав, що міжнародне малоросійство, тобто творчість асимільованих і покалічених душевно різними імперіями митців, стало основою для народження мистецтва авангарду: неорганічного в засаді, штукарського за сенсом, ілюзійного в підсумках. При цьому посилався на Н.Бердяєва, який у творчості М.Гоголя бачив щось близьке до кубізму П.Пікассо.
Це він глибше пояснював так: «Малорос в мистецтві, як людина спустошеної душі, по опануванню техніки, інстинктивно кидається до всілякої декораційности, щоб, очевидно, ту пустку якось закрити. Під декораційністю цією треба розуміти… показну голизну скаліченої форми, різні формалістичні витівки, врешті, той технічний теоретизм, ту ексгібіціоністичну балаканину про творчість, замість творчого діяння…» (есей «Творчість і національність»).
У 20 ст. в Україні малоросійство, за Є.Маланюком, набуло форми специфічного «простацтва», яке він називає «енківщиною». Цей термін запозичений у Миколи Хвильового, який цим суфіксальним закінченням типового українського прізвища на Наддніпрянщині означив новітній масовім, примітивізм і хлестаковщину іншого типу – як механічне імітаторство, невибагливе наслідування стандартних трофеїв народної культури. «Енківщина… носить в собі первень гоголівського демонізму. І в тім полягає її ірраціоналізм… Енківщина має сотні масок і сотні постатей. Вона змінлива, як Протей, а двозначна, як спокуса…» (Там само). Під «енківщиною» він мав на увазі і таких діячів, як І.Огієнко, через його антиісторичну інерцію до розвивання в нових історичних умовах явно застарілого народництва як культурної програми.
Він бачив у явищі малоросійства не тільки звичайну асимільованість значної частини українців, а й масштабну тенденцію у ньому до творення хворобливої ментальності
Є.Маланюк осмислює енківщину, яка маскує свою малоросійську природу, етно-фольклорними декораціями, як принципове пораженство: кожен примітивний просвітянин в засаді погоджується на визнання вторинності, нижчості, меншовартості української культури. «Національно-аморфна і етнічно-блаженна «Просвіта» - це сутність української енківщини, національного самопрофанування». «Малоросіянізм і просвітянізм позостають в сталій лучности між собою… вони плекають і доповнюють одне другого. І в цім полягає фатум… Посівши формальну освіту, «енко» легко проробляє кар’єру до найвищих щаблів інтелігентської єрархії… Власне, з тучного ґрунту просвітянізму виростають недокрівні орхідеї малоросіянізму, що є дегенеративним витонченням просвітянщини. Символічними постатями новітнього малоросійства для Маланюка були геть зденаціоналізовані митці-вихідці з України – композитор Ігор Стравінський і маляр Олександр Архипенко. Джерело їхньої творчості – це «універсальний атеїзм в органічнім зв’язку з національним гермафродитизмом». (Там само). До слова, саме цих митців сьогодні ліберальні культурники в Україні прагнуть подати як «найбільші українські художні завоювання 20 ст.».
Як бачимо, Є.Маланюк набагато глибше за інших культурологів України концептуалізував і глобалізував поняття «малоросійство». Він бачив у явищі малоросійства не тільки звичайну асимільованість значної частини українців і їхній відступ від національної культури та ідеї, а й масштабну тенденцію у ньому до творення хворобливої ментальності в широких верствах культурників, політиків, митців, яка мала інтернаціональні обсяги. Літературним батьком малоросійства він вважав М.Гоголя: «на певній глибині малоросійського комплексу… невсипущо чаклує вовкулаче чаклунство «Ніколая Васільєвіча Ґоґоля» … ті політичні наслідки і комплікації, що постали на маргінесі його творів». Саме малоросійська національна недокровність породила такі фатальні явища української свідомості і культури, як «просвітянщина» й «енківщина», тобто неухильний потяг певних частин нації до самопрофанування національної культури, до хлєстаковського вдавання, ілюзорництва, канонізованої фальші, зрештою до культурної поразки перед викликами Історії, що виявлялася у нестримному українському хуторянстві, в невпинному бажанні все робити пласким і невиразним. Саме ці традиції і сьогодні лежать важким тягарем на творчих спроможностях українства, яке часто вдається до примітивних форм свого культурного самозахисту, остерігається будь-якої складності, аристократизму, високої ідейності в мистецтві.
Олег Баган, Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ