Зокрема, політолог Юрій Романенко стверджує, що занепад лібералізму та демократії, який йде із Заходу, нині набуває загрозливих форм: «Причини цьому – відстороненість, віддаленість політичних еліт від суспільства, які формувалися століттями в деяких країнах. Політичні та довколаполітичні об’єднання перестали розуміти простий електорат, перестали бачити крізь призму часу сучасних проблем людства. Як наслідок, виникають непорозуміння, конфлікти, відторгнення влади і, в результаті, спротив та певна революційна антисистемність.
«Сьогодні ми бачимо, що технократична еліта, яка сконцентрувала реальні важелі впливу на Заході, та не тільки на Заході, а й у більшості країн світу, вона зіштовхується з проблемою, коли влада через вибори або через виборчу демократію електоральну перестає працювати, тому що погано розуміє сучасні наслідки діяння або бездіяльності. Як наслідок – відбувається постійне затягування у прийнятті рішень, що призводить до зіткнення мас із великою світовою кризою. Коли кожен сам за себе, це підштовхує світ до великої війни, що відбувається у формі регіональних конфліктів, які набувають все більш загрозливого характеру».
Чи справді у світі приходить кінець ліберальній демократії? Що прийде їй на заміну? Яка роль у зв’язку з цим відведена Україні? Детальніше про це кореспондент «Вголосу» поспілкувався із політичним експертом Віталієм Куликом.
Чому зникає ліберальна демократія, зокрема, якщо говорити про США і їхню задекларовану роками демократію і свободу?
У Сполучених Штатах існував розподіл, певні республіканські інституції. Батьки-засновники бачили таку модель в основі політичного устрою Сполучених Штатів. Потім було, звичайно, викривлення. Але на даний момент, саме у США як країні, яка виникла установчим способом, є одна з найбільш прогресивних на цей час Конституцій. Їхні політичні традиції та устрій, за великим рахунком, були основою для багатьох країн по всьому світу. Проте після героїчної боротьби за права меншин у Сполучених Штатах, за права людини у 60-70-х роках, фактично, відбулися певні зміни, внаслідок яких демократи пішли шляхом одномодельного нав’язування певних норм та стилю поведінки. До того ж ця політкоректність набувала все більше деформованих форм саме у Сполучених Штатах.
З іншого боку, в США зростала кількість людей, які, починаючи з 90-х років, особливо на початку 2000-х, виявилися поза політичним процесом та публічним громадським життям. Вони, власне кажучи, потрапили до категорії «людей без майбутнього». Ними якраз виявилися не мігранти, а білі американці, які народилися у Сполучених Штатах. У них зникли перспективи, в їх послугах не були зацікавлені роботодавці, а традиційні робочі місця, які в них були, скорочувалися. Освіта стала недоступною. Експерименти з медициною не дозволяли отримувати якісні медичні послуги. Лише з Обамою це все вдалося трішки змінити. Але, я так розумію, що вони зараз відмовляться від цього проекту, так і не довівши його до логічного завершення.
Окрім того, відбулося відчуження партій, «істеблішменту» політичних партій, політикуму від суспільства. Навколо з’явився певний політичний клас, який герметизувався і перестав бути чутливим до певних вимог і настроїв самого суспільства. Через цю політкоректність було сформовано певні фільтри, які не пускали до політичного класу виклики часу, які були на той час у Сполучених Штатах Америки. Тому що Трамп – це ж прояв. Половина Америки – це ж «трампи».
У підсумку це вилилося в те, що Трамп і його команда зробили ставку на «антиістеблішментську» риторику й популізм, яка і переросла в перемогу, до того ж у переконливу перемогу. Відбулося голосування «проти системи».
Чи впливає це на Європу? Чи відбувається там щось подібне?
Подібні процеси зараз відбуваються і в Європейському Союзі, де подібні заяви є дуже популярними. Європейський популізм має різні джерела. Це може бути центристський популізм, як у Польщі. Чи це може бути правий популізм, як у Північній Європі. Це може бути ізоляціонізм, як у Британії з «Brexit». Тобто, це різні моделі, але ж суть у них одна. Західний політикум створив навколо себе світ, відірваний від потреб пересічних виборців та громадян. Громадяни виявилися поза межами політичного простору і поза межами політичних інституцій, через які вони впливали на свої політичні партії. Все менше людей ходять на вибори та є членами партій. Все менше людей зацікавлені брати участь у політичних обговореннях чи слуханнях. А громадські ініціативи, навпаки, будуються на основі політикуму як такого. Стали популярними політичні партії нового типу, такі як партія «Піратів», «Рух 5 зірок», «Фарікот» у Польщі і т.д. Відверто антисистемні і «антиістеблішментські» політичні проекти.
Чи потрібно боротися із цим явищем?
Чи є сенс боротися із невідворотним? З моєї точки зору, теперішня модель демократії, яка бере свій початок від Другої світової війни і до сьогодні, вона не є ефективною. Більш того, спроби провести якісні реформи, зміну системи, запровадити новації, все це викликає активний спротив. Згадаймо, що було з експериментом в Ісландії, з відмовою виплачувати кредити, які кралися у громадян керівництвом Ісландії, і реакція на це європейської спільноти, МВФ тощо. Як злякалися експерименту по впровадженню мережевих алгоритмів прийняття рішень в Німеччині. Яка істерика піднялася в Аргентині, після того, як у Буенос-Айресі «пірати» впровадили певний механізм делегування – рішення почали прийматися не шляхом голосування у місцевих радах, а шляхом голосування самих громадян на міні-референдумах. Це все викликало спротив, занепокоєння та істерику. Почали кричати, що це недемократичні сфери, що це щось інше, а не демократія. Проте саме такі експерименти наближають владу до громадян. Вони створюють те, що називається республікою. Республіка як справа всіх.
Що може прийти замість ліберальної демократії?
З моєї точки зору, криза представницької демократії дає можливість створення нових моделей розвитку. В деяких країнах вони можуть набувати потворних форм автаркії, але в деяких країнах можуть отримати і позитивне проростання, зокрема, як в тій же Ісландії чи Італії.
А чим політична криза ліберальної демократії небезпечна для Європи?
Для Європи це означає, фактично, смерть теперішнього устрою. Тому що саме на ліберальній демократії, на нав’язливій політкоректності тримається Європейський Союз. Якщо популісти отримають перевагу у парламентах та зможуть запустити це в суспільні настрої більшості європейських країн, то очевидно, що Європейський Союз або зміниться, або просто припинить своє існування та перейде в нову якість. Це може бути розкол, це може бути фрагментація, може бути оформлення нових інтернаціональних об’єднань в межах Європейського Союзу. Тобто, форма буде зберігатися, але наповнення стане трішки іншим.
Чим це може обернутися для України?
Для України – це виклик, звичайно. Ми втрачаємо потужного партнера, яким є для нас Європейський Союз. Ми втрачаємо стимулятора, який живить наш політичний клас. Та ж сама європейська інтеграція, «безвіз» та членство у ЄС, яким нас годують вже 15 років поспіль. Для політичного класу – це просто катастрофа, оскільки зникає сенс їхнього політичного існування. А це і послаблення українських позицій у боротьбі із Росією. Тому що європейська політична підтримка, європейські санкції все ж таки, якби там не було, якби там не критикували ЄС в його непослідовності, все це стримує наступ російського агресора та дозволяє нам, поки що, тримати фронт.
Але треба розуміти, що ми вступаємо в довгу фазу турбулентності. Європейський Союз може не вижити, або ж він може отримати нову якість. Там можуть перемогти політичні сили, які будуть налаштовані на перезавантаження відносин з Росією за рахунок українських інтересів. До цього треба бути готовим. Просто має бути план «Б».
Під ним я розумію проведення наступних хвиль мобілізації, посилення власної обороноздатності та, зокрема деолігархізацію. Олігархічні групи в Україні контролюють основні фінансові потоки держави та є досить потужними, відповідно, вони всіляко перешкоджають та стримують процес деолігархізації. Чи здатна на це чинна влада? У мене є сумніви, що вона здатна. У неї немає політичної волі. Питання в тому, якого характеру набуде революційний процес: мирного чи ні. Якщо турбулентність у Європейському Союзі буде мати ознаки політичної кризи розпаду, то в Україні також можливі революційні події немирного типу. Якщо все відбуватиметься пасивно, без будь-яких радикальних проявів, то і в Україні будемо мати слабовиявлений процес протистояння між політичним класом і громадянським суспільством. В цьому протистоянні, діалектичній боротьбі можлива поява чогось нового, що дозволить нам самореалізуватися. Можливо й ні. Це вже питання до сили громадянського суспільства.
Тож чи є в України якісь шанси в цей період, скажімо так, краху, занепаду західних ліберально-демократичних цінностей зайняти свою нішу в світі?
З’являються нові можливості та виклики. Якщо нам вдасться ці виклики перетворити на можливості, тоді у нас є шанс вижити, зміцнити позиції та здійснити свою цивілізаційну місію. Якщо ми не зможемо скористатися можливостями, то, на жаль, в України - досить песимістичні перспективи на подальші 5-10 років. І це не лише втрата територій де-факто, але й сегментація політичного процесу. Також можлива поява в Україні якогось олігархічного режиму «закручування гайок», тощо. Деякі ознаки поліцейської держави ми вже спостерігаємо сьогодні.
Алла Федорченко, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ