Нагадаємо також, що з 12 липня до 5 серпня цього року у Львові за адресою пл. Ринок, 1, вже вдруге поспіль відбувається просвітницький проект «Єврейські дні у Ратуші».
Одруження
Обов’язком кожного віруючого єврея є одружитися. Це випливає із Божої Заповіді: «Ви ж плодіться й розмножуйтеся, роїться на землі та розмножуйтесь на ній!» (Буття 9,7).
Рабин Еліезер навчав: хто не виконує цього обов’язку і не має дітей, того можна порівняти з убивцею. Рабин Аківа порівнював такого з тим, хто погордував Божим образом. До слова, серед єврейської спільноти поширені також шлюбні контракти (ктубот) (ketubbah), сватання (shidduch).
Вступ у шлюб починався з часу, коли батько юнака після перемовин із батьком дівчини сватав її (Буття 34:4; 38:6; Судді 14:2); інколи пропозиція про шлюб могла виходити від батька нареченої. Деколи наречений сватався сам. Бувало, що батько нареченого або він сам делегували кого-небудь із таким порученням до родичів нареченої (траплялися випадки, що вибір нареченої не мав згоди батьків). Згода і благословення родичів вважалися передумовою щасливого сімейного життя.
Весілля починалося з того, що наречений, виряджений мамою, із вінком на голові, йшов назустріч нареченій у супроводі друзів і, ймовірно, музикантів. Увечері першого весільного дня подруги виводили наречену назустріч нареченому. Відтак до цієї процесії приєднувалися гості. В честь урочистої події запалювали факели, світильники. Шлюбний бенкет міг тривати до семи днів, він супроводжувався застіллям, піснями, танцями, іграми, відгадуванням різних загадок. Наречену приводили до нареченого під покривалом. Від батька вона отримувала придане – худобу або земельний наділ. Наречений, приймаючи наречену у своє володіння, піднімав над нею полу своєї одежі, засвідчивши тим, що бере на себе турботу про дружину та її захист.
Шлюб укладається обрядом кидушин – придбання жінки за гроші з передачею їй золотої обручки без прикрас. Задля цього відбувається хупа – сам процес вінчання. Тоді наречений передає нареченій ктубу – шлюбну угоду, в якій обумовлені зобов’язання чоловіка і права жінки.
У минулому (під час багатоженства) у євреїв право чоловіка оголошувати розторгнення шлюбу без згоди жінки мало юридичний сенс, тепер – лише символічне значення. Єврейський документ про розлучення має назву – get (П. Джонсон).
У вітрині відділу Юдаїзм (Львівський музей історії релігії) представлена літографія із художнього полотна В. Стройовського “Єврейське весілля в Галичині” (XIX). Бачимо різних персонажів, які представляють тодішні верстви єврейської спільноти краю. Їх обличчя, рухи рук, уста, очі випромінюють радість з приводу народження нової єврейської сім’ї. Адже із народженням нової сім’ї завжди очікується продовження роду людського. Середній вік тих, які вступали в шлюб, становив 18 років; дівчина могла виходити заміж по досягненню 12, хлопець – 13 років.
Серед євреїв побутує левіратний шлюб: обов’язкове одруження бездітної вдови з дівером (Повторення Закону 25:5). Відмова від такого шлюбу називається – halizah.
Хліб
Хліб у біблійному тексті вважається споживанням їжі. У правовірних євреїв вона відповідно називається: дозволена (кошерна) і недозволена (трефна). У Талмуді вміщується три тисячі (!) постанов про їжу.
За словами, на жаль, уже блаженної пам’яті о. Богдана Смука (парох церкви св. Софії (Львів), споживання їжі у ізраїльтян було завжди літургічним (побожним) чином. Спочатку була промова, благословення дарів (їжі і напоїв), співання псалмів, тоді споживання хліба й інших страв, протяжне ”Алилуя” і після всього благодарення (подяка Богові за споживання їжі). Старозавітна трапеза мала три види: звичайне споживання їжі у родині, де глава челяді проводив релігійні ритуали; дружня гостина (бенкет), де мали місце вже чаші з вином; гостина святочна, а особливо пасхальна, де також мали місце чаші з вином і величаві побожні гімни.
Одночасно їжа єврейської спільноти має свою специфіку. Скажімо, юдеям дозволяється вживати м’ясо лише жуйних тварин із глибоко роздвоєними копитами, домашньої птиці при дотриманні ритуального забою їх за правилами Галахи (на івриті називається шхіта ). Забій здійснюється горизонтальним розрізом. Водночас розсікається стравохід і дихальне горло. Тварина, зарізана згідно цих правил, з якої виходить вся кров, вважається кошерною. До кошерного відноситься також м’ясо птиці, якщо при забої її був перерізаний і один із симанім. Вживання крові забороняється, навіть її цяточка в яйці робить його некошерним, оскільки Второзаконня стверджує: ”Кров є життя” (12:23). Вважається, що у крові – душа тварини, і таким чином вірному не загрожує небезпека її з’їсти.
Ніж для забою використовується тільки металевий. Зазвичай його довжина вдвічі більша, ніж ширина шиї тварини. Ніж не повинен бути загостреним на кінці. Його лезо має бути гострим, без будь-яких дефектів, аби не причиняти якісь муки тварині. Особа, яка здійснює забій – шойхет (професійний різник), особисто переконується у відповідності ножа згаданим умовам, практично перевіривши його гостроту на своєму нігті.
Перед шхітою різник виголошує відповідну молитву. Професійний різник повинен одним круговим рухом перерізати тварині яремну вену. Після забою він посипає кров, яка вилилася, землею або піском. Тушка тварини, із якої витягнутий сідальний нерв (гід ха-на-ш е ), нутряний жир (хелев) і випущена кров, переходить в категорію кошер. Відбій відбувається у присутності священнослужителя або шанованого члена громади – знавця законів. Якщо шхіта виконана не за правилами, вся туша переходить в категорію трефа.
В обов’язок різника входить також кошерування м’яса – звільнення його від залишків крові. Уникаючи вживати в їжу кров, вважають юдеї, вони звільняються від жорстокості. Відтак м’ясо посипається сіллю, щоб екстрагувати кров. Збірник законів ”Шулхан Арух” викладає правила соління м’яса. Після шхіти пересвідчуються, чи не була вбита тварина при житті уже трефа. Якщо тварина мала якусь хворобу чи травму, то перевіряються всі її внутрішні органи. Зокрема, при забої тварин (за винятком птахів) перевіряють легені. Такі правила різняться у сефардських і ашкеназьких громадах. В останніх, приміром, звичаї відзначаються більшою строгістю, тому ашкенази не завжди можуть вживати продукцію сефардських шойхетів. Продукти тваринного походження (молоко, яйця) вживають, якщо вони від кошерних тварин чи птахів.
Одночасно обмовляються десятки харчових заборон (хукім), пов’язаних зі збереженням і готуванням їжі, поєднанням різних інгредієнтів і правилами забою кошерних тварин. Закон дозволяє споживати яловичину (забороняючи харчуватися м’ясом свині, кролика, зайця, омара, осетра і т. ін.). Кошрут, вважають юдейські богослови, корисний для душі. Очевидно також, що він став одним із засобів проти асиміляції єврейського народу; це один із чинників, які допомогли йому зберегти себе як націю під час історичних випробувань.
Обов’язковість ритуального забою тварин обгрунтовується в юдаїзмі на біблійних повчаннях Второзаконня. Шойхетом може бути людина, яка добре володіє багатьма галахічними тонкощами і має практичні навики. Існує спеціальна система навчання законам шхети, наявне складання іспитів перед рабинами. Підсумок – отримання спеціального дозволу – ктав каббала (лист про прийняття). Періодичнго шойхет відбуває перевірку свого фаху у рабина. У хасидів до особи шойхета виявляють навіть містичне вшанування.
1887-го утворено об’єднаний Ваад шхіта (Комітет із ритуального забою). В Ізраїлі за дотриманням правил ритуального забою відповідає спеціальний відділ Верховного рабинату.
Разом з тим, маємо відзначити, що освячений юдейським релігійним законом кошерний відбій худоби і птахів заборонено в Нідерландах (2002). Місцеві захисники прав тварин вважають цей релігійний звичай жорстоким ритуалом, що суперечить нормам гуманного ставлення до ”негуманоїдних партнерів”. Аналогічна заборона з кінця 80-х років XX ст. діє у Швеції, Норвегії, Данії. Євреї, із цих країн, які дотримуються правил юдаїзму, змушені харчуватися м’ясом, спеціально привезеним з Центральної і Південної Європи, а деколи й Аргентити та Ізраїлю.
Станом на 2001 р., у столиці Єврейської автономної області Біробіджан (Далекий Схід, Росія) почали випуск кошерної горілки чотирьох сортів. Її рецептура затверджена відділом кошерута Московської синагоги. Горілчане підприємство ”Тайг-Схід” (добре, що вже не ГУЛАГ – авт.) має можливості випускати 400-500 тисяч пляшок горілки на місяць. У Польщі теж випускається кошерна горілка, схвалена місцевим головним рабином. Продаж кошерної їжі супроводжується кошерним податком. Він надходить на рахунки рабинів, які роблять огляд і дають висновок про кошерність продукту.
Одяг
Обов’язком кожного ізраїльтянина є носити кошерний одяг. Йдеться про одяг, що виготовлений, згідно з приписами Тори: “Одежа двоїста, мішанина ниток, не ввійде на тебе” (Левит 19, 19), або: “Не вдягай одежі з суміші вовни й льону” (Повторення Закону 22:11).
Натільною білизною була сорочка із вовни або льону (Левит 13:47), що спускалася до колін. Вдома, під час роботи чи відпочинку, сорочка була єдиним предметом одягу. Деколи, крім нижньої сорочки, юдеї носили другу, більш довшу, яка сягала щиколоток. Обидві сорочки або тільки одну, нижню, обвивали поясом, на якому чоловіки носили меч. У поясах (льняні або шкіряні) зберігали гроші. Складовою одягу були плащі, якими незаможні люди, наприклад, пастухи, накривалися вночі. Тому плащ не можна було брати в якості задатку. Плащ – міцний шмат матерії, квадратний за формою; під час праці його знімали. На кутах плаща прикріплялися кисті, що мали нагадувати про заповіді Божі. Голову, ймовірно, покривали хусткою, яка була складена трикутником і зав’язувалася на голові з допомогою шнура. На ногах носили шкіряні сандалі, які прив’язувалися ремнями.
У стародавніх євреїв, як і в більшості народів світу, чоловічий і жіночий одяг чітко різнилися між собою. Саме цей етнокультурний звичай закріплено заповіддю Бога. “Жінка нехай не одягає на себе чоловічого одягу, а чоловік нехай не одягає на себе одягу жіночого. Кожен, хто чинить таке, – мерзотник перед Господом, Богом твоїм” (Повторення Закону 22:5). Одяг жінки був довший і ширший від чоловічого. Ймовірно також, що він виготовлявся із більш тонкої матерії; верхня одежа мала рукави до зап’ястя. Жінки також носили пояси і плащі. Головним убором їм служили покривала або головна хустина, що здебільшого низько спускалася на обличчя. Жіноче взуття теж було із тонкої шкіри (саф’яні сандалії). Виготовлення одежі було жіночою справою.
За біблійних часів одяг, виготовлений з неоднорідного матеріалу, був уже відомий. Однак, заборонялося носити одяг, витканий, наприклад, із вовни і бавовни. Про причини його заборони можна лише здогадуватися. Проте в юдаїзмі до цього часу існує закон про шаатнейз, який забороняє носити тканини з суміші ниток (Є. Дулуман). Чоловіча одежа повинна бути довгою, мати кишені нижче пояса.
Під час молитви правовірний одружений єврей одягає поверх одягу особливе молитовне квадратне покривало – талес (талліт) (tallit) (молитовна шаль). Талес виготовляється із вовняної, ситцевої або шовкової тканини білого кольору з декількома вишитими голубими, синіми, чорно-синіми або чорними смугами. На чотирьох кутах талесу до спеціальних отворів прив’язуються 8 китиць (кутаси) – ціціт (вірогідно, колись воно слугувало як плащ). Вони мають нагадувати вірним про 613 заповідей Тори. «І будуть китиці у вас, щоби, дивлячись на них, згадували всі заповіді Бога і виконували їх. На чотирьох кінцях покривала, яким ти накриваєшся (під час молитви) зроби собі китиці» (Числа 15:38-40; Повторення Закону 22:12). Єврей, із накинутим талесом – універсальний символ людини, яка заглиблена в молитву.
Перед ранішньою молитвою (тфіла) одягають талес: малий – під одежу, щоб носити весь день, і великий – поверх одежі, на час молитви. Одягнувши талес, на ліву руку й голову зав’язують тфілін (tefillin) – футлярчики зі шкіри з вкладеним у них текстом молитви на пергаменті (амулети-філактерії або шкіряні (пергаментні) коробочки, що прикріплюються до чола чи лівої руки під час молитви). Цей символ можна часто побачити на картинах художників. Накладаючи тфілін на чоло і руки правовірний єврей присвячує свій мозок і руки Богові.
Серед багатьох віруючих євреїв побутує звичай накидати талес і тфілін вдома, а відтак йти на богослужіння до синагоги. Під час ранкової молитви притискають китиці талеса до очей і тричі цілують їх, проголошуючи останній розділ молитви Шма. Неодружені чоловіки моляться без талеса. У деяких єврейських громадах під час шлюбної церемонії наречений одягає талес. Його одягає також викликаний до читання Тори. Померлого чоловіка, зазвичай, ховають в його талесі, з якого зняті або зрізані ціціт (китиці).
Талес також одягає хлопчик, якому сповнилося 13 років і один день (“бар – міцва” – син, який виконує заповіді) і дівчинка, якій виповнилося 12 років (“бат – міцва” – дочка, яка виконує заповіді). Хлопчика викликають читати Тору, після чого його обсипають цукерками і горіхами. Він виголошує промову на честь батьків і виявляє знання Тори. До слова, Прапор Держави-Ізраїль теж використовує традиційні кольори смуг талеса.
На службовому одязі первосвященика на грудях було дванадцять дорогоцінних коштовних каменів. На кожному з них було написано в певному порядку ім’я одного з єврейських колін. Повністю опис одягу священика (рабина) маємо у книзі Вихід (28:4-43).
Ярмулка
Так називається головний убір (шапочка) правовірного єврея. Нею покривається голова особи чоловічої статі у синагозі й поза нею. Інколи чоловіки постійно носять капелюх. В арабських країнах євреї носять тюрбани. Хасиди – широкі хутряні капелюхи. В Ізраїлі релігійні люди часто покривають голову маленькою в’язаною шапочкою – кіпою. Юдей не може пройти з непокритою головою більше чотирьох кроків.
Це засвідчує вірність чоловіків єврейському звичаю, єврейському укладу життя і побуту. Між іншим, ТаНаХ взагалі не згадує про покриття голови під час поклоніння, а Талмуд вважає це необов’язковим звичаєм. За іншими даними, голова правовірного єврея завжди повинна бути, навіть під час сну, покрита. Жінки-хасиди покривають голову (хустиною, капелюшком або іншим елементом жіночого одягу), чи бриють і носять перуку. Перука, яку ортодоксальні єврейки носять на людях має назву – sheitl.
В експозиції відділу “Юдаїзм” представлена оригінальної роботи Ярмулка (оксамит, металева нитка, шовк (XIX).
Оксана Боруцька спеціально для “Вголосу”
ІА "Вголос": НОВИНИ