Жовтневі парламентські вибори в Польщі увінчалися впевненою перемогою націонал-консервативної правлячої партії «Право і справедливість» (PiS). Попри втрату контролю над сенатом (49 мандатів проти 51, здобутого опозицією), партія Ярослава Качинського зможе самостійно сформувати уряд. На що чекати далі?
З ідеологічної точки зору PiS позиціонує себе як партія, яка поєднує консервативну католицьку мораль та політику посиленого втручання держави в економіку з метою соціальної та фінансової підтримки родини й вразливих прошарків населення. Останнє, вочевидь, найбільше приваблює електорат. Наразі Польща поступово наздоганяє Західну Європу, ставши сьомою за величиною економікою в ЄС із загальним ВВП у 524 млрд євро. Популярності PiS додає також соціальна програма «сім’я 500+», за якою з 1 липня 2019-го всі діти й молодь до 18 років матимуть право отримувати 500 злотих (понад 100 євро) допомоги на місяць. У такій ситуації інші вектори політики націонал-консерваторів, як-от намір криміналізувати аборти, узяти під свій контроль державні ЗМІ, здійснити судову реформу, проект якої суперечив принципу незалежності судової гілки влади – відходять на другий план.
У консервативному суспільстві, яким є Польща, першочергове значення надається ідентичності, захищати яку ревно обіцяють націонал-консерватори. Свою боротьбу PiS розгортає в площині історичної пам’яті, відмовляючись від «педагогіки сорому» на користь «патріотизму завтрашнього дня». Це, у свою чергу, зумовлює проблеми у двосторонніх відносинах, і не лише із сусідами.
Порядок денний – політизація історії
За час правління PiS (з 2015), через суперечливість історичних подій, Польща пересварилася з Німеччиною, Ізраїлем та Україною. Не говорячи вже про Росію, яка для польської правлячої партії є чи не найбільшим ворогом. Після авіакатастрофи під Смоленськом, у якій загинув майже весь тодішній польський істеблішмент (у т.ч. брат-близнюк Ярослава Качинського, президент Лех Качинський), у PiS однозначно заявили: має місце російсько-польська змова.
Відносини Польщі з іншими історичними опонентами виглядають таким чином: від Німеччини PiS вимагає компенсацій за Другу світову війну – напад у 1939-му. Позицію Ізраїля щодо участі поляків у Голокості PiS категорично відкидає – мовляв, ми самі були жертвами. З Україною ситуація не простіша: тут так само діє правило «ми – жертви, ви – винні».
Українсько-польське протистояння. Що сталося?
Друга світова війна. 1943-ій. Волинь. По один бік барикад ‒ Українська Повстанська Армія. З іншого – польська Армія Крайова. Десятки тисяч загиблих.
Якщо до приходу до влади PiS фундаментом українсько-польських відносин була формула «вибачаємо й просимо вибачення», то після перемоги в Польщі правих ситуація кардинально зміниласяІ якщо до приходу до влади PiS фундаментом українсько-польських відносин була формула «вибачаємо й просимо вибачення», то після перемоги в Польщі правих ситуація кардинально змінилася, трансформувавшись у конфлікт інтерпретацій. Те, що Польща визначає як «Волинську різанину», Україна називає «Волинською трагедією», яка, з української позиції, була обопільною етнічною чисткою. Так, ексголова Інституту національної пам’яті В. В’ятрович зазначає, що
«Протистояння поляків і українців у ті роки – це війна у війні, жертвами якої стали як одні, так і інші. Спроби деяких польських дослідників довести, що воїни УПА хотіли знищити поляків як представників іншої нації […] невиправдані і небезпечні».
Натомість, позиція Польщі однозначна й безкомпромісна: українські націоналісти здійснювали геноцид польського народу. За даними Польщі, у результаті подій на Волині загинуло близько 100 тис. поляків. При цьому, вбивства поляками українців названо «акціями відплати», унаслідок яких загинуло 10-12 тис. українців.
Україна польські жертви визнає, з одним тільки «але» ‒ кількість цих жертв є значно перебільшеною. За словами В. В’ятровича, у польсько-українському конфлікті було вбито близько 30-40 тис. поляків та приблизно 16 тис. українців.
Інтенсифікація Волині. Хронологія подій
У 2014-му, за часів урядування в Польщі ліберально-консервативної «Громадянської платформи», експрезидент України П. Порошенко, виступаючи перед польським парламентом, попросив у поляків вибачення за події на Волині.
Згодом, у квітні 2015-го, ВРУ ухвалила Закон «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті», яким визнала внесок ОУН та УПА в здобуття української незалежності. Цікаво, що це відбулося того ж дня, коли польський президент – тоді Б. Коморовський – уперше виступив в українському парламенті. Тоді Б. Коморовський запевнив, що Польща цілковито підтримує територіальну цілісність України й хоче надалі розвивати дружні польсько-українські відносини.
Жовтень 2015-го. Польські націонал-консерватори в обличчі PiS перемогли на виборах. Розпочалася ера політизації історії, у якій «бандерівський» закон Україні не пробачили.
- 22 липня 2016 – польський Сейм визнав події на Волині геноцидом поляків із подальшим затвердженням 11 липня «Національним днем пам'яті жертв геноциду, скоєного українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої». П. Порошенко висловив жаль щодо ухваленого рішення, зазначивши, що
Однак, маємо повернутися до заповіді Івана Павла ІІ – пробачаємо і просимо пробачення. […] вірю, що ми продовжимо рухатися саме цим шляхом».
- 8 липня 2016 – П. Порошенко поклав вінок до пам'ятника жертвам Волинської трагедії у Варшаві, ставши на коліно. У Польщі цей жест оцінили, в Україні – назвали приниженням.
- 2017 – після демонтажу пам’ятника УПА (фактично – акту вандалізму) в польському с. Грушовичі Україна наклала мораторій на польські роботи з ексгумації на своїй території.
- 2018 – польський Сейм прийняв поправки до закону про інститут національної пам’яті, які уможливили кримінальне переслідування за заперечення «злочинів українських націоналістів» у 1925-1950 роках.
Цей жест засвідчив початок кампанії із перетворення українців з «антипольськими поглядами» на persona non grata в Польщі. Кульмінацією сварки стала заява тодішнього міністра закордонних справ Польщі В. Ващиковського:
«Наше послання дуже чітке: з Бандерою в Європу не ввійдете».
Зрештою, Польщу політика пам’яті часів Порошенка розчарувала. То Порошенко заявляв, що «ми не потребуємо, щоб нам хтось казав, яких українських героїв ми повинні шанувати, а яких – ні». Самі, мовляв, розберемося. То високо оцінював Декларацію пам'яті та солідарності (2016), спільно ухвалену ВРУ та польським сеймом. То підтримав надання статусу учасників бойових дій усім ветеранам ОУН-УПА, розширивши таким чином їхнє право на пільги. То разом із президентом Польщі А. Дудою клав квіти до місця поховання розстріляних поляків.
Червоною лінією, яку перетнула Україна, для поляків стала заборона пошуково-ексгумаційних робіт. «Відновите українські пам’ятники на території Польщі – буде вам дозвіл на ексгумацію», – відповіли в Україні. А потім поляки видихнули, коли президентські вибори виграв В. Зеленський. Видихнули в очікуванні перезапуску історичного діалогу з Києвом.
Що далі?
Здавалося би, бути розумнішим – означає змовчати. Тільки в царині політики мовчати – значить підживлювати апетит агресора. Бо як інакше назвати державу, яка на міжнародній арені позиціонує себе «адвокатом України», а у двосторонніх відносинах вказує, кого називати героями, а кого катами? Політика пам’яті – вимір символічний. Для того, щоби порушити суверенітет держави, не обов’язково захоплювати її території, як це зробила Росія. Інтерес Польщі – звернений у майбутнє, де політична свідомість та культура відіграють ключову роль.
Чи мають її поляки? Безсумнівно, так. Згадайте скандальний кінофільм «Волинь» (2016) В. Смажовського, де українські націоналісти – злочинці, що чинять акт геноциду проти поляків (між іншим, найганебніший із точки зору міжнародного права вчинок). Якщо додати до цього патріотичну систему освіти й виховання, консервативно налаштовані ЗМІ, численні музеї та виставки, що апелюють до жертовності польського народу – Христа Європи, що страждав за гріхи всіх європейців, – то отримаємо шовіністично налаштоване суспільство, скероване націонал-консервативною партією у вигідному для неї руслі.
Чи мають політичну свідомість та культуру українці? Вочевидь, ні. Як багато людей знають у нас про події на Волині? Чи знімають про це кіно? Як детально цю трагедію розглядають у школах? Чи створено в Україні бодай одну інституцію, покликану вивчати непросту українсько-польську історію? (за винятком Інституту національної пам’яті, повноваження якого охоплюють надто широке коло питань)
Чи зупиниться Польща? Навряд. За Порошенка Польща закликала Україну не призначати на державні посади людей із націоналістичними та «антипольськими поглядами». Президент А. Дуда тоді заявив, що
«Те, що є такі люди, – а все ж, ми знаємо, що такі існують, – це дуже недобрий знак з української сторони щодо нас».
Від президента Зеленського поляки чекають зняття мораторію на ексгумацію в Україні – відповідну заяву Зеленський зробив під час зустрічі з президентом Дудою. Припустімо, мораторій знімуть. Чи задовольнить це польських правих? Сумнівно. PiS, у програмі якої прописано, що
«патріотичне та громадянське виховання повинно включати поїздки до важливих історичних місць Речі Посполитої, включаючи ті, що є поза нашими сьогоднішніми кордонами, такі як Львів та Вільнюс»
навряд чи змінить свою риторику. До захоплення «східних кресів» (польська назва територій сучасної Західної України, Західної Білорусі й Литви) справа не дійде, але апетити щоразу зростатимуть. Які би декларації примирення обидві держави не ухвалювали, скільки би українські президенти не вибачалися, – ідея відновлення могутності Речі Посполитої глибоко засіла в польських консервативних умах.
Що робити в цій ситуації Україні? Шанувати свою історію, не піддаючись на сумнівні зовнішні маніпуляції. Шукати «правду» за науковими кафедрами, а не політичними трибунами. Засуджувати й карати вандалізм. Це не означає, що Україна має відповідати дзеркально – шовінізмом на шовінізм. Таку позицію поляки не сприймуть ніколи. Завданням української влади є виважений демократичний діалог, що виходить, однак, із національного українського, а не польського інтересу.
Видається, що команда нового президента робить ставку на все, окрім ідентичності. Даремно. Нація будується на знанні історії та повазі до неї. Активна діяльність Інституту національної пам’яті, музеї, пам’ятники, відзначення важливих дат та імен і, що важливо, – чітка міжнародна позиція щодо власної історії, – інструменти для пробудження нації зі стану сну.
Нації, яка наразі виглядає аморфною безпам’ятною масою, якій вказують, кого шанувати та які погляди сповідувати. Ми вже бачили, до чого призвела роль «молодшого брата». Час ставати стратегічними партнерами – не лише економічно.
Яна Сичова, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ