[media=137179,137180,137181,137182,137183,137184,137185,137186,137187,137188,137189,137190]
Звиклим стало, що коли ми говоримо про волонтерську діяльність – насамперед йдеться про допомогу у війні Збройним Силам України. І чомусь відходить на другий план ще одне архіважливе питання: відродження українства в Україні, цілісності і єдності народу, поширення та утвердження національних цінностей. Адже збройна війна саме тому і виникла, що свого часу в східних регіонах держави практично були знищені наші традиції, україномовні ЗМІ, театри, мистецтво і культура загалом. Тобто, була знищена українська ментальність.
Скрізь насаджувались ідеї російських шовіністичних пропагандистів, які вкорінились в свідомості мешканців Донбасу. Довоєнні та післявоєнні голодомори ХХ століття, як і сама війна – теж не сприяли збільшенню україномовного населення. Та й звідки йому було взятись, якщо більшовицькі ідеологи переселяли на осиротілу Слобожанщину не кращі верстви населення зросійщеної совєтської імперії.
Та саме розв'язана московією нинішня війна згуртувала народ України. Почалось усвідомлення єдиної української нації.
У цьому ще раз переконалась команда львіських волонтерів, які нещодавно повернулись з прифронтового Донбасу.
Передали військовослужбовцям матеріальну допомогу та 3 автомобілі. Пасажирський бус отримали новокалинівські військовослужбовці хімічної розвідки, а також 2 повнопривідні джипи 24-та бригада. Один з позашляховиків передали артилеристам, другий – підрозділу, в якому нещодавно під час обстрілу вщент згоріли аж 7 автомобілів.
«Завдяки цьому автомобілю ми зможемо вчасно виконувати бойові та оперативні завдання. На війні це запорука успіху», – каже майор Юрій Мадяр.
Помандрували українським сходом і історії Героїв. Волонтерський фотопроект «Якби не війна…», а це 122 історії українських бійців, які пройшли горнило війни, та культовий фільм «Кіборги» презентували місцевим мешканцям та нашим військовим у Щасті, Лисичанську і Покровську.
«Разом з братом Богданом ми постійно поповнюємо шкільні бібліотеки Донбасу україномовною літературою, допомагаємо Потягу Єднання «Труханівська січ», спільно проводимо військово-спортивні змагання «Іри нескорених» у Сприні, у яких беруть участь команди практично з усіх регіонів України, влаштовуємо літній і зимовий відпочинок дітей з Донбасу на західній Україні, – каже народний депутат України Ярослав Дубневич. – Адже неодноразово були у зоні бойових дій, знаємо потреби військових і цивільного населення. Розуміємо ту непросту ситуацію, яка там склалась. І тому, плануючи чергову поїздку з волонтерами, прийняв рішення представити на Луганщині і Донеччині фотовиставку «Якби не війна» та фільм «Кіборги».
Нагадаємо, що саме Львівщина стала ініціатором обміну між сходом і заходом України учнями та вчителями, лікарями, працівниками органів місцевого управління та державних адміністрацій.
Як розповідає ведуча фотовиставки, відомий волонтер Ірина Яремко, везли фотовиставку в прифронтові містечка з певними пересторогами. Як поставляться до них місцеві мешканці? Як сприймуть? Адже вони безпосередньо живуть у зоні бойових дій, та й позиції у них неоднозначні.
Та всі сумніви розвіялись уже після першої презентації і перегляду у місті Щастя. А в кінотеатрах Лисичанська і Покровська був практично аншлаг.
«Повірте, я ще ніколи не бачила стільки щирих очей тут на сході, не відчувала стільки тепла і співпереживання за долі людські, – ділиться враженнями пані Ірина. – В залу заходили одні люди, а виходили зовсім інші, навіть діти зрозуміли сувору правду про війну».
Більш того, місцеві вчителі історії придбали кілька друкованих видань-збірок фотовиставки «Якби не війна…». Кажуть, що по них викладатимуть новітню історію у своїх школах.
На одній з зустрічей у Покровську, до львівських волонтерів підійшов офіцер – представник місцевого військкомату. Два сини Олексія Момота теж служать в ЗСУ і захищають Вітчизну. Його відвертість просто вразила.
«Якби протягом 27 років на Донбас приїжджало більше українських митців, істориків, вчителів, розповідалась би правда про історію України, її вчили би у школах та інститутах, якби були б українські телебачення, радіо та газети – не прийшла б війна на нашу землю. Рускій мір би просто не прижився. Добре, що я зумів виховати своїх дітей, жаль, що інші ні, – ділиться враженнями від побаченого військовослужбовець Олексій Момот і оптимістично додає – Втрачено багато, але нинішня молодь свідома того, що насправді відбувається. Вона справді проукраїнська. Я й синам кажу: вам молодим будувати собі державу, вільну, незалежну і єдину».
Про те, що нині є різниця між ментальністю місцевих мешканців у 2014 році і у 2018-му, зазначає і Ольга Лішик, заступник голови Луганської військово-цивільної адміністрації. За її словами, «совковою» хворобою заражені здебільшого люди старшого і похилого віку та безпринципні особи. Саме вони купились на російську пропаганду, і на «ковбасу по 2.20», і саме їх колись звозили сюди з усього колишнього СРСР. Але з ними місцева влада працює.
А найбільшим переконанням для місцевих є відновлення зруйнованої інфраструктури. Створення нових робочих місць, підвищення рівня життя, соціальних стандартів і, звичайно, мир та відновлення історичної пам`яті.
«Те, що львівських волонтерів очолює сьогодні народний депутат України Ярослав Дубневич, який не просто так приїхав, а вивчає наші проблеми, допомагає їх вирішувати – є прикладом того, як повинна діяти українська влада. Нам потрібен реальний план відбудови Донбасу. І я вірю в те, що він сьогодні напрацьовується», – переконана Ольга Лішик.
Як розповів Лисичанський підприємець і волонтер Олег Костряков, україномовне телебачення транслюється здебільшого в кабельних мережах великих міст, а в селах воно просто відсутнє. Там і нині в ефірі показують московських політичних шоуменів зі своєю брехнею про Україну. Зі справжнього українського слухають тут люди радіомережу FM Галичина.
Те, що з часом ментальність місцевих мешканців і їхнє ставлення до військових поступово змінюється – факт. Все більше місцевої молоді з Донбасу йде служити за контрактом у ЗСУ.
«Я народилась в Україні і є українкою. Буду захищати свою рідну землю, віддам за неї життя. Мій вибір підтримують мої батьки і друзі. Ми один народ, одна держава», – переконана дев'ятнадцятирічна Вікторія Чернишенко зі Щастя.
Звичайно, українська армія сьогодні не та, що була у 2014 році. Та перемога кується не лише зброєю. Українці Донбасу повинні стати справді українцями, які люблять, шанують і знають свою історію, національні традиції і звичаї. Це нині і є першочерговим завданням і для усіх волонтерів, і для влади України.
ІА "Вголос": НОВИНИ